Невиправдано довго вірила в те, що треба перетерпіти складні часи, і попереду чекатиме світле майбутнє. У те, що слід мати активну громадянську позицію, боротися за справедливість. Я вірила і боролась. Щиро підтримувала рух України до незалежності, потім — Помаранчеву революцію, згодом — Революцію гідності.

Але з роками чомусь той приплив енергії, на якому я бадьоро ввійшла в зрілість, раптом різко сплюнув мене в тужливу мжичку, яка тягнеться на всі боки без кінця і краю. На запитання студентів: «Як то воно буде?» я бубню щось про епоху турбулентності та період невизначеності. А що визначати? Є три кити, взаємодія яких забезпечує процвітання країни: влада, бізнес і громадськість. Повага і довіра до бізнесу в мене, вчительки сільської школи з Донбасу, зникла ще в 1990-ті, коли бізнес тільки народжувався. І хоч скільки разів намагалася переглянути своє ставлення — марно. Не знайшла підстав. До влади тим паче. За роки незалежності лише ледачий не плюнув у цей бік. Тому промовчу.

Залишалася віра в громадськість. У те, що народ зрештою зрозуміє. Що зможе. Виявилося — ні. Бо народ — це не множина громадян, особистостей. Це натовп.

Усвідомлення приходило поступово. Спочатку, в 2014-му, коли почалася війна і нам, вимушеним переселенцям, допомагала вся країна, я сприймала розповіді про своїх земляків зі сходу й волонтерів, які наживалися на лихові, як прикре непорозуміння, виняток із правил. Згодом, працюючи в евакуйованому виші, з подивом дізнавалася, що хтось отримав якусь допомогу, ба навіть грант. «Щасливчики» отримували продуктові пайки, побутову хімію, грошову допомогу, їм надавали оздоровчі послуги, вони їздили на різноманітні заходи, зокрема й за кордон. З часом у списку залишалися лише «свої» — близькі до керівництва організації люди.

Мені довелося приймати їх згодом, коли працювала директором оздоровчого комплексу з термальними басейнами на Закарпатті: великий автобус на 55 місць, у руках керівника — прохання надати послуги родичам загиблих в АТО без оплати. З автобуса в теплу закарпатську зиму вивалюються в норкових шубках доглянуті жінки, збоку групуються кілька підлітків, останніми виходять три літні жінки. Документи є лише в дітей і літніх жінок. Решта — супроводжуючі: психолог, медсестра, лікар, реабілітолог та інші. Особам, які не мають підстав на безоплатне обслуговування, відмовляю. Один супроводжуючий на 12 осіб, решта — оплачуйте! У відповідь — здивування: «Ми всю Україну проїхали, а ви не пускаєте!» Образа: «Ви нажилися на нашій крові!» Погроза: «Ми на вас журналістів натравимо!» Далі — прокльони: мене, моїх батьків, дітей.

Щотижня до нашого басейну приїжджали кілька груп «пільговиків». Даємо згоду оздоровити дітей із малозабезпечених родин, а отримуємо… групу з юних геніїв; хочемо прийняти інвалідів — маємо автобус друзів і родичів керівника асоціації; зустрічаємо 12 дітей із Грузії у супроводі 23 представників родин закарпатських громадських діячів. Із різних причин, як пояснюють керівники, діти та інваліди приїхати не змогли, тому замінили своїми — впустіть.

І найгірше те, що лише двічі за ці роки я чула щирі слова вдячності! Більш практичні друзі пояснили: одні й ті самі діти мають можливість подорожувати всією Україною та закордонням, вони вже не розрізняють не лише міста й області, а й країни! Це потім підтверджувалося неодноразово.

За роки війни кількість громадських організацій-«грантоїдів» зросла в сотні разів. Працюють за однією схемою: реєструється ГО, яка готує проєкт і подає грантову заявку. Водночас на ім’я близької людини відкривають ПП (ФОП, ТзОВ), яке стає виконавцем цього проєкту. Далі — можливі варіації: якщо є своя рука в органах влади — маємо місцеві гранти чи гроші з бюджету (наприклад, на піклування про бродячих тварин), інакше — звертаємося до міжнародних фондів.

А тут треба просто відчувати ситуацію: початок війни, отже наше гасло — «Схід і захід разом!» Коли розуміємо, що внутрішньо переміщені особи скоро не повернуться до своїх домівок на сході, то — «Надаємо підтримку і навчаємо жити в нових умовах!» Щой­но воїни повертаються з АТО — «Допоможемо відкрити бізнес!» тощо. Учора ще без відповідної освіти і досвіду роботи, сьогодні вже — коуч, завтра — майстер кулінарії. І на ті «майстер-класи» приходять лише члени родини, знайомі, знайомі знайомих. Головне, щоб на світлинах була обумовлена проєктом кількість учасників. А ще — гарний звіт.

Мені не прикро за те, що в дурнях залишаються міжнародні фонди. Мені прикро за себе, за те, що в дурнях залишаємося ми. Адже переселенцям справді потрібна допомога психологів, демобілізованим — джерело заробітку, осиротілим дітям — любов і піклування. А можливо, не все так погано? Бо якщо іноді добрі вчинки призводять до поганих наслідків, то де сказано, що вчинки погані не можуть привести до наслідків добрих? Можливо, іноді погане — прямий шлях до добра?

Мій крик не про тих, хто зумів зберегти в собі людину. Я низько схиляю голову перед волонтерами, небайдужими людьми, громадськими організаціями, які поклали своє життя за служіння народові, який ніколи не оцінить цієї жертви. Але їхній ресурс вичерпано. Останні з могікан, скільки вас залишилося?

Галина ЩУКА,
доктор наук,
професор Закарпатського угорського інституту
ім. Ференца Ракоці ІІ,
для «Урядового кур’єра»