24 лютого 2022 року водій маршрутки Київ — Семенівка Євген Смага виїхав зі столиці, як завжди, о 7-й ранку. Щоправда, цей рейс відрізнявся від попередніх: Євген уже знав, що росіяни вранці бомбили наші міста, отже розпочався широкомасштабний наступ московії на Україну. Але їхати на Чернігівщину було конче потрібно. Бо крім 18 пасажирів (саме стільки місць було в автобусі Євгена) на платформі просилися в салон… 35 осіб. Усі обіцяли не висловлювати невдоволення через незручності в автобусі і дружно захищати водія, якщо в нього виникнуть проблеми з поліцією на маршруті.

Колона російських танків

До Семенівки залишалося кілометрів зо 20, але Євген зупинив автобус поблизу села Жадового, бо побачив попереду колону російських танків, іншої броньованої та вантажної техніки — приблизно 100 одиниць. А може, й більше, бо хвіст колони закривав ліс. Як з’ясувалося пізніше, окупанти вже зайшли углиб Чернігівської області на майже 40 кілометрів.

«Я повернув автобус до Жадового, — пригадує Євген, — висадив пасажирів і наказав їм негайно дзвонити родичам, щоб ті забрали їх звідси й вивезли об’їзними дорогами додому. Узяв в одного, найактивнішого, на мій погляд, хлопчини номер телефону і попросив, щоб він зателефонував, коли всі доберуться до Семенівки. Через кілька годин він таки зателефонував і розповів, як по моїх пасажирів приїжджали родичі: садовили по сім — вісім осіб в автомобілі».

Сам же Євген вирішив повернутися до Чернігова: лівою рукою тримав кермо свого «спринтера», а правою гортав у телефоні новини. Прочитав, наприклад, що ось-ось мають підірвати міст поблизу села Снов’янка Менського району Чернігівської області. Тож аби встигнути проскочити через нього, їхав на «мерседесі» 120 кілометрів за годину. І таки встиг: міст перетнув о 12-й, а по 14-й його підірвали.

«Повернувся додому, — пригадує перший день повномасштабної війни Євген, — а батьки кажуть: «Збирайся, поїдемо до родичів у Прилуки. Там ніби спокійніше та безпечніше тепер». Але я відмовився: нікуди, сказав, не поїду. Я тут потрібніший!»

І коли московити дісталися «Епіцентру» на об’їзній і почали обстрілювати житлові масиви міста, пішов із сусідом у військкомат.

Коротке фронтове життя

3 березня 2022 року в старшого сержанта механізованого батальйону Першої танкової бригади Євгена Смаги розпочалося фронтове життя. На жаль, повоювати, нанюхатися пороху не вдалося: 14 березня під час сильного обстрілу Євгена було важко поранено. Тоді московитська міна влучила у критий бліндаж, де він перебував, і вразила там п’ятеро воїнів.

«Двоє моїх побратимів загинули одразу, — невесело розповідає Євген, — один із трьох, Ігор, який тоді теж втратив ногу, нині перебуває в Німеччині на лікуванні. Коли призивали, йому було 19 років. Тричі у військкоматі відмовляли Ігореві, говорячи, мовляв, заберемо тебе у військо, і одразу ж мама прибіжить сваритися. Третім із живих у бліндажі був 25-річний хлопчина, який помер у госпіталі через майже три місяці лікування. Я, як і інші, самостійно вибратися з бліндажа не міг, бо мене по пояс прикидало землею. Допомогли побратими. Вони й відправили до шпиталю».

Поранення зробило старшого сержанта Смагу нетранспортабельним аж на 21 день. Тому попервах довелося лікуватися в Чернігівській обласній лікарні. Тут, крім батьків, дітей (має п’ятирічного сина та десятирічну донечку), Євгена відвідували одна з медичних сестер і однокласниця, котра зайшла до палати через два дні після операції.

5 квітня Євгена перевезли до Києва. Згодом було лікування у Вінниці, Немирові, знову столиці, де Євгена Смагу протезували.

Звикав до чужої ноги довго: два тижні у брусах ходив, потім — на милицях. Самостійно на вулицю вийшов лише через півтора місяця. Але на одній нозі довелося ходити майже чотири місяці. І коли вперше став на протез, то не міг зрозуміти, чому втрачає рівновагу. Почувався, як мала дитина. Особливо коли спускався чи підіймався східцями із власної квартири на дев’ятому поверсі, бо в Чернігові тривалий час вимикали електрику, тож ліфт не працював. Перебрався тоді до батьків, які живуть на третьому поверсі. Нині ж колишній воїн пересувається, каже, добре. Єдина проблема: не може бігати.

Інвалідності не соромиться

Помітив, що Євген не соромиться показувати чужу ногу, не закриває її холошею від сторонніх поглядів. Каже, що все одно видно, що кінцівка в нього не власна. Протез кріпиться вище коліна. Щотри роки потрібно буде міняти його колінний суглоб.

«Переніс кілька операцій, — знову поринає у спогади Євген. — Допомогли пережити їх, звісно ж, батьки і те, що до повномасштабної війни, у 2006—2007 роках, проходив строкову службу в армії. Потім три роки за контрактом охороняв посольства та консульства в Києві. Але через малу зарплату після закінчення терміну контракту повернувся до цивільного життя — працював водієм. Ми з батьком займалися приватними перевезеннями, в нас було кілька автобусів. Працювали навіть на міжнародному гомельському маршруті.

Уже тоді чоловіків, які їхали з росії чи навпаки, не пускали до нас, бо російсько-українська війна тривала. Звісно, якщо вони не мали вагомої причини для поїздки — наприклад, родичі жили в Україні. Пам’ятаю, з Гомеля їхало до Києва троє російських молодиків — погуляти, як сказали. То їх зняли з автобуса на прикордонному пункті пропуску. Гадаю, що найближчі років 50 до росії, білорусі з України ніхто не їздитиме.

Я поставив би на кордоні не менш як п’ятиметрову огорожу, щоб ворожих сусідів навіть видно не було», — каже він.

Спорт здружив із побратимом

Євген у студентські роки займався пауерліфтингом, тож після поранення, лікування та реабілітації відновив тренування. Планує навіть виступати за збірну України на міжнародних змаганнях, беручи участь в Іграх нескорених. Чотири місяці тому почав серйозно займатися спортом, в який його привів товариш — колишній воїн з Чернігова Влад Шатіло. Чотири рази на тиждень хлопці зустрічаються у спортзалі. Влад став для Євгена бойовим побратимом.

Владові Шатілу 26 років. На війну пішов вісімнадцятирічним 2014-го. Починав з добровольчого батальйону «Чернігів» (МВС), у якому прослужив рік у Станиці Луганській. Потім батальйон вивели із зони АТО, але Влад з 10 іншими побратимами вирішив служити далі. Тому перевівся в полк «Азов», у якому прослужив із 2015-го по 2019 рік. Поранення зазнав наприкінці березня 2019-го поблизу Новолуганська: під час рейду розвідувального взводу, в якому служив, наступив правою ногою на протипіхотну міну. Ампутували кінцівку нижче коліна. У вересні 2019 року звільнився з «Азову» у зв’язку з інвалідністю.

«Мої побратими захищали Маріуполь, — каже Влад. — Більшість із них, на жаль, загинули, а сотні перебувають нині в полоні. Намагаюся підтримувати зв’язок і розповідати про хоробрих українських воїнів на міжнародних аренах.

2021 року потрапив до складу збірної України, яка виступає на Іграх воїнів. Змагання, щоправда, тоді скасували через спалах коронавірусної хвороби у США. Але торік Велика Британія організувала нам спортивні збори, повністю профінансувавши наше перебування в себе. Королівські повітряні сили навіть забезпечили наш переліт із Польщі. Пересічні британці, зустрічаючи нас на вулиці, дякували всім українцям, щодня підтримували. В Україні за п’ять років моєї інвалідності мені лише п’ять разів подякували.

З Євгеном мене познайомив спортивний лікар. Сьогодні, після нашої розмови, підемо на тренування у спортзал. Комерційна установа, але її власник дає нам змогу тренуватися безплатно: штанги, гирі, перекладина, бруси. Євген ще хоче навчитися плавати без протеза. Готуємося до національних Ігор нескорених, а світові цього року проходитимуть у вересні в Дюссельдорфі, Німеччина».

Кава вдячності

До речі, моя розмова з колишніми воїнами з різних підрозділів та різних періодів російсько-української війни, які стали нерозлучними товаришами, проходила в кафе «Фотель». Тут ветеранів приймають радо завжди й безплатно пригощають кавою. Бо виявляється, городяни платять кафе наперед за обслуговування захисників та захисниць, демонструючи їм свою пошану та любов.

Євген від цього ніяковіє й досі, бо, каже, у 36 років може за себе заплатити самостійно: крім пенсії, заробляє на приватних перевезеннях — таксує. Поліція не має претензій, бо без однієї кінцівки не можна працювати лише на автобусі чи вантажівці. До речі, за три дні до нашої зустрічі Смазі подзвонили з Міннесоти (США) й запросили на протезування. Оце б стільки боєць чекав на свою чергу…

«Пізнаю людей, які пересуваються на протезах, здалеку, — підсумовує Євген. — Підходжу до них і міцно тисну руку. Мені теж дякують земляки за те, що захищав Батьківщину».

І є за що дякувати!