ТАКЕ ЖИТТЯ

Чи не надто щедро даруємо голоси?

Тетяна КРОП
для «Урядового кур’єра»

За радянського часу можливість виїзду за кордон найчастіше обмежувалася стажуванням. Коли «залізна завіса» відійшла в минуле, українські оперні співаки з гарними голосами дедалі частіше надають перевагу роботі за кордоном. Починаючи з 1990-х шанувальники оперного мистецтва не бачать на афішах Національної опери України  прізвищ улюблених співаків — Анатолія Кочерги, Вікторії Лук’янець, Ольги Микитенко, Дмитра Попова, Тараса Штонди.

Керівництво театру намагається поліпшити ситуацію. 2006 року головний режисер Національної опери України Анатолій Солов’яненко започаткував проект «На Україну повернусь», у рамках якого щороку до Києва приїжджали українські оперні артисти й співали у гала-концерті. Недавно його проект трансформувався у фестиваль «Українські оперні зірки в світі».

П’ять фестивальних вечорів надали київським глядачам змогу подивитися вистави за участю співаків, котрі були (а дехто й нині є) солістами Національної опери України. Провідний соліст Віденської опери Маріан Талаба виконав партію Хозе в опері Дж. Бізе «Кармен», прем’єр Великого театру Росії Олег Кулько — Калафа («Турандот» Дж. Пуччіні), Валентина Пивоварова, соліста двох театрів — у Санкт-Галлені (Швейцарія) та Мариборі (Словенія) побачили в образах Греміна («Євгеній Онєгін» П. Чайковського) та Великого інквізитора («Дон Карлос» Дж. Верді). А в «Травіаті» Дж. Верді зал вітав Вікторію Лук’янець, яка живе й працює в Австрії.

Що спонукає наших оперних зірок співати за кордоном? Які стосунки вони підтримують із Батьківщиною? Які переваги й недоліки в житті оперного співака там і тут? Про це я запитала двох учасників фестивалю.

На чужині —  як відірваний листок, зате потрібна

Злет киянки Вікторії Лук’янець до оперних вершин був раннім і стрімким. Випускниця Київської консерваторії, де навчалася у класі професора Єлизавети Чавдар, у 1990-ті  здобула перші премії кількох престижних міжнародних конкурсів. Володарка чарівного колоратурного сопрано з 1994 року стала солісткою Віденської опери. 1995-го дебютувала у театрі Ла Скала.

 З 1998 року пані Вікторія  — вільний митець. «Така форма праці дає величезні переваги, — вважає вона. —  Це таке щастя — почуватися вільною, самодостатньою особистістю. Надто пригнічує, коли після таких партій, як Віолетта у «Травіаті», Джильда («Ріголетто») Дж. Верді тобі дають якусь зовсім незначну роль. Тепер сама обираю, де і що мені співати. Багато виступаю з концертами. Маю запрошення вже на червень 2014 року в гастрольну поїздку Японією. Недавно співала в Хофбурзі (офіційна резиденція президента Австрії. — Авт.) у президентському палаці, на балу для глав держав, дипломатів. Виконала вальс Джульєтти з опери Ш. Гуно «Ромео і Джульєтта», болеро Єлени («Сицилійська вечерня» Дж. Верді) і «Журавку» Олександра Білаша. Публіка приймала напрочуд тепло».

Вікторія Лук’янець реалізується не тільки як співачка. Викладає у двох віденських консерваторіях. Зізнається, що зраділа б, якби отримала запрошення вести майстер-класи в Києві. Як почувається за кордоном? «З одного боку, як відірваний листок — без рідної мови, але з другого — є відчуття того, що я потрібна, є велика повага до моєї праці, — чую у відповідь. — І доки так триватиме, трудитимусь там. Хоч залишаюся солісткою Національної опери України, вдячна її керівництву, воно завжди дуже привітно мене зустрічає».

А що, на думку співачки, поліпшило б життя оперних артистів на Батьківщині? «Насамперед, ставлення до цього мистецтва влади. Оперний співак має бути у повному розумінні елітою нації, і його робота, яка потребує дуже багато сил фізичних і духовних, має цінуватися не менше, ніж естрадного виконавця.  Адже ми, як незрима  ниточка, зв’язуємо цілі покоління. У багатьох країнах депутати, міністри мають постійні абонементи у музичні театри, філармонії, і обізнаність із класичною музикою — показник освіченості людини. Хотілося б, щоб ми наслідували цей приклад».

Хочеш співати — навчися  бути здоровим!

Народний артист України Валентин Пивоваров запам’ятався українській публіці майстерним виконанням найкращих басових партій. 

Як про перевагу для артиста і глядачів він говорить про різноманітність оперного репертуару на європейських сценах. З’являється нова вистава. Відспівують десять спектаклів, і — пауза. За місяць — іще два-три покази, і життя спектаклю завершується. Глядачам пропонують наступну прем’єру.  

У театрах Словенії та Швейцарії співак працює за контрактною системою. Це означає, що він має заспівати у двох-трьох річних прем’єрах (усього їх випускають чотири), якщо там є партії для його голосу. Якщо  немає, може відпочити або поїхати в іншу країну. І якщо підписав контракт, співай за будь-яких обставин. А якщо захворів? Вважаєш себе професіоналом, то й навчися бути здоровим, скажуть керівники: не пий холодної води, не ходи там, де кашляють… «В Україні, звичайно, набагато м’якше: занедужав, що ж, із кожним трапляється», — порівнює Валентин Михайлович.

Нині Валентин Пивоваров готується заспівати й зіграти Командора в опері В. Моцарта «Дон Жуан» — її репетиції розпочалися на словенській сцені. Там наприкінці сезону з’явиться і в образі Греміна в опері «Євгеній Онєгін». З приємністю згадує 30 років праці у Київському театрі опери та балету разом із Стефаном Турчаком, Іриною Молостовою. Каже, що із задоволенням заспівав би тут у якійсь із вистав поточного репертуару (такі пропозиції надійшли від керівництва театру).

Утримувати артистів  не варто

Головний режисер Національної опери України Анатолій Солов’яненко не приховує, що зібрати оперних зірок, аби вони засяяли на фестивалі, було нелегко. У провідних солістів плани розписані на кілька років наперед. Тому перемовини з ними розпочалися ще влітку. «Я запропонував усім нашим артистам, котрі працюють за кордоном, надати нам інформацію, коли вони могли б приїхати. Так сталося, що в кількох із півтора десятка збіглися можливості виступити в Києві у лютому. Серед запрошених були й Михайло Дідик, Василь Герелло, Дмитро Попов, Ольга Микитенко. Але обставини не дали змоги їм приїхати. З усіма цими артистами маємо контакти. Запрошуватимемо їх щороку, та надалі, можливо, ці виступи відбуватимуться не в рамках фестивалю. А скажімо, раз чи два на місяць на нашій сцені у виставах поточного репертуару заспіває запрошений соліст».

Цікавлюся в пана Анатолія: чи керівництво театру вважає за потрібне зробити щось для зменшення відтоку голосів? «Не вважаю, що потрібно щось робити, — висловлює він думку, — бо в будь-якому разі людині цікаво працювати з різними режисерами, директорами. Це не матеріальне питання. Навіть якщо у нас гонорари будуть такі, як у Метрополітен-опера чи Ла Скала, солісти, які представляють інтерес для світу, все одно їздитимуть. І ми пишаємося, що вони співають на найкращих сценах Європи, Америки, і скрізь написано: український тенор, українське сопрано. Робота в інших країнах розширює творчий світогляд співаків, вони стають носіями світової музичної культури. Вважаю, що ми повинні досягти тільки того, щоб вони приїздили в Україну частіше і співали тут із такою самою віддачею, як за кордоном».