ДИСКУСІЙНА ТРИБУНА

Столиця повертається до прогнозованого розвитку

Володимир
НУДЕЛЬМАН,
професор,
для «Урядового кур’єра» 

Неефективність ситуативного методу управління вже завдала Києву непомірної шкоди. Тож гострою є нагальність покласти в основу повсякденної діяльності столичної влади стратегічне бачення об’єкта управління. З огляду на це розробка Стратегії розвитку Києва до 2025 року є позитивним кроком. Вона також могла б стати взірцем для інших міст країни, передусім великих. 

Щоправда, дієвість стратегії, на наш погляд, буде забезпечена, лише тоді, коли вона (разом з Генпланом) стане спільною програмою всіх кандидатів на посади міського голови і депутатів Київради на виборах  2012 року.

Чи стане широким вузьке?

Хоч як це парадоксально, та доводиться визнати: головною вадою київської стратегії є її недостатня стратегічність, тобто вузькість часових і просторових рамок розгляду проблеми. Бо, погодьтеся, 2025 рік — не кінцевий термін життєдіяльності столиці. Саме тому рішення, що приймаються її авторами, не повинні суперечити місії столиці, довгочасним завданням її розвитку, а забезпечувати їхнє планомірне здійснення.

Відомо, що прогноз — це не стільки пророкування майбутніх дій, скільки передбачення довготривалих наслідків рішень, що ухвалюються сьогодні. Саме через  довготривале ігнорування цього принципу нині щодня потерпають сотні тисяч киян.

Приміром, коли постало питання про масовий перехід житлового будівництва на лівий берег Дніпра, то передусім будівельники взялися освоювати Троєщину, а не Позняки – Осокорки, куди вже проектувалося метро. Внаслідок таких неузгоджених дій жителі Троєщини з населенням, що дорівнює середньому обласному центру, і де відсутні робочі місця, десятиліттями змушені витрачати багато часу, здоров’я та грошей, щоб добратися до роботи.

Ще один приклад відсутності стратегічного бачення майбутнього: при будівництві першої лінії київського метро довжина перонів розрахована лише на п’ять вагонів. І що там робиться в години пік!

Та, на жаль, шукати і в сьогоднішньому стратегічному документі будь-які цільові орієнтири його довгострокового розвитку після 2025 року намарне. Що, зрозуміло, не дає змоги належним чином оцінити наслідки тих управлінських рішень, що рекомендуються її авторами. 

Можна зокрема передбачати, що збереження випереджаючих, порівняно з усією країною, темпів економічного зростання Києва, залучення інвестицій і талановитих кадрів призведе до критичного нарощування відмінностей в умовах життя киян та жителів інших територій держави, соціально-економічної деградації периферії (особливо сіл і малих міст),  масового переселення людей до столиці.

Це створює небезпеку дезінтеграції соціального середовища мегаполісу, виходу з ладу його інфраструктури, втрати головного ресурсу розвитку — його унікальності. Запобігання цим загрозам вимагає розгляду проблем розвитку Києва не точково, а в широкому національному, європейському і світовому розвої.

Уміння жити разом

Київ слід розглядати не лише як простір формування дружнього людині ХХI століття життєвого середовища, яке сприяє нарощуванню і реалізації потенціалу людської особистості, вихованню толерантності одне до одного і до гостей столиці. Далай-лама говорив: «Велике місто — це уміння жити разом».

А водночас як столицю європейської держави з унікальним потенціалом зростання, як світовий центр знань, культури і туризму в конкурентній системі аналогічних мегаполісів, в опорному каркасі головних урбаністичних ліній і вузлів розвитку Європи.

Саме тому в стратегії мають бути враховані заходи щодо посилення державного регулювання міжрегіональних пропорцій і реалізації поліцентричної системи розвитку країни. Для цього маємо впровадити  договірні відносини  Києва з іншими суб’єктами:

Харковом, Донецьком, Дніпропетровськом, Одесою, Львовом, які розвиваються як міста, що дублюють низку столичних функцій;

Вінницею, Житомиром, Черкасами, Черніговом, де потрібно нарощування видів діяльності, що доповнюють соціально-економічний комплекс Києва;

Білою Церквою як центром обласного рівня;

поселеннями приміської зони, в яких реалізуються загальні з Києвом проблеми розвитку.

У Німеччині, Іспанії, інших країнах успішно функціонують міжмуніципальні об’єднання, в яких забезпечується баланс інтересів центрального міста і довколишніх громад.

Тому передбачена чисельність населення української столиці може розглядатись, на наш погляд, як один з можливих варіантів. Та  при цьому темпи зростання чисельності його постійного населення будуть принаймні в чотири рази більшими, ніж у минулому періоді. А чи при цьому беруться до уваги альтернативи змін галузевих і територіальних пропорцій довгострокового соціально-економічного розвитку країни? І чи доцільно  15-річний прогноз для тримільйонного міста наводити з точністю до однієї тисячі — за прогнозами авторів, постійне населення в 2025 році становитиме 3108,5 тис. чол.?

Вочевидь рішення стратегії повинні грунтуватися на оцінці переваг і обмежень розвитку міста. Та як поставляться кияни до тверджень, що до цих переваг належать розвиненість усіх видів суспільного транспорту, задовільна забезпеченість водопровідними мережами, широке охоплення установами охорони здоров’я і медперсоналом? А в порівнянні з іншими столицями Східної Європи — низький рівень викидів забруднюючих речовин в атмосферу і невисока вартість життя?

Для того щоб жителі столиці змогли оцінити, що їм дасть реалізація стратегії, і моніторити цей процес, необхідна система соціально значущих цільових показників. Проте вони присутні не завжди і не всі адекватні. Приміром, до провідних показників комфорту життя традиційно відносять не збільшення щільності доріг і ліній суспільного транспорту, а скорочення до 45 хвилин витрат часу на 1 поїздку.

Планові цифри для… ринку

Щодо забезпеченості житлом, то запропоноване авторами стратегії її зростання з 21,3 до 27,5 кв. м в середньому на особу можливе лише в умовах планової економіки, коли держава безкоштовно надає громадянам житло за встановленими нею нормами. Або за відсутності різких відмінностей в доходах громадян і наявності численного середнього класу, здатного самостійно розв’язувати свої житлові негаразди.

Нагадаю, що 2008 року майже десяту частину приросту житлофонду Києва забезпечило будівництво 253 індивідуальних будинків середньою площею 471 кв.м. Тобто на одного жителя в цих будинках припадає 160-180 кв. м, а житлозабезпеченість 2/5 киян стабільно залишається меншою, ніж 14 кв.м на людину.

Безперечно, привабливим видається прогнозоване зростання середньої зарплати киян з 315 до 935 євро на людину. Та не дуже зрозумілі механізми досягнення цієї мети. Гадаю, таке завдання можна вирішити лише шляхом докорінної трансформації структури економічної бази Києва.

Хоча в обговорюваному документі відсутні ключові завдання та параметри цієї трансформації. І серед головних стратегічних ініціатив, і в переліку наймасштабніших проектів для реалізації стратегії такої ініціативи і такого проекту немає. Водночас вказана трансформація з акцентом на високотехнологічні, малоресурсоємні, екофільні види діяльності забезпечує синергію ініціатив, що рекомендуються авторами, тобто системну зв’язаність реалізації пріоритетних завдань.

Для цього потрібно не лише створити престижні і високооплачувані робочі місця, які б відповідали амбіціям столичних жителів, підвищити мотивацію до якісної освіти та праці, досягти адекватну  для столиць розвинених країн структуру зайнятості і зарплати працівників. А й підвищити інвестиційну привабливість Києва для іноземних інвесторів і доходів міського бюджету для виконання соціальних та інфраструктурних програм, поліпшення екологічної ситуації.

Та чи логічно при визначенні можливих до формування в Києві конкурентних кластерів не враховувати ті інноваційні види економічної діяльності, які в рамках цієї ж Стратегії рекомендовані Інститутом економіки і прогнозування НАНУ? 

Про ліміти і ресурси

З огляду на місію столиці, її конкурентні переваги та обмеження, в стратегії слід було б чітко визначити ті види діяльності, розвиток яких у ній стимулюється, обмежується або забороняється. Щодо параметрів розвитку пріоритетних видів діяльності, то вони мають бути встановлені шляхом міжсекторального розподілу лімітуючих ресурсів, передусім територіальних.

Це об∂рунтовується тим, що територія (на відміну від інших видів ресурсів багатоцільового призначення — водних, енергетичних та ін.) мобільна і що її граничний розмір однозначно визначений: до 2025 року розширення меж Києва не передбачається. Тому для збереження та ефективного використання унікальності столиці доцільно обмеження її промислових і адміністративних функцій.

А хіба не слід винести з Києва митні пости? Адже частка столиці в імпорті Україною товарів безперервно зростає:  з 39,5% — в 2007 році до 42,2% — в 2008, і 45,2% — в 2009 році.

Зрозуміло, що тут варто вдатися до поки відсутнього варіантного аналізу із сполученою оцінкою інтересів та можливостей приміської зони.

Може йтися про формування динамічних інтегрованих науково-дослідних, освітніх і ділових утворень, ядрами яких будуть академічні інститути і провідні університети Києва, а інші складові розвиватимуться в приміській зоні.

Варто було б узяти до уваги альтернативи соціально-економічної динаміки країни і необхідність реалізації моделі її поліцентричиського розвитку. Отож говорити, що Стратегія розвитку Києва до 2025 року може стати прикладом для інших без її доопрацювання, ще передчасно.