Молодший лейтенант хірург Сергій Ніщенко з Вінниці, як і більшість персоналу 59-го військового мобільного шпиталю, з початку року оселився у Сєверодонецьку. І як для більшості його колег, практикою для молодого лікаря став свого часу Майдан у Києві, а потім — участь в антитерористичній операції. Він недавно закінчив навчання у виші, а магістерську роботу написав уже у Сєверодонецьку. Дивилася на цього юнака і розуміла, що йому довелося швидко подорослішати, рятуючи людей на війні. Тому перше, про що запитала: чи не розгубився, коли довелося допомагати пораненим?

 

«Щиро кажучи, коли дістався в зону АТО, почувався трохи незвично. Щойно заїхали на територію Донецької області, одразу потрапили під обстріл «Градів», — згадує Сергій Ніщенко. — Спершу поховалися. Увечері до нас приїхали бійці із «Правого сектору». Познайомилися, випили кави. Наступного дня ці хлопці потрапили під обстріл, і їхніх поранених до нас привезли у вкрай важкому стані. 

Я такого не бачив, щоб у людини з п’ят до голови не було живого місця, хлопець увесь був продірявлений, з магістральних судин три пошкоджено. Тиск навіть не визначався. А з хірургів був тільки я. Операцію робив наче автоматично. Страшно стало вже потім».

Тут ніхто  не помер

На долю молодого хірурга випало вже багато. Його бригада — терапевт, дві медсестри і двоє санітарів. В обох жінок малі діти. Зізнається:  на виїзди жінок намагалися не брати — берегли. Так пройшла перша ротація, а їх було кілька. «У нас багато людей, які без зміни проходять уже шостий термін. Є офіцери, жінки, які тут по два рази новий рік зустрічали і день народження святкували», — розповідає тимчасово виконуючий обов’язки начальника 59-го військового мобільного госпіталю підполковник Руслан Панасюк, лікар-травматолог. Він родом з-під Вінниці. У цій ротації вже 8 місяців.

Шпиталь з 2014 року переміщується територією області, а 2017-й зустрів у Сєверодонецьку. Сформовано мобільний госпіталь у Вінниці. Під перший обстріл «Градів» потрапив у селі Перемога Новоайдарського району, після чого довелося перебиратися у Сватове. Там облаштувалися в наметовому містечку на місцевому стадіоні.

«Якщо керівництво завтра дасть наказ, то ми переїдемо, розгорнемо госпіталь і надаватимемо допомогу в наметах, у полі, в будь-якому місці. Це не гарнізонний, а польовий госпіталь», — пояснює заступник начальника шпиталю з медичної частини Володимир Кулик. Основне завдання медиків у бойових умовах — надати невідкладну медичну допомогу тим, кого привозять із передової, стабілізувати їхній стан, і потім, якщо потрібно, евакуювати до спеціалізованих медичних центрів Харкова, Дніпра, Києва. Навіть іноді на вертольоті.

Запитую, чи це не означає, що і обладнання тут спрощене. Військові навіть ображаються за таке припущення. Починають перераховувати класну апаратуру, яку мають у своєму розпорядженні: апарати УЗД, штучної вентиляції легенів, кисневі концентратори. Однак головна гордість підрозділу — люди, високопрофесійні фахівці. За три роки антитерористичної операції майже в усіх лікарів і фельдшерів є досвід лікування зокрема вогнепальних ран. Наприклад, у 2014-му саме тут щодня приймали більш як 100 поранених. «Ми пишаємося тим, що в нас ніхто не помер! — підкреслює Руслан Панасюк. — Тобто всі, хто потрапив у руки нашим хірургам і анестезіологам, вижили».

Молодший лейтенант хірург Сергій Ніщенко з Вінниці мріє працювати там, де працює. Фото автора

Лікар прийме всіх

Тепер нейрохірурга, судинного хірурга, тобто так званих вузьких спеціалістів іноді навіть запрошують у місцеві лікарні — для обміну досвідом і консультацій. А у шпиталі почали надавати допомогу цивільному населенню. «Ми організували безкоштовну медичну допомогу населенню регіону, — розповідає Руслан Панасюк. — З першого дня, як облаштувалися у Сєверодонецьку, до нас почали звертатися щодня десь зо два десятки людей. Прийом ведуть хірург, нейрохірург, судинний хірург, уролог, офтальмолог (він і оперує), отоларинголог, терапевт, невропатолог, інфекціоніст, інші фахівці». У шпиталі проводять обстеження, роблять аналізи, ендоскопічні маніпуляції (наприклад фіброгастроскопію), кардіографію, інші дослідження. Охочим пройти обстеження потрібно лише надати паспорт громадянина України. З 1 січня цього року по лютий прооперовано 142 людини, з них цивільних — 33.

Проте військові лікарі додатковим навантаженням не переймаються. «Рішення надавати безкоштовну медичну допомогу місцевим жителям ухвалили, коли сюди зайшли. Населення тоді з пересторогою ставилося до військових, — пояснює Руслан Панасюк. —  Тож зблизити військових і цивільних вирішили саме так — допомагаючи їм лікуватися, щоб люди відчули себе українцями, а не тільки слухали російський телевізор».

У Сєверодонецьку шпиталю передали триповерхову споруду колишнього хірургічного комплексу місцевої лікарні, яка кілька років стояла порожньою. Військові власними силами ремонтували те, що могли. Оскільки будівля орендована, капітальний ремонт за бюджетний кошт не зробиш. Це основна проблема. «Слід узаконити наше розташування тут, — підкреслює тимчасово виконуючий обов’язки начальника  59-го військового мобільного госпіталю. — Треба, щоб передали у військове відомство цю територію, тоді зможемо обладнати тут гуртожиток: нині наші лікарі живуть на одному поверсі, ліжка у два яруси — затісно».

Боєць Ігор Войтович, позивний «Сєдой», планує після одужання повернутися у рідну військову частину. Фото автора

Воїни миру

Питаю, як почуваються військові медики у східному місті. «Спочатку боялися ходити поодинці, — зізнається Руслан Панасюк. — Якось чув, як жінка кричала з балкона: «Забирайся додому!» Але тепер ставлення змінюється на краще. Хоч і тут, на сході, і в нас є люди різні. Недавно був у відпустці, і, думаєте, не чув: «Що ви там робите?»?

Працюють військові медики з гаслом «Життя понад усе». Та й поранених нині вже менше, ніж у 2014 році. Днями був черговий обстріл біля селища Кримське. Пораненого бійця привезли майже непритомним. «Під час обстрілу був у спостережному пункті, — розповідає Ігор Войтович, позивний «Сєдой». — Ворожий снаряд розбив його вщент. Мені довелося діяти за ситуацією: впав на землю, але осколком зачепило. Він малий, ніби фільтр від цигарки, міліметрів  4—5. Лікарі віддали на пам’ять. А ось на запитання, скільки мені ще у шпиталі бути, не відповідають».

Ігореві Войтовичу — понад 50 років. Тож зрозуміло, чому такий позивний. «Так, я вже немолодий, — каже він. — Але так вийшло, що один сусід прийшов із пораненням, потім другий. Кажуть, збирайся, діду, не вистачає людей. Іди Батьківщину захищати. Не чекай, доки до Дніпра все це докотиться. Зупини, доки ще можна зупинити. Так я опинився на передовій».

Після лікування у шпиталі Ігор Войтович планує повернутися у рідну військову частину. Мабуть, цей боєць збереже осколок. А ось лікарі 59-го військового мобільного госпіталю такого не колекціонують. Вони — воїни миру, і на їхніх погонах червоними нитками вишито хрест.