ПРОЕКТИ І ПРОЖЕКТИ

Розквіт в економіці України «олігархічної модернізації»?— одна з причин гальмування важливих державних проектів та відвертого знищення конкурентів

Станіслав ПРОКОПЧУК,
  «Урядовий кур’єр»
ЧАЕС — Славутич — Одеса

…Знайти це підприємство було непросто. Навіть у супроводі «галузевого» керівника місцевої держадміністрації. Покружлявши нашою редакційною машиною засніженими дорогами поміж десятків приміщень колишніх складів будівельних трестів, які 25 років тому зводили тут з нуля місто Славутич, потрапляємо нарешті на контейнерний завод. Його повна назва — «Комплекс з виробництва металевих бочок і залізобетонних контейнерів для зберігання радіоактивних відходів ДСП «Чорнобильська АЕС». Він належить до інфраструктури, потрібної для виведення ЧАЕС з експлуатації. Як і завод з переробки рідких радіоактивних відходів (ЗПРРВ) та завод з переробки твердих радіоактивних відходів (ЗПТРВ). Перший розташований власне на атомній станції, другий — практично поряд із його промисловим майданчиком. Тобто за 60—70 кілометрів від Славутича. Запам’ятаймо ці цифри. 

«Золота» тара для «золотих» підприємств

Синій прапор Євросоюзу поряд з нашим синьо-жовтим біля прохідної контейнерного заводу нагадував відвідувачам про джерело фінансування цього сучасного «закритого» виробництва. Кошти в сумі близько 5,6 млн євро для створення комплексу виділила Європейська комісія в рамках програми ТАCIS. Його бочки і контейнери багатоцільового, так би мовити, використання. Для тимчасового зберігання на буферних складах ЧАЕС низько- та середньоактивних короткоіснуючих відходів (НСАКІВ), а головне — запаковування в них перероблених рідких і твердих радіоактивних відходів на ЗПРРВ та ЗПТРВ. З подальшим транспортуванням контейнеровозами на захоронення у спеціально обладнаному приповерхневому сховищі твердих радіоактивних відходів. Мається на увазі комплекс «Вектор», що поряд з могильником «Буряківка», розташований за 20 км від ЧАЕС.

У березні минулого року нам вдалося — разом з фотокором газети Олександром Лепетухою — походити його величезною безлюдною територією. Сфотографували на згадку і єдиний порожній залізобетонний контейнер (вагою 5,6 тонни). Співрозмовники запевняли, що його в терміновому порядку було зроблено спеціально під церемонію відкриття у 2008 році «Вектора». Червону стрічку разом з єврочиновниками розрізав «гарант» Віктор Ющенко. Не думаю, що хтось з керівників МНС та ЧАЕС набрався тоді сміливості сказати Президентові країни правду про реальне майбутнє цього об’єкта на найближче десятиліття. Четвертий рік перший пусковий комплекс першої черги «Вектора» (у нього вже вкладено 11 млн євро та 220 млн грн) перебуває в бездіяльному стані. Чи не повторить його долю контейнерний завод у Славутичі?

Приймальний акт було підписано минулого літа. Але…

— Сьогодні ми експериментально виготовляємо лише бочки, — зауважує Олексій Чулков, керівник цього підприємства, — триває процес відпрацювання технології. До залізобетонних контейнерів ще не приступали.

Тому в трьох великих сучасних корпусах заводу, потужність основного виробництва яких становить 34250 металевих бочок та 700 контейнерів на рік, ще повна тиша. У штаті підприємства 11 працівників. Робота триває лише в цеху для виготовлення металевої тари, куди нас і запросили. На рахунку аж вісім бочок. Мало, бо процес їх створення, переконують, непростий, доведеться, можливо, вносити корективи в технологію після їх випробувань, пристосування до виробничих умов. Уже на ЧАЕС.

Возити туди порожню тару будуть спеціальними контейнеровозами, які станція вже закуповує, «а коли вийдемо на проектну потужність, без залізниці не обійтися». Треба, щоправда, прокласти ще колію 1,5 км до станції Неданчичі. І вже звідти далі (через Білорусь) — на ЧАЕС. Скільки це коштуватиме державному бюджетові, можна лише здогадуватися: один кілометр простенького одноколійного полотна коштує мінімум 6 млн гривень. А ще потрібні відповідні напіввагони і платформи для транспортування… І стане тара золотою. Хоча свого часу, до речі, контейнерний завод планувалося збудувати в 30-кілометровій зоні станції (там достатньо вже «чистих» територій) або пристосувати для такого виробництва деякі порожні, уже екологічно безпечні приміщення ЧАЕС.

Її, дивлячись на сьогоднішні темпи, виводитимуть з експлуатації ще десятки і десятки років. Чи фінансово виправданою є ціна одного робочого місця, створеного на Славутському контейнерному заводі?

Цехи Славутського контейнерного заводу. Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

Мудре зауваження подорожнього

За великим рахунком, ні залізна тара, ні залізобетонні контейнери, в яких планується перевозити на «Вектор» уже заповнені небезпечним начинням бочки, на атомній станції ще довго будуть нікому не потрібні. У значній кількості. Бо обидва заводи — і з переробки рідких радіоактивних відходів, і з переробки твердих радіоактивних відходів, де з допомогою дистанційного управління саме й передбачено завантажувати їх у бочки, — вже десять років у стадії нескінченної добудови-перебудови і технологічної наладки-переналадки. А вже використані кошти на ці «золоті» довгобуди давно і значно перевищили їхню проектну вартість. Із 33 млн євро, скажімо, які станом на квітень 2008-го були вкладені в ЗПРРВ, левову частку практично викинуто в повітря. Підприємство не працювало жодного дня, відповідних ліцензій регулюючого органу не отримало. Сировина цього заводу — кілька десятків тисяч тонн радіоактивного шламу з трансурановими елементами та високоактивною органікою — зберігається у тимчасових сховищах-«банках». Мені довелося їх бачити.

— Через три роки спливає проектний термін їх експлуатації, — сказав у квітні 2008 року під час моєї ексклюзивної «екскурсії» по недобудованому заводу Василь Рибаков, на той час заступник керівника цього підприємства.

Тобто сьогодні цей рубіж уже переступили. Та й сам завод ще не доведено до ладу. Його, до речі, останній термін введення в дію вкотре перенесений, передбачали на 2010 рік. Не вийшло. Планується тепер розробляти новий проект під створення нової технології переробки РРВ. Може, вона запрацює. Щось десь запозичити, кажуть спеціалісти, неможливо: підходящих технологій для пристосування до переробки «неповторних» чорнобильських РРВ у світі немає. Нібито й серйозна причина для виправдання існування в такому невизначеному стані цього довгобуду…

Але таке відчуття (його поділяють чимало поінформованих людей), що нескінченний процес освоєння донорських доларів і євро на об’єктах, які призначені для виведення ЧАЕС з експлуатації, багатьох влаштовує. Чим же тоді пояснити вражаючий «феномен»: за 20 років у 30-кілометровій зоні не здано в експлуатацію жодного (крім бездіяльного «Вектора») підприємства, що повинні прискорити процес позбавлення станції статусу «діючої ядерної установки». З відповідною зарплатою і соціальними пільгами для 3,5 тисячі персоналу.

За згаданим статусом цей колектив не виробляє електроенергію, станція десять років(!) знаходиться в стадії підготовки до зняття з експлуатації. Зупинена з політичних міркувань 11 років тому, вона вимушено опинилася в ролі енергоспоживача. Щорічно на своє існування поглинає понад півмільярда бюджетних гривень… А якщо порахувати й витрати на утримання персоналу, що підпорядкований адміністрації 30-кілометрової зони (нині — Агенції), то сума ледь не подвоюється.

— Валентине Іполитовичу, і коли цій чудово відпрацьованій системі нескінченного поглинання шалених коштів буде покладено край? — запитав днями під час нашої зустрічі В. Купного, колишнього заступника генерального директора ЧАЕС, начальника об’єкта «Укриття».

— Давати прогнози — невдячна справа. Краще я розповім мудру історію-притчу, може, ви вже її чули. Зустрічаються в пустелі два подорожніх. Один запитує другого, вже у літах: я правильно йду до оазису? Так, відповідає, візьми трохи правіше. Той і пішов. А цей подивився йому вслід, і собі продовжив ходу. Коли чує голос навздогін: а чи довго ще я йтиму до оазису? Літній чоловік, призупинившись на мить, крикнув у відповідь: так, як ти ідеш, дійдеш нескоро.

Причин, що відчутно гальмували і сьогодні гальмують процес виведення ЧАЕС з експлуатації, чимало. Свого часу наша газета про них писала. Це і непослідовність дій, і непрозорість тендерів та пріоритетів, нескінченні реорганізації (ось і нині триває чергова «перебудова» в 30-кілометровій зоні, ходять чутки про ліквідацію взагалі МНС). Відлякували інвесторів і часті в минулі роки зміни керівництва станції та адміністрації зони відчуження, враховуючи при цьому не фаховий рівень, а суто з політичних уподобань. Нонсенс. «Атомна енергетика, а тим паче, такий унікальний за складністю завдань об’єкт, як ЧАЕС, мають бути поза політикою, — не раз підкреслював у наших бесідах у цьому контексті Володимир Костянтинович Бронніков, генеральний директор ВП «Атомпроектінжиніринг».

Кому заважала СЕЗ «Славутич»?

На жаль, доля галузі і, зокрема, ЧАЕС та міста Славутича, половину бюджету якого формує станція, вже давно опинилася в руках людей великого бізнесу, що тісно пов’язаний з політикою. І на державному, і на місцевому рівнях. А політика, пам’ятаю на все життя слова, сказані мені Миколою Сядристим, всесвітньо відомим майстром мікромініатюр, «за суттю своєю — дволикість і нагромадження компромату. Чого вартий один з листів Леніна, адресованих Інессі Арманд: «З політичними противниками треба поводитися просто — треба припирати їх до стінки й поступово втоптувати в болото».

Можливо, ми й опинилися в такому кризовому стані майже у всіх галузях, а в енергетичній — найвідчутніше, що вирішальні посади там позаймали люди з великими претензіями й амбіціями, які рвалися до державницького крісла (частіше з депутатського) для задоволення особистих, егоїстичних цілей та свого марнославства, безвідповідально претендуючи на владу, про суть і тяжкість якої не мали уявлення. Прагнення ж щедро віддячити, задовольнити комерційні інтереси свого корпоративного оточення, яке привело до влади, не забуваючи при цьому про власні кишені, часто-густо заважають бачити те, до чого може призвести ситуація. Але ж ще Марк Аврелій казав: дуже уважно вдивляйтесь у наслідки.

Чи думали про це, скажімо, народні депутати різних партійних кольорів, коли ухвалювали Закон «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік та деяких інших законодавчих актів», яким було виключено статті 2 і 9 Закону «Про спеціальну економічну зону «Славутич». Тобто були ліквідовані основні преференції, які давали змогу місту активно залучати інвестиції для свого розвитку, створення нових робочих місць, а головне — «для забезпечення працевлаштування працівників Чорнобильської АЕС, які вивільняються у зв’язку з достроковим виведенням її енергоблоків із експлуатації».

На СЕЗ «Славутич» фактично поставлено хрест. Якщо за роки дії згаданих статей закону (стосовно пільг з ПДВ, ввізного мита, податку на прибуток…) суб’єктами спеціальної економічної зони стали майже 40 юридичних осіб, то з 2005 по 2011 рік в місто не прийшов у статусі суб’єкта СЕЗ жоден інвестор. Більше того, станом на 1 січня цього року таких підприємств залишилося лише дев’ять.

— Якими міркуваннями, якими розрахунками депутати парламенту керувалися , ліквідовуючи, по суті, СЕЗ «Славутич», я не розумію, — казав мені в своєму кабінеті, не стримуючи емоцій, Володимир Удовиченко, міський голова. — Тут немає ні логіки, ні здорового глузду. Ось вам переконливі цифри. З початку реалізації інвестиційних проектів у рамках СЕЗ було створено 826 робочих місць. Загальна сума надходжень до бюджетів по всіх завершених проектах та проектах, реалізація яких триває, наростаючим підсумком становила 81253,88 тис. грн. Це в 3,04 раза перевищує загальну суму умовно нарахованих платежів (пільг), наданих суб’єктам СЕЗ «Славутич».

Депутати та урядові чиновники знищили, як кажуть, курку, яка несла золоті яйця і державі, і нашому місту, — завершив свій діалог Володимир Петрович.

Не менш доказово і більш жорстко переконував мене у невиваженості такого рішення Верховної Ради Віктор Олійник, генеральний директор ТОВ «Компанія «Вітава». Цілком новий завод. Входить до міжнародної групи компаній «Світлові технології». Майже вся продукція — побутові та промислові світильники 1000 модифікацій — іде на експорт. Середня зарплата у 2010 році становила 4094 гривні.

— Із самого початку ми планували побудувати завод у центрі України — у Вінниці. Але коли дізналися про ухвалення закону про спеціальну економічну зону «Славутич», то й вирішили вкладати гроші сюди, бо практично все наше обладнання, вся наша сировина і комплектуючі імпортні — найсучасніші. Ми побачили прекрасну перспективу свого розвитку. Бо закон обіцяв нам завозити все імпортне (для технологічного процесу) обладнання без мита, перші п’ять років не платити взагалі податок на прибуток, звільнялися ми й від податку на додану вартість.

Кілька років компанія «Вітава» й десятки інших інвесторів, які прийшли в місто енергетиків у 2000—2003 роках з великими фінансовими можливостями для розвитку цього глухого Поліського краю, мали преференції. Але коли «Вітава» добудовувала першу чергу заводу, дія закону в цій частині «тимчасово», без всяких попереджень, була зупинена. Довелося майже всі інвестиційні проекти згортати. На придбанні імпортного обладнання, за словами Віктора Олійника, вони втратили 5 млн доларів і на вже збудованих фундаментах під третю чергу — 30 млн гривень.

— У перші місяці після скасування парламентом пільг для СЕЗ «Славутич», — був відвертим Віктор Іванович, — у нас не раз виникало бажання терміново все це обладнання демонтувати і перенести завод в Індію. Але нам обіцяли, що Верховна Рада ось-ось скасує своє «незрозуміле» рішення, що держава виконає свої зобов’язання, які взяла перед інвесторами.

— Така інвестиційна політика, певне, й відлякує від України іноземний капітал?

— Звичайно. Потенційні інвестори не вірять у порядність і обов’язковість українських законотворців і чиновників. У країні постійно змінюються умови для бізнесу, страшна корупція.

Коли діяв закон про СЕЗ «Славутич», навів приклад пан Олійник, інвестиційну експертизу по першій черзі заводу вони пройшли за один місяць, коли ж скасували преференції інвесторам, експертизу по другій черзі вже проходили цілий рік.

— Скільки ми їздили ось з Віктором Васильовичем (Шевченко — начальник управління економіки і соціального розвитку Славутича, він був присутній при нашій розмові. — С. П.) в управління екології Київської області, оббиваючи пороги багатьох кабінетів. Його чиновники десятки причин знаходять, тільки щоб не погодити, не підписати («за красиві очі») відповідного документа. А пожежники, а санепідемстанція?!

Ця продукція нового контейнерного заводу ще довго буде незатребуваною. Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

Чиї інтереси захищає Мінприроди

Специфіка українського бізнесу, обурливі факти відвертого знищення іноземного інвестора, як потенційного конкурента власним олігархам, про які так переконливо казав мені гендиректор компанії «Вітава», тісно пов’язані з процесами, що вже отримали в середовищі економістів свою назву: «олігархічна модернізація». Її специфіка в тому, що наш великий капітал поки що спрямований не на інноваційний розвиток бізнесу, а на зміцнення свого монопольного становища. За даними АМКУ, на які посилається в одному з інтерв’ю Сергій Гриневецький, відомий народний депутат, за 2010 рік сегмент конкурентних ринків звузився на 6%, а частка ринків з ознаками домінування, навпаки, зросла з 36 до 64%. Частка ж ринків, де процвітає олігополія (три домінуючі компанії), наближається до 80%. Це й стало вагомим аргументом зробити панові Гриневецькому такий «незручний» для влади висновок: «Вітчизняний великий бізнес… створився на руйновищах держструктур (часто шляхом доведення їх до штучного банкрутства) з використанням держактивів, у тім числі бюджетних коштів і фіскальних преференцій. Звідси намагання бізнесу отримати активи задарма, з використанням владних можливостей і адмінресурсу, чим здешевлюється бізнес і усуваються конкуренти».

А тут, як кажуть, проти лома немає прийому: майже всі наші законотворці-політики — люди великого бізнесу. А хто в цих підкилимних бізнесових розбірках, унаслідок яких виборці опиняються вже перед фактом (історія із СЕЗ «Славутич» — яскравий приклад), себе образить? Але якщо це не приватний, а державний проект, від якого чиновникові жодного зиску?

Кілька тижнів тому сталась дивна історія, яка вразила навіть високих чиновників кількох міністерств і відомств: державна структура, яка повинна захищати державні інтереси, своїми ж руками прагне знищити вже іншу державну курку, що несе Україні значно більше золотих яєць, ніж у згаданому випадку із СЕЗ «Славутич». Йдеться про «Малий Босфор», ініціативу Міністерства екології та природних ресурсів України скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України №283-р від 12.05.2004 р. «Про затвердження робочого проекту та титулу будови «Створення глибоководного суднового ходу р. Дунай — Чорне море на українській ділянці дельти. 1-й етап». По суті, припинити його діяльність. Більше того, Мінприроди вимагає (у проектах відповідних рішень) від Мінінфраструктури «зупинити всі роботи, в тому числі і щодо фази 1 проекту «Створення глибоководного суднового ходу «Дунай — Чорне море». Повний розвиток». Тобто, за вимогами чиновників Мінприроди, Україна повинна своїми руками знищити те, що давно прагне зробити наш дунайський «опонент» — Румунія. Нонсенс! Але це так.

«Урядовий кур’єр» цій проблемі — долі нашого «Малого Босфору» та загостренню конкуренції у транзитному судноплавстві Нижнім Дунаєм — присвятив кілька журналістських розслідувань під рубрикою «Державний інтерес». «Оборонна та вичікувальна тактика владних структур України за законне право бути транзитною державою на Дунаї, — попереджала наша газета в матеріалі «Дунайська стратегія Євросоюзу: чи наздоженемо потяг, що вже рушив?» — можуть призвести до повного занепаду південно-західного регіону країни».

Опосередковано зробити до цього черговий крок (хоча б які виправдання з такого приводу його чиновники сьогодні висловлювали) Мінприроди запланувало ще на початку року, майже на свята. На засіданні Міжвідомчої координаційної ради (МКР) з питань реалізації в Україні Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (Конвенція Ecпоо). Спочатку не вийшло, бо члени МКР вимагали перенести призначений день «термінового» засідання ради. І воно відбулося вже після минулого Водохреща.

Щоб краще зрозуміти читачеві, про що саме йдеться, зробимо маленький екскурс в женевські події 20–23 червня 2011 р. У ті дні в Швейцарській Конфедерації відбулася П’ята нарада Сторін Конвенції Еспоо. На цій зустрічі Румунія планувала завдати остаточного і рішучого удару: прийняти з екологічних мотивувань рішення про заборону Україні користуватися своїм ГСХ через гирло Бистре. Адже ще у 2008 році, на четвертій зустрічі Сторін Конвенції, Україна, з подачі Румунії, отримала попередження про її порушення. І ця остання, п’ята, зустріч, по суті, й повинна була вирішити долю українського «Малого Босфору»: видати нам нове попередження або вже привести в дію попередження, висунуте Україні на четвертій сесії з недотримання Конвенції Еспоо.

У первинному проекті рішення наради Сторін, за даними поінформованих структур, пропонувалося прийняти вимогу до уряду України щодо скасування всіх рішень стосовно реалізації Проекту створення глибоководного суднового ходу р. Дунай — Чорне море в українській ділянці дельти та зупинити виконання всіх робіт за проектом, у тому числі експлуатаційних. Доки повторно не буде виконана процедура, яка передбачена Конвенцією Еспоо.

Треба віддати належне міністрові екології та природних ресурсів Миколі Злочевському (він очолював українську делегацію), його напруженій, за словами представника нашого МЗС, роботі, якому після трьох днів «інтенсивних неформальних переговорів» вдалося «переломити» позицію більшості учасників наради та дійти консенсусного рішення. На користь України. Його було підтримано всіма Сторонами Конвенції. Крім того, новим членом бюро Комітету з імплементації Конвенції, його першим віце-головою обрали заступника пана Злочевського Дмитра Мормуля.

Найсучасніший завод «Вітава» став таким завдячуючи преференціям, які отримував у статусі суб'єкта СЕЗ«Славутич». Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

Чудові наміри та конкретні дії

Перемога? Звичайно. В одному з перших своїх інтерв’ю в такому статусі пан Мормуль був досить рішучий в намірах свого відомства щодо захисту державних інтересів у Нижньому Дунаї: «Уже в серпні у нас буде засідання міністерства, на якому ми відпрацюємо дорожню карту до 2014 року. Потрібно ввести низку законодавчих норм, які дадуть нам змогу краще захищатися від нападок тієї самої Румунії».

Чудові наміри. Однак надалі в стінах Мінприроди почали відбуватися дивні речі. Насправді за словами Дмитра Мормуля, за його нібито державницькою позицією до проблем ГСХ «Дунай—Чорне море», нічого конкретного на цей саме захист не було зроблено. Більше того, протягом півроку керівники міністерства не організовують жодного засідання МКР. У зв’язку з цим Мінінфраструктури листом від 31.10.2011 р. звертається до Миколи Злочевського, як голови згаданої Міжвідомчої координаційної ради, зібрати нарешті її для розгляду результатів П’ятої наради Сторін Конвенції Еспоо та підготовки проектів доручень Кабміну Мінрегіону і Мін’юсту. Зокрема щодо підготовки національної процедури подальшої розробки та затвердження відповідних проектів, що можуть мати вплив у транскордонному контексті. Висновки та рекомендації цих згаданих відомств дали б змогу доопрацювати та затвердити нарешті «Остаточне рішення Уряду України (від 25 січня 2010 р.) щодо реалізації проекту ГСХ р. Дунай — Чорне море». Адже практично цілих два роки там не проводили жодних робіт щодо його фази «Повного розвитку». Скажімо, з поглиблення суднового ходу до таких глибин, які б підняли конкурентні можливості українського «Малого Босфору».

«На жаль, — ідеться в одному з авторитетних висновків, які має в своєму розпорядженні редакція, — станом на 18 січня 2012 року ці питання на засіданнях МКР не розглядалися протягом півроку, що минули після П’ятої наради Сторін Конвенції Еспоо, конкретних дієвих заходів та кроків з вирішення наявних проблем не вжито. Півроку з трьох років, що ми маємо до чергової наради Сторін, уже втрачено безповоротно».

Кажуть, що за тим явно прорумунським проектом рішення МКР про закриття, по суті, ГСХ «Дунай — Чорне море», підготовленого чиновниками Мінприроди, стоять чиїсь великі фінансові інтереси. За словами учасників згаданого засідання міжвідомчої координаційної ради, до підготовки цього важливого державного документа залучалась на «громадських засадах», як позаштатна особа, людина, яка тісно співпрацює в цих питаннях з румунськими структурами і отримувала від наших придунайських сусідів гранти за певні заслуги.

Цього разу таке відверто прорумунське рішення стосовно «Малого Босфору» не пройшло, чиновники Мінприроди, які тривалий час в унісон з Бухарестом виступали проти згаданого проекту, почули досить різку, категоричну реакцію представників інших міністерств — членів МКР. Як далі розвиватимуться події, покаже час. І чи справді за такою, м’яко кажучи, «дивною позицією» Мінприроди стоять чиїсь меркантильні інтереси, не нам судити, а компетентним органам.