ВІКОПОМНЕ

200 років тому автор «Енеїди»  Іван Котляревський сформував кінний козачий полк,  який відзначився у боях з наполеонівцями
 

На території зернозаготівельного пункту невеликого села Горошине  на Полтавщині, добре відомого рибалкам усієї країни, стоїть напівсухий крислатий дуб. Творча натура з багатою уявою, подивившись на цього красеня здалеку, розгледить у ньому статного козака, що закляк у дозорі. Шапку йому заміняє лелече гніздо, спис — пряма суха гілка. До роздумів про козаччину спонукає й прикріплена до його стовбура табличка, де намальовано Енея з побратимами і згадується прізвище їхнього літературного батька Івана Котляревського. За народними переказами, саме під цим дубом стояв у тривожні серпневі дні 1812 року його намет, коли він приїжджав у тодішнє сотенне містечко Горошин формувати ополченський кінний козачий полк.

 

Дуб Котляревського в селі Горошине на Полтавщині. Фото  автора

За дорученням губернатора

— Відповідний рескрипт Олександра I про формування ополченських полків на допомогу російській армії в боротьбі з Наполеоном було оприлюднено на початку червня 1812-го. Згідно з цим документом, на Полтавщині мало бути сформовано 9 козачих кінних полків, зокрема й у Горошині, — розповідає провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею Івана Котляревського Євгенія Стороха. — На той час Котляревський жив у Полтаві, обіймав посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. Він був у чудових стосунках із губернатором краю Яковом Лобановим-Ростовським, який і доручив йому як колишньому військовому сформувати в Горошині 5-й ополченський кінний козачий полк.

У нас є кілька листів, у яких Котляревський повідомляє своєму патронові, як ідуть справи з формування полку. Зокрема, 12 серпня він пише, що розпочав прийом козаків, але «не так успешно делается, как бы хотелось». Водночас він задоволений, що прийняті ним люди хороші, «стариков нет и очень молодых мало, большею частию поступают в казаки с удовольствием, охотностью и без малейшего уныния; все с пиками, но много сабель есть из кос переделанных. Есть с ружьями и пистолетами, но сие оружие в посредственной исправности; лошади небольшие, но к службе годные». У листі за 27 серпня читаємо: «Сиятельнейший князь, милостивый государь! Наконец 5-й казачий полк сформирован, одних только офицеров и унтер-офицеров недостает».

Діорама про формування 5-го ополченського кінного козачого полку Котляревським у серпнні 2012 року в м. Горошин Хорольської губернії
(Полтавський краєзнавчий музей)

Завдання виконано за 17 днів, хоч на це було відведено місяць.

Коли Котляревський, виконавши свою місію, їхав із Горошина до хворої матері в Полтаву (через це він не вирушив із полком), то місцева влада видала йому специфічну довідку про те, що «со времени формирования им казачьего конного 5-го полка от него, господина Котляревского, и от подчиненных его обид и притеснений сдешним обывателям не делано. Ровно и ничего безденежно не брато».

Це свідчить про високу внутрішню культуру й порядність Котляревського, який дотримувався норм людської поведінки навіть за таких обставин, коли треба було діяти рішуче.

Котляревський отримав бронзову медаль за формування з’єднання. Такою самою медаллю, до речі, було нагороджено й матір Миколи Гоголя Марію Гоголь-Яновську, яка пожертвувала багато фуражу, коней та реманенту для армії.

Слід зазначити, що Котляревському доручили виконати таке відповідальне завдання через його заслуги у військовій справі. Він прослужив у війську майже 20 років і вийшов у відставку в чині штабс-капітана. У його формулярному списку за 1808 рік зазначено: «Из Псковского драгунского полка по прошению отставлен капитаном и с мундиром». Тобто з правом носити мундир капітана.

Військову кар’єру Іван Котляревський розпочинав у складі Сіверського кінно-єгерського полку, до якого вступив 1 квітня 1796-го, в неповних 27 років. Про те, яким він був воїном, свідчать орден св. Анни третього ступеня та інші його бойові нагороди, «монарше благовоління», прекрасні атестати. Він брав участь у російсько-турецькій війні 1806 року, де, згідно з документами, «при штурме крепости Измаильской отличил себя неустрашимостью», в інших воєнних кампаніях.

Крім того, Котляревський мав дипломатичні здібності (під час штурму Ізмаїльської фортеці залучив на бік росіян буджацьких татар), був людиною розважливою, розумною, надійною. Де тільки міг, захищав людей, котрі потрапили в скрутні ситуації.

Прапор Полтавського ополчення.

«Дайте мені козаків — і я підкорю всю Європу!»

5-й ополченський кінний козачий полк не брав участі в Бородінській битві. Не воював він і під Смоленськом, як дехто стверджує.

Про те, як формувався полк, та про його бойовий шлях я дізнався від  краєзнавця, письменника, лауреата літературних премій Євгена Бутенка. За його версією, Котляревський приїхав у Горошин сам, без офіцерів. Уже тут у нього знайшлися помічники в особі відставного ротмістра поміщика Гудими-Левковича (двоповерховий будинок якого ще в цьому році стояв над Сулою. Його купив хтось із киян) та колишніх офіцерів панів Старицького, Родзянка, Устимовича, Булюбаша й Позена. Вони разом набирали в ополчення заможних козаків, котрі осіло, після служби на Запорожжі, жили в навколишніх хуторах. Відразу визначилися з місцем, де мав розташовуватися полк, площею приблизно 60 гектарів. Тут відбувалися навчання, утримували коней і майно.

Після вітчизняної війни ця місцина простояла недоторканною ще цілих півстоліття. Із часом її зайняли і стали використовувати з торговою метою купці.

Коли розбили табір, то намет Котляревського встановили окремо, на пагорбі, під трьома дубами. Він тут працював удень, а ночував на квартирі в заможного козака Сидора Коноваленка. 1941 року біля цих історичних дубів розмішувався хлібоприймальний пункт, де лежало багато зерна, і щоб воно не дісталося ворогові, збіжжя підпалили. В результаті один дуб згорів відразу, другий сильно постраждав від полум’я, і ще років із тридцять боровся за своє життя. А третій, про який згадували, хоч і підгорів добряче, але ще росте й нині охороняється законом.

Новосформований 5-й ополченський кінний козачий полк виступив з Горошина в напрямку Могильова, де мав з’єднатися з армією адмірала Чичагова, 2 вересня 1812 року. На той момент Москву вже здали французам, але вона ще не горіла. В арсеналі формування було 800 кінних козаків, 360 візників та 150 возів, навантажених скринями з відлитими кулями, порохом, продуктами харчування тощо. Самого тільки сала везли понад 10 тонн — з розрахунку, що за день полк з’їдав 100 кілограмів. Окрім цього стратегічного продукту, везли борошно, сухарі, пшоно й сіль. Цих запасів мало вистачити надовго з огляду на умови ведення війни. Решту  провізії докупляли на артільні кошти (формування було напіввійськовим) у гамазеях.

Вони дісталися до району військових дій і з ходу вступили в бій, показавши себе з кращого боку. А згодом долучилися до партизанського руху, яким була охоплена вся країна, прикривали шляхи на південь і Петербург. Горошинський полк відзначився ще й тим, що під час битви на річці Березина зумів захопити у французів скарби пограбованої Москви. Невідомо тільки, де вони потім поділися.

Коли французькі війська остаточно вигнали з російської землі, більша частина вцілілих козаків повернулася додому. Молодь пішла з генералом Платовим у Європу звільняти країни від французького поневолення. Ще невелика кількість записались у Чорноморське козацьке військо.

Визнаючи поразку своєї армії в Росії, Наполеон писав: «Усі наші колони були оточені козаками, подібно аравітянам у пустелі — вони відбивали обози». Полководець також зазначав, що саме козаки знищили французьку кінноту й артилерію. Тоді  він виголосив фразу, яка потім стала відомою: «Дайте мені самих лиш козаків — і я підкорю всю Європу!»

Таємна місія у Дрездені

— Воєнна кампанія ще тривала, як на початку травня 1813 року губернатор Полтавщини Лобанов-Ростовський відрядив Котляревського у Дрезден. Він проїздив за кордоном майже місяць і повернувся в Полтаву в десятих числах червня 1813-го. Які папери він возив, чи зустрічався, як йому рекомендував губернатор, із графом Аракчеєвим? Нам це невідомо, — каже Євгенія Стороха. — Тому ця його подорож оповита серпанком таємниць, домислів. Які полтавські папери могли мати аж таке важливе значення у Дрездені? І чому їх так швидко треба було туди доставити? Яким маршрутом їхав Котляревський, що побачив у Дрездені, де він зупинявся й жив, яким коштом усе це було? Ця сторінка життя Котляревського також чекає на своїх дослідників.