АНАЛІЗ

Це намагалися з’ясувати науковці Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи

Елла ЛІБАНОВА,
директор Інституту,
Ірина КУРИЛО,
завідувач відділу проблем
якості демографічних процесів

Демографічна ситуація та її зміни акумулюють вплив широкого кола соціальних, економічних, суспільно-політичних, екологічних чинників — як скороминущих, так і довгострокових, тих, які пов’язані зі специфікою суспільно-історичного розвитку країни, та тих, що викликані соціальними зрушеннями, які вона переживає нині. Соціально-демографічна динаміка в Україні періоду її незалежності формувалася спочатку в умовах глибокої трансформаційної економічної кризи, потім — вельми нетривалої посткризової стабілізації, яка була перервана погіршенням економічної ситуації в країні під впливом світової фінансової кризи. Загалом в Україні протягом усього цього періоду зберігався доволі високий ступінь соціально-економічної нерівності, включаючи гендерну і територіальну. Поширеними лишалися значні масштаби соціального відторгнення, поляризації та маргіналізації населення, відбувалося погіршення якості освіти, загострилися проблеми доступу різних верств населення до якісної охорони здоров’я тощо.

Свіже повітря корисне усім. Фото Володимира ЗАЇКИ

З 2002 року народжуваність підвищилась

До рубежу минулого й нинішнього сторіч Україна підійшла у стані гострої демографічної кризи: у 2000–2001 рр. країна характеризувалася найнижчим у Європі рівнем народжуваності та однією із найнижчих тривалістю життя (із супутнім рекордним розривом за цим показником «на користь» жінок), найвищою у світі інтенсивністю природного скорочення кількості населення, що поєднувався з від’ємним сальдо міграції, прискореними темпами скорочення чисельності населення.

З початку нового століття в Україні з’явилися перші обнадійливі тенденції щодо соціально-економічного становища в країні, а відтак і деякі ознаки стабілізації демографічної ситуації: припинилось обвальне падіння народжуваності і з 2002 р. розпочалося її підвищення, намітилося збільшення рівня шлюбності населення і зниження загальних показників розлучуваності, стала поступово зменшуватися інтенсивність депопуляції, а з 2005 р. негативне сальдо міграційного руху населення (яке утримувалося в країні 10 попередніх років) змінилося незначним міграційним приростом. Однак і протягом першого десятиліття нового сторіччя в Україні переважали стагнаційні тенденції смертності і тривалості життя, які лише останніми роками поступилися місцем позитивним змінам у цій царині, не було істотних зрушень за низкою показників здоров’я населення, зберігався високий рівень природного зменшення чисельності населення, значні масштаби тимчасової трудової еміграції (яка часто переходить у стаціонарну), тривало скорочення загальної чисельності населення країни.

Тепер Україна посідає сьоме місце серед європейських країн за чисельністю населення. Протягом 2000–2010 рр. чисельність населення в Україні скоротилася більш ніж на 3 млн осіб.

Провідним чинником значних демографічних втрат виступила депопуляція: скорочення чисельності населення за підсумками його природного руху становило у цей період майже 3,4 млн осіб. Результати ж зовнішньої міграції лише в останнє п’ятиріччя не збільшували ці втрати.

Якщо в 1990-ті роки наростання депопуляційних тенденцій в Україні відбувалося на тлі неухильного падіння народжуваності й помітного підвищення рівня смертності, то з початком нового століття інтенсивність природного зменшення чисельності стала потроху знижуватися, переважно під впливом динаміки народжуваності. Звертає на себе увагу те, що незначне зниження рівня народжуваності вже у 2010 році, яке відбулося навіть на тлі певного скорочення смертності, привело цього року до деякого підвищення коефіцієнта природного зменшення чисельності населення, що нині в Україні приблизно відповідає тому рівню, який було зафіксовано у 1993–1994 рр.

Інтенсивність депопуляції у сільській місцевості країни стабільно вища, що пов’язано з підвищеним рівнем старіння сільського населення, який особливо міцно утримує своєрідне «замкнуте коло» — депопуляція зумовлює старіння, а старіння посилює депопуляцію. Загалом високий рівень старіння населення України і неминуче прискорення процесу старіння в найближчі десятиліття зумовлюють ситуацію, за якої природне зменшення населення в доступній для огляду перспективі зберігатиметься навіть за умови підвищення народжуваності й зниження смертності населення. Так, згідно з середнім варіантом національного демографічного прогнозу Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, чисельність населення країни до кінця 2025 р. становитиме 43,5 млн осіб, а до кінця 2050 р. — 39 млн, при цьому депопуляційні втрати у 2025 р. наблизяться до 217 тисяч, а у 2050-му становитимуть понад 242 тис. осіб.

Нині Україна за часткою населення віком понад 60 років входить у тридцятку найстаріших держав, посідаючи 25–26 місце (яке вона поділяє з Норвегією) у рейтингу країн світу за цим показником, а за таким індикатором старіння населення, як частка осіб віком 65 і старших, наша країна перебуває на рівні з Литвою, Угорщиною, Словенією і трохи відстає від середнього показника за сукупністю країн Євросоюзу та істотно — від таких країн-світових лідерів за рівнем старіння, як Італія, Німеччина чи Японія. А ось показник довголіття (частка осіб віком 80 років і старших у складі літнього населення) в Україні нині у середньому на 5–6 відсоткових пункти нижчий, ніж у таких країнах Європи, як Швеція, Франція, Іспанія. Подібні відмінності щодо місця нашої країни у світовому рейтингу за різними показниками старіння зумовлюються її істотним відставанням від розвинених європейських держав за середньою тривалістю життя, невисокими показниками дожиття до старшого, найбільш поважного віку в Україні.

Формування рівня та динаміки старіння в Україні характеризується низкою особливостей. Так, на показники старіння у нашій країні традиційно накладають відбиток «демографічні хвилі», які зумовлюють істотні коливання чисельності вікових контингентів, що перетинають позначку першого порога старості (60 років) або ж 65-річчя. Тому за збереження загальної тенденції прогресуючого старіння населення в Україні за другу половину ХХ сторіччя в окремі періоди частки населення, старшого 60 (65) років, тимчасово знижувалися, що було пов’язано із вступом до спільноти літніх осіб менш численних поколінь (наприклад тих, які пережили воєнне лихоліття). Слід зазначити, що вплив демографічної хвилі невдовзі (в міру того, як поріг старості перетнуть численні покоління народжених вже наприкінці першої — на початку другої половини XX сторіччя), зумовлюватиме посилення старіння населення. Нині більшість літніх людей у нас представлена «молодими старими» (віком від 60 до 74 років) — вони становлять понад 70% всіх осіб, старших за 60 років. Та у перспективі слід очікувати підвищення частки старших вікових груп у складі самого літнього населення.

Україну очікує поглиблення процесу старіння населення на середньо- і довгострокову перспективу — саме поточне сторіччя буде періодом триваючого старіння її населення. Як показують розрахунки, виконані за оновленою версією комплексного демографічного прогнозу України на період до 2050 р., найвищі темпи зростання частки літніх контингентів населення очікуються в 2015–2020 та у першій половині 2040-х років, а найвищі рівні старіння будуть досягнуті у 2050-х роках.

Сільське населення живе довше

Для України характерні істотні відмінності рівня старіння населення за статтю та залежно від типу поселення. Значно вищим рівнем старіння вирізняється сільське населення, віковий склад якого «знесилений» масовою міграцією молоді й осіб середнього віку в міста. Найстарішим демографічним контингентом в країні є сільські жінки.

В Україні спостерігається також істотна регіональна варіація рівнів старіння населення. До «старіших» областей країни належать північні та північно-східні, до відносно «молодих» — західні регіони, столиця та окремі південні.

Найвищим рівнем старіння вирізняється населення Чернігівської області, де показник середнього віку станом на початок 2011 р. дорівнював 42,8 року, а найнижчим? Закарпатська область, середній вік населення якої становить 36,4 року. На тлі вагомого природного зменшення кількості населення, що зберігається в більшості областей (за винятком п’яти регіонів країни) в останні роки, найвища інтенсивність депопуляції утримується саме в областях із найстарішим населенням (Донецькій, Луганській, Сумській, Чернігівській). 

Протягом уже кількох десятиліть (і перше десятиліття нового сторіччя не стало, на жаль, винятком) фундаментальною особливістю демографічної ситуації в Україні залишається кризовий стан здоров’я і життєздатності населення. Високий рівень захворюваності дорослих і дітей, значні масштаби передчасної смертності, перевищення більш ніж утричі смертності чоловіків працездатного віку над жіночою смертністю, підвищений (на тлі розвинених європейських країн) показник смертності немовлят залишаються найважливішими ознаками несприятливої медико-демографічної ситуації в Україні. Вже за останнє десятиліття в країні збільшилась поширеність хвороб системи кровообігу, органів травлення, хвороб кістково-м’язової системи та сполучної тканини, існує підвищення рівня дитячої інвалідності, зберігається складна епідемічна ситуація з туберкульозу і особливо ВІЛ/СНІДу.

Знаковими рисами сучасного режиму смертності населення України можна вважати чоловічу надсмертність, певне перевищення рівня смертності у сільській місцевості над міським, локалізацію основних втрат від передчасної смертності (а одночасно і резервів її зниження) у працездатному віці; збереження рис «консервативної» структури причин смерті, в якій висока смертність від хронічних неінфекційних захворювань поєднується зі значним рівнем смертності від інфекційних хвороб (туберкульоз, СНІД тощо) та зовнішніх причин смерті (нещасні випадки, отруєння, травми); переважання в структурі передчасної смертності причин, пов’язаних зі способом життя, наявність вагомої частки смертей, яким можна запобігти, а отже — і значних резервів скорочення необоротних демографічних втрат.

Слід зазначити, що саме в останні роки у динаміці тривалості життя в Україні, після істотного зниження в 1990-х і тривалого періоду стагнації вже у 2000-х, існують відчутні позитивні зрушення, зумовлені позитивною динамікою смертності майже від усіх класів причин смерті.

Привертають увагу насамперед стрімкі темпи зниження чоловічої передчасної смертності в останні два роки і, як наслідок, — вагомий приріст тривалості життя чоловіків. Як показують розрахунки, найбільший внесок у це подовження тривалості життя чоловіків належить скороченню останніми роками їхньої смертності від зовнішніх причин (нещасних випадків, отруєнь і травм), а також хвороб системи кровообігу, у жінок насамперед смертності від захворювань системи кровообігу.

Серед інших позитивних тенденцій, які виявляються у медико-демографічній сфері, слід назвати поліпшення ситуації щодо репродуктивного здоров’я населення України та чинників, які його визначають. Так, в країні стабільно знижується частота абортів, зменшуються показники захворюваності на інфекційні недуги, що передаються статевим шляхом, скорочується частка ускладнених пологів у загальному їх числі, виявляє тенденцію до зниження рівень перинатальної смертності тощо. Однак навіть з урахуванням вищезгаданих обнадійливих тенденцій Україна ще входить до групи держав — «сумнівних лідерів» серед європейських країн за рівнем абортів та розповсюдженням інфекцій, що передаються статевим шляхом.

І до кінця першого десятиліття нового століття наша країна підійшла з рівнем тривалості життя, який на 15 років нижчий, ніж у Японії, на 14,5 року нижчий, ніж у Швейцарії, на 14 — ніж в Італії. Надто високим залишається розрив у тривалості життя жінок і чоловіків (10 років), причому останні в п’ять разів частіше гинуть від нещасних випадків, а алкоголізм досі породжує вдвічі більше смертей, ніж 20 років тому. В кінцевому підсумку відставання України за показником середньої очікуваної тривалості життя від усіх розвинених держав світу за весь період незалежності країни зросло, при цьому, за даними ВООЗ, скорочення середньої тривалості життя чоловіків в Україні виявилося найвищим у Європі.

З початку першого десятиліття ХХІ століття в Україні після тривалого періоду падіння народжуваності почалася її посткризова компенсація.

Спочатку вищими темпами народжуваність зростала у міських поселеннях, переважно в економічно розвинених і урбанізованих регіонах країни, які мали найнижчі рівні народжуваності на рубежі 1990 і 2000-х рр., і водночас найбільшою мірою відчули на собі плоди економічного зростання 2000–2008 років. Підвищенню народжуваності до останнього часу сприяла також «демографічна хвиля» — вступ у найактивніший дітородний вік численних поколінь жінок, народжених у середині 1980-х років.

Серед чинників підвищення дітородної активності населення в останнє п’ятиліття слід виокремити пронаталістські заходи державної політики, зокрема запровадження вагомої одноразової допомоги при народженні дитини, яка була введена у 2005 р., надалі підвищена (й диференційована за черговістю народження дитини) у 2008-му та особливо відчутно зросла вже останніми роками.

«Реакція» певної частини населення на значне підвищення розміру одноразової допомоги при народженні дитини відбилася у зрушеннях в традиційному «календарі народжень» і реалізації частини запланованих на пізніший термін народжень у 2006—2009 рр. Проте не варто розраховувати на тривалу стабільну результативність цього заходу демографічної політики, оскільки, як показує міжнародний досвід, одноразові (або інші короткочасні) грошові допомоги викликають кон’юнктурну реакцію, а зумовлений ними ефект, як правило, не тривалий.

Ми ще маємо низький рівень заробітної плати

Те, що допомога діє за принципом «доза—ефект», побічно продемонструвала і новітня динаміка народжуваності в нашій країні, де, за підсумками 2010 р., кількість народжень порівняно з попереднім роком вже трохи зменшилася, а в 2011-му тенденція до стабілізації рівня народжуваності тривала. Крім того, подібні заходи матеріального стимулювання не в змозі компенсувати низький рівень заробітної плати як основного джерела відтворення населення в Україні, до того ж зазначені допомоги мають певний вплив на вже сформовані репродуктивні установки, проте ніяк не впливають на становлення бажаної моделі репродуктивної поведінки. Слід зазначити також, що вагомим чинником порівняно низької народжуваності у нашій країні є не тільки (і, може, навіть не стільки) низький рівень життя, скільки значний розрив між фактичним його рівнем і сформованими життєвими стандартами.

Перше десятиріччя нового століття ознаменувалось в Україні й характерними змінами структурних характеристик народжуваності. Головною особливістю формування нової моделі народжуваності стало «старіння» материнства, яке виявилося у випереджальному зростанні народжуваності у жінок, старших 25–30 років, і підвищенні середнього віку матері при народженні дитини. Зміни вікового профілю народжуваності в останнє десятиліття відбулися як у міських поселеннях, так і в сільській місцевості.

Однак підвищення дітородної активності городянок, старших від 25 років, було інтенсивнішим, ніж сільських жительок. Трансформація вікової моделі народжуваності у бік «старіння», з одного боку, може негативно вплинути на рівень народжуваності у зв’язку зі скороченням періоду активного дітонародження, проте з іншого — вона цілком відповідає загальноєвропейським тенденціям і покликана сприяти формуванню в Україні моделі більш усвідомленого та відповідального материнства і батьківства.

У процесі компенсаційного підвищення народжуваності в Україні у цьому десятилітті почала поліпшуватися її вкрай деформована в 1990-ті рр. структура за черговістю народжень. У підсумку в загальному прирості числа народжень за 2002–2009 рр. найвагомішим був «внесок» дітей другої черговості народження.

Однією з істотних ознак моделі народжуваності, яка формується в умовах плюралізації форм шлюбно-сімейних відносин, є збільшення частки дітей, народжених матерями, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Особливо високі темпи зростання частки позашлюбних народжень в Україні спостерігалися в 1990-ті рр. З початку першого десятиліття нового століття це зростання помітно сповільнилось, однак тривало. Нині в Україні кожна п’ята дитина народжується поза зареєстрованим шлюбом, причому це соціально-демографічне явище характерне як для міського, так і для сільського населення. При цьому відбувається поступове зменшення частки позашлюбних народжень, яка припадає на молодих матерів, і її збільшення — у матерів віком 30 років і старших, що свідчить про зростання питомої ваги «бажаного» позашлюбного материнства, і зменшення — вимушеного.

Досліджуване десятиліття в новітній демографічній історії України позначилося також скороченням масштабів міграційних втрат з наступним переходом до позитивного сальдо міграції, причому останнім часом ця тенденція трохи посилилася, хоч масштаби міграційного приросту і залишаються занадто малими, щоб істотно вплинути на динаміку загальної чисельності населення країни.

Слід зазначити, що навіть при позитивному міграційному балансі країна і нині втрачає в якості людського потенціалу, оскільки контингенти емігрантів представлені переважно особами молодого та середнього працездатного віку з високим освітнім рівнем.

Загалом соціально-демографічна ситуація в Україні й по закінченні першого десятиліття нового сторіччя лишається складною і неоднозначною. Хоч «піки» кризових виявів у відтворенні населення (що припали на рубіж тисячоліть) пройдено, значення основних демографічних показників і у новому сторіччі свідчать про несприятливість соціально-демографічного стану нашої країни (особливо на тлі розвинених європейських країн) і, безумовно, потребують концентрації зусиль та ресурсів для досягнення прогресивних якісних зрушень у відтворенні населення.