В Україні вже не перший рік йдеться про роздержавлення центральної та комунальної преси, розроблено законодавчу базу для його здійснення. Однак до другого читання законопроекту Верховна Рада України не дійшла, тож у правовому полі процес так і не може розпочатися, що породжує безліч зловживань у майновій сфері і порушень прав редакційних колективів. «Урядовий кур’єр» виявив немало позитивного досвіду у колег, які вирушили у «вільне плавання». Але редакціям вкрай потрібна чітко виписана законодавча база для своєї діяльності, а майбутня доля видань залежатиме від професійності творчих колективів.

Чернігівщина. Не потрапити у патову ситуацію

Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»

ГАЗЕТНА СПРАВА. Тема роздержавлення  друкованих ЗМІ на Чернігівщині поки що сприймаєтьсяГазети Сіверського Полісся  в очікуванні змін. Фото автора неоднозначно. Хоча нині у порівнянні з попередніми роками  значно зросла кількість редакційних колективів, котрі схиляються до думки про необхідність реформування. Якщо, мовляв, накопичуються борги, немає чим платити за друк та видавати зарплату, то який сенс у співзасновництві, від якого допомоги практично нуль? Саме життя підштовхує до рішення дбати про себе самостійно.

Однак багато питань виникає навколо того, наскільки цивілізованим буде процес «розлучення» між редакційними колективами та співзасновниками. Як ділити «спільно нажите» майно, аби видання не вийшло у вільне плавання з пробоїнами у днищі або й взагалі без власного плавзасобу? Як утримати читачів, передплатні кошти яких становлять значну частину фінансування газети?

Досвід такого «розлучення» має колектив менської районної газети «Наше слово». Оскільки її редактор Олександр Назаренко є ще й головою Асоціації регіональних ЗМІ, йому неодноразово доводилося втручатися у врегулювання  конфлікту та мирити газету і владу.

Так, приміром, було в ічнянській газеті, де співзасновники намагалися змінити статут районки й усунути її редактора. Прикладом того, як непросто ділити спільну власність, є також нещодавній судовий позов колективу видання «Прилуччина в новинах, подіях, коментарях» проти рішення сесії районної ради. Депутати проголосували за те, аби придбану ще 10 років тому виключно за редакційні кошти (до того ж у кредит) автівку передати у спільну власність територіальних громад сіл і селищ району. Це було здійснено без відома решти співзасновників, якими є райдержадміністрація та трудовий колектив газети. Суд у всьому розібрався і визнав, що автомобіль належить редакції.

«Головна проблема полягає в тому, що немає в законодавстві і, зокрема, в законі про пресу чіткого розмежування: які права і яку частку мають співзасновники і які — редакція, — каже Олександр Назаренко. — Газета, яку я очолюю, нині повністю економічно незалежна від місцевої влади. Ми не отримуємо жодної копійки дотації з бюджету, живемо виключно на власні кошти — з передплати та реклами. Але процес приватизації ще не завершений».

Співрозмовник не приховує, що лишається нерозв’язаним  питання щодо приміщення, переданого свого часу у господарче відання редакції, яка його утримує на балансі, ремонтує і доглядає власним коштом. Але воно залишається у комунальній власності. Зручне розташування — у центрі міста — приваблює охочих назвати будівлю своєю. Поки що великих конфліктів не було, але вони можуть виникнути під час  процесу роздержавлення, якщо питання не будуть законодавчо унормованими.

Саме цим переймається Національна спілка журналістів, котра разом з Держкомтелерадіо внесла до законопроекту суттєві пропозиції на захист інтересів трудових колективів. «Чому ми й підтримуємо позицію НСЖУ —вона якраз відстоює принципові моменти щодо редакційного майна, — продовжує розповідь редактор менської районки. — Якщо редакція утримує приміщення за свої зароблені кошти, то треба переглянути питання власності.  Я розумію, що комунальна власність належить територіальній громаді, але  редакційні колективи за кілька десятиліть уже повністю відпрацювали вартість тих будівель».

Олександр Назаренко вбачає лише один шлях, прийнятний для редакцій із співзасновниками: уже зараз сідати за стіл переговорів, переглядати документи, які регулюють приватизаційні процеси, і знаходити компроміси. Інакше, коли закон запрацює, почнуться конфлікти, під час яких опоненти одне одного не слухатимуть, відстоюючи свої інтереси.

— Головний підводний камінь роздержавлення — економічний. У маленьких районах менше можливостей — і з рекламою, і з кількістю передплатників. Нині все менше залишається читачів саме друкованої преси. Молодь читає Інтернет, до якого поступово перебирається і реклама. Однак журналісти мають доносити інформацію читачеві в тих форматах, які він сприймає. Молодь у соціальних мережах — і нам треба туди йти, — каже пан Назаренко.

Для деяких сільських районів це з розряду фантастики, тому треба оптимізувати структуру редакції, котра буде нормально працювати, але не переобтяжуватиме бюджет газети.

«Не хочу ображати своїх колег, та у нас у деяких районах ситуація патова. Якщо почнеться роздержавлення і допомога з бюджету зникне, — вони не виживуть, — зауважив співрозмовник. — Хоча, на моє переконання, святе місце порожнім не буває — прийде новий формат, нові люди, котрі робитимуть новий продукт». 

Луганщина. Слабкість перетворити на силу

Олена ОСОБОВА, 
«Урядовий кур’єр»

ДО НОВОГО ЖИТТЯ. На Луганщині фінансова підтримка засновників комунальної преси — офіційної влади міста чи району — незначна й надається із затримкою. Борги перед друкарнями зростають, як і борги із заробітної плати співробітників редакції. Трудові колективи скорочені до мінімуму, в деяких газетах залишається чи не один творчий працівник. Найчастіше редактор та відповідальний секретар виконують ще й роботу коректора та верстальника. Матеріальна база редакцій — це старі комп’ютери, куплені журналістами за власні кошти.

— Може, саме тому, що влада, яка офіційно продовжує називатися нашими  засновниками, так погано дбає про комунальні  видання, в творчих колективах й виникає бажання піти на роздержавлення? — розмірковує редактор газети «Антрацитівський вісник» Ніна Гасанова.

Ледь оголосили про пілотний проект із роздержавлення ЗМІ, трудовий колектив антрацитівських журналістів узяв участь у цій роботі. І тепер, коли проект закону вже пройшов перше читання, знову підтверджує своє бажання про реформування.

— Ще не знаю, як відреагує на це влада. Газета в нас міськрайонна, тобто засновників два — міська та районна влада, — розповідає редактор. — Але якщо організатори пілотного проекту з роздержавлення ЗМІ керуватимуться саме думкою трудового колективу, наша газета готова піти на цей крок.

Читацьку аудиторію ми маємо досить велику, хоча й працюємо в умовах конкуренції. Лише в Антрациті видається ще дві місцеві газети. Одна з них позиціонує себе як рекламна, а друга — як громадсько-політична, та її головна спрямованість — критичні публікації.

Працювати в таких умовах досить складно. Добре, що в нас є рекламний ринок. Сьогодні він забезпечує нам певні доходи додатково до коштів від реалізації газети. Хочемо ми цього чи ні, але змушені орієнтуватися на низьку вартість рекламних площ у місцевій газеті «Фонарь». У ній працює лише два співробітники на єдиному податку, тож ціна оголошень у них усього 1,80 гривні за «квадрат». Якщо у нас розцінки будуть вищі — всі рекламодавці просто підуть до них.

Утримати свого читача місцева газета може тільки, якщо вона буде відповідати його інтересам, уявленням про світ і про себе. Наша перевага в тому, що ніде більше антрацитівець не прочитає місцевих новин. У цьому наша сила.

Однак нині ми навіть фізично обмежені в подачі читабельних матеріалів. У нас 16 сторінок з певною кількістю обов’язкових публікацій від нашого засновника. Оскільки офіційних засновників у нас два й багато офіційних структур (прокуратура, міліція, різні установи) дублюються — це вдвічі більший обсяг обов’язкових оголошень. Не розміщувати офіційні повідомлення ми не можемо, але й збільшити обсяг газети, щоб друкувати читабельні матеріали, теж не можемо через низьку купівельну спроможність нашого читача. І так сьогодні збитки від реалізації ми відшкодовуємо за рахунок прибутку від реклами. Як і решта комунальних газет. Але ціну для читача тримаємо.

Тож із чим ми підходимо до роздержавлення? Нам нічого втрачати. Видання, які переймаються інформаційним забезпеченням державної політики, хронічно недофінансовуються. Роздержавлення ніби відкриває дорогу інвестору, тобто господарю. Виходить — купуй нас із усіма потрухами за копійки? Якщо колектив не об’єднається та не заявить, що ми власними силами випускатимемо свою газету, наголошує Ніна Гасанова. У житті за звичною системою координат та стосунків нам втрачати вже нічого.

Буковина. Стали фінансово  незалежними усім на користь

Світлана ІСАЧЕНКО, 
«Урядовий кур’єр»

РОБІТЬ КРАЩЕ, НІЖ МИ! Районна газета «Вижницькі обрії» першою в країні відмовилася від дотацій з бюджету.

Усі сорок років роботи на газетярській ниві пов’язані в Ярослави Кибіч з рідними Карпатами. Навчалася заочно на факультеті журналістики Львівського університету й працювала в районних газетах — у Путилі і Вижниці (тут її дім), що на Буковині, у місті Верховина, що на сусідній Івано-Франківщині. Писала про життя горян. В її нарисах — історія Карпат.

Горяни зачитувались (так є і досі) розповідями Ярослави про життя вівчарів на полонинах, лісорубів і плотогонів, про вишивальниць і писанкарок, про вчителів і лікарів, що пішки у будь-яку негоду долали крутими гірськими стежками чимало кілометрів, поспішаючи на допомогу.  

Гори вчать бути мудрим, а ще — гордим і незалежним. У 1998 році Ярослава Кибіч очолила районну газету «Вижницькі обрії», що на той час була друкованим органом райради і райдержадміністрації. Їй, натурі творчій, поетичній, з першого дня довелося зіткнутися з прозою життя — газета загрузла в боргах. За опалення і світло, за друкарню, постачальник оргтехніки через суд вимагав негайного розрахунку.

— Зібрала колектив і кажу: нам грошей чекати нема звідки, будемо самі заробляти, — розповідає Ярослава. — За рік ми віддали всі борги. За рахунок чого? Здебільшого за рахунок реклами. Якщо раніше надходження з неї становили 600 гривень у рік, то тепер ми змогли заробити 20 тисяч, не збільшуючи розцінок. Тоді це були величезні гроші. Зробили ремонт приміщення, поміняли дах.

Дах довелося міняти не лише в прямому сенсі. Головного редактора районної газети, як годиться, запрошували на сесії райради.

— І от раз, другий чую з депутатських виступів, що наш редакційний колектив — це, бач, утриманці, які використовують кошти платників податків, — пригадує Ярослава. — Так мене це зачепило за живе! Це ми утриманці, коли чесно працюємо мало не день і ніч, заробляємо на газету немалу копійку?! Добре, кажу, затверджуємо новий статут, переходимо на госпрозрахунок.

У місцевій податковій і КРУ, куди прийшла за консультаціями (це ж райцентр, усі одне одного добре знають), її довго не могли зрозуміти: навіщо відмовлятися від державних грошей, ламати давні добрі фінансові схеми, який з того зиск? Поламала. Це був прецедент на всю країну — «Вижницькі обрії» під редакторством Ярослави Кибіч самі себе роздержавили, відмовившись від дотацій з бюджету. «А зиск такий, — пояснювала головний редактор, — що тепер ніхто не міг закинути нам утриманство, ми стали повноцінним, незалежним трудовим колективом».

Щоправда, ні райрада, ні райдержадміністрація і не думали відпускати районку у вільне плавання. Але редакція все ж таки домоглася нового юридичного статусу, розпочавши співпрацю з органами виконавчої влади і місцевого самоврядування (як і з усіма іншими структурами, незалежно від статусу і форми власності) на умовах угоди з висвітлення їхньої діяльності.

Далеко не завжди за більш ніж десять років самостійності газета мала ідеальні взаємини з районними керівниками. Були такі, що неадекватно реагували на критику, — аж до погроз (потім приходили до тями і вибачались), інші відверто казали, що районка взагалі не потрібна, бо вони її не читають, оскільки там, бач, замало спорту. Особливо запопадливим керівникам, які намагалися командирським тоном вказувати, про кого і як треба писати, Ярослава показувала бухгалтерські рахунки і чемно просила не тиснути на журналістський колектив, який заробляє кошти самостійно і працює у відповідності до поставлених перед ним завдань.

— Наше завдання просте і зрозуміле: в професійно підготовлених журналістських матеріалах чесно, об’єктивно показувати життя району, його проблеми і досягнення, — каже Ярослава Кибіч. — Ми так і працюємо, а отже, кількість читачів зростатиме, відповідно буде більше рекламодавців.

Журналісти газети — Марія Огродюк, Марина Кисилиця, Алла Чечул, фотокореспондент Михайло Горюк — творчо обдаровані особистості, які мають у власному доробку не одну книжку. Зауважте, наш район  гірський. Для жителів віддалених сіл і хуторів «Вижницькі обрії» залишаються чи не єдиним джерелом інформації про регіон, про зміни у пенсійному законодавстві, про пільги із соціального захисту, якими вони можуть скористатися. До того ж саме районні газети є літописом історії свого краю. Причому історії в людських долях…

ОФІЦІЙНО

Василь ТКАЧУК, 
голова Вижницької райдержадміністрації:

— У нас з районною газетою цілковите порозуміння. Звичайно, критика не зажди приємна, але у «Вижницьких обріях» це об’єктивна критика, яка допомагає в роботі. Газета інформаційно насичена. Ми без будь-яких перешкод розміщуємо інформацію, яку вважаємо за потрібне донести жителям району. Кошти для цього закладені у районному бюджеті. Редакційну ж політику газета формує і проводить самостійно. Зазначу, що на одному з виїзних засідань колегії Держкомітету телебачення і радіомовлення України, що проходило у Чернівцях, досвід «Вижницьких обріїв» щодо співпраці з органами влади пройшов головною думкою не тільки в доповіді, а й у відзнятому фільмі, адже це перше районне видання в області, а можливо, й в Україні, яке працює з владою згідно з укладеними угодами на висвітлення її діяльності. 

Що цікавого пишуть сьогодні? Фото з архіву редакції

Закарпаття. Мукачівська «Панорама» не лише вижила,  а й стала самостійною

Василь БЕДЗІР, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСВІД. У рамочці на стіні колишньої мукачівської райгазети «Панорама» висить пожовклий перший її номер  від 7 грудня 1945 року. Ще не вщухли відголоски війни, а саме Закарпаття зовсім недавно вирішило свою українську долю (Маніфест про входження краю до складу України було прийнято лише роком раніше в Мукачевому), а видання вже запрацювало на повну потужність. Писали до «Прапора перемоги» та видавали його люди, яких знали у Закарпатті й за його межами, в тому числі український письменник Юрій Мейгеш, заслужені журналісти. «Прапор» виходив під цією назвою до 1990-го, а на зламі епох колектив узяв нову назву — «Панорама», однак на неї чекали набагато серйозніші зміни.

Завдяки шеф-редактору Василю  Гарагоничу газета має майбутнє. Фото автораРедакція десятиліттями розташовувалася у двоповерховому приміщенні, але обраний на початку 1990-х міський глова за спиною колективу підкилимно приватизував будівлю. Дійшло до погроз із боку нового власника. «Щоб завтра вас там не було!» — звучало з дня на день зі слухавки. Врятували газету витримка і дипломатична поведінка її головного редактора Василя Гарагонича, якому вдалося виграти судову справу і хоча б частково компенсувати матеріальні втрати «Панорами».

— Півтораста тисяч гривень, які отримали у вигляді компенсації за відібране приміщення, на той час ще мали ціну, — розповідає Василь Васильович. — Їх вистачило на покупку двох квартир у центрі міста, які об’єднали і відремонтували. Тож сьогодні редакція складається з 4 просторих кімнат. Балкон виходить на центральну міську площу, на ньому розмістили назву газети, яку видно звідусіль.

— Неоціненну справу для колективу зробив колишній голова Мукачівської райдержадміністрації, який в один час очолював і раду, Віктор Дядченко, — продовжував керівник газети. — Він зрозумів бажання колективу стати повноправним власником видання, переконував депутатів у тому, що редакція повинна звільнитися від залежного статусу, який обмежує ділову ініціативу. Фінансової допомоги ми майже не отримували: журналісти працювали на півставки, газета виходила на 4 сторінках лише раз на два тижні без жодної ілюстрації.

Добровільна відмова однієї зі сторін (іншою був трудовий колектив редакції) від статусу засновника відкрила дорогу до повної самостійності. Попередження скептиків про неминучу смерть без бюджетних дотацій не справдилися: газета вижила. Сили помножилися вдесятеро, м’язи зміцніли. У результаті — навчилися плавати без чужої підтримки.

Журналісти старшого віку повиходили на пенсію, тож нині в колективі п’ятеро молодих журналістів. Працівникам доводиться не лише писати, а й займатися додрукарською підготовкою — верстати, займатися художнім оформленням, бути рекламними агентами і менеджерами . Сучасна «Панорама» виходить щотижня на 12 шпальтах, і частково — в кольорі.

Кілька років тому газета започаткувала власний сайт «Панорама Мукачевого»: сьогодні він уже входить до п’ятірки найбільш відвідуваних в області. Ще одним проектом, який запропонував Іван Гарагонич, став випуск рекламно-інформаційного видання під назвою «Панорама Плюс Бізнес», яке має велику популярність у читачів. Найостанніша ж ідея — відкриття першого в Мукачевому прес-центру.

Колишня державна газета стала і творчим осередком і має статус ТОВ. Зарплата працівників залежить лише від них самих. А їм слід змагатися не лише ще з двома мукачівськими газетами, а й з півтора десятками обласних видань. За мукачівських читачів та ринок реклами змагаються всі. Нині «Панорама» цю боротьбу виграє: наклад становить майже 6 тисяч примірників; третину з них реалізовують у кіосках, решта надходить до читачів за передплатою.

У приміщеннях газети зроблено євроремонт і встановлено сучасні меблі, тож працювати стало набагато приємніше. На видному місці — численні нагороди за призові місця, здобуті в оглядах та конкурсах на кращі ЗМІ. А редактор Василь Гарагонич за цей час встиг захистити дисертацію і стати доктором історичних наук і професором одного з вишів. «Усе здобуте — вже в минулому, а попереду — нові ідеї та вимоги, що їх ставить життя», — підсумовує він.

ПРЯМА МОВА

Олег НАЛИВАЙКО,
Голова Національної спілки журналістів України:

 — Чи на часі нині роздержавлення преси? Однозначно хочу сказати, що ні, тому що це треба було робити ще в 2005 році, коли Україна добровільно взяла на себе ці зобов’язання перед Радою Європи. Тоді була інша економічна ситуація, інша політична ситуація, більші наклади в газет. Але відкладати надалі це не можна. Ми отримуємо повідомлення з місць, що там чи там забирають редакційне майно. Зараз застосовується ноу-хау: державні адміністрації виходять з числа засновників тих чи тих газет і переводять їх у комунальні підприємства. Далі відбувається приватизація в стилі 1990-х років. У регіонах органи влади приймають рішення, за якими редакції газет втрачають свої права на приміщення і майно. Маємо приклади, коли від редакцій вимагають узгоджувати газетні шпальти перед друком. 

Мені здається, що галузь готова до змін. У нас безліч випадків, коли нині ніяких дотацій з бюджету видання не отримують. Говорять, що влада відвернеться, не буде фінансування. А може, навпаки, — повернеться? Роздержавлення преси має бути початком складного шляху приєднання України до європейських цінностей.

КОМЕНТАР ПРАВНИКА

Тетяна КОТЮЖИНСЬКА, 
юрист НСЖУ:

— До парламенту внесено компромісні проекти законів про роздержавлення преси, погоджені з урядом та громадськими організаціями. Однак диявол, зазвичай, криється у дрібницях. 

Передбачається, що рішення місцевих рад, обов’язкові для опублікування, друкуватимуть офіційні видання центральних органів влади, а іншу публічну інформацію органів самоврядування, обов’язковість публікації якої встановлена законодавством (наприклад, про проведення громадських слухань щодо генплану), може друкувати будь-яка газета на підставі договору з місцевою радою. У якому саме виданні і яким тиражем буде опубліковано рішення або оголошення, не відомо. Цінність такої публікації «невідомо де» вельми сумнівна як для громадян, так і для депутатів місцевої ради. Адже часто саме такі публікації в місцевій газеті дають  змогу активним і небайдужим громадянам запобігти прийняттю незаконних рішень або оскаржити їх. У проекті одночасно передбачається обов’язковість фінансової підтримки місцевих газет із державного бюджету та заборона фінансувати газети з бюджету. До чого призведуть такі різночитання, очевидно.

ДОСВІД СУСІДІВ

Молдова: без бюджетної  підтримки не обійтися?

Молдова, як відомо, у Вільнюсі парафувада угоду про асоціацію з ЄС. Готуючись до цього, ще восени 2010 року парламент країни ухвалив два закони — «Про свободу волевиявлення» і «Про роздержавлення місцевих та центральних друкованих засобів масової інформації». Таким чином спробували зламати традиції і відпустити пресу у «вільне плавання».

Головним змістом документів стали свобода творчої діяльності, журналістика без цензури і без політичного диктату. Центральних державних ЗМІ в Молдові не існує, за винятком державного інформаційного агентства «Молдпрес». Під дію закону про роздержавлення періодичних видань у Молдові не підпадали профільні ЗМІ, дитячі газети та журнали, медичні, педагогічні видання, різні наукові та спеціалізовані видання.

Ситуація з місцевими газетами виявилася складною, за повідомленням Укрінформу. Тут закон «завис». Через три роки після прийняття закону про роздержавлення помітили, що для місцевої преси він просто існує лише на папері. У 15 районах країни (із загальної кількості — 40) місцеві ЗМІ, як і раніше, продовжують фінансуватися з державного або місцевих бюджетів, вони якимось дивним чином опинилися у списках таких, що не підлягають приватизації. Цікаво, що видання зазвичай перетворювалися на партійні рупори залежно від того, яка партія отримувала більшість у районі.

Таким чином «фінансування партійної пропаганди на місцях здійснювалося за рахунок державного бюджету, що суперечить не тільки молдовським, а й європейським нормам діяльності незалежних ЗМІ», передає слова депутата парламенту Коріни Фусу Укрінформ. У минулому журналістка та один з ініціаторів роздержавлення молдовських ЗМІ, вона пропонує кілька виходів із цієї ситуації. Один з них — ліквідація місцевих газет, другий — переформатування їх у вісники місцевої влади для оприлюднення власних рішень і фінансуванням з бюджету, третій — офіційна приватизація місцевої преси. Щоправда, третій шлях означатиме те, що ці газети опиняться  в руках місцевих багатіїв, які фінансують і політичні партії. Про вільну пресу можна буде забути, бо вона знову опиниться під подвійним диктатом — бізнесовим та партійним.

Підтримати на перших порах незалежну пресу, на думку Коріни Фусу, міг би спеціально створений фонд підтримки. Але тут виникає нове питання: хто його наповнюватиме? Бізнес, партії чи той же бюджет?