85 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ПОПОВИЧА

ОСОБИСТІСТЬ. На запитання, хто першим з наших земляків побував на навколоземній орбіті, часто відповідають, що Леонід Каденюк. Однак сам він не раз пояснював, що є першим космонавтом незалежної України, а першим українцем у космосі став уродженець містечка Узин на Київщині Павло Попович.

Забувати про це не варто, бо так ми фактично відмовляємося від космічного спадку СРСР на користь «старшого брата», хоч і перші ракети, і навіть сам космодром Байконур створено насамперед розумом і руками українців. Однак із суто політичних причин першопрохідцем позаземних орбіт призначили росіянина Юрія Гагаріна. Натомість Павлові Поповичу, як відверто сказав йому генеральний конструктор — уродженець Житомира Сергій Корольов, доручили продемонструвати «дружбу народів СРСР» під час першого у світі групового польоту космічних кораблів. Причому «космонавтом №3» став чуваш Георгій Ніколаєв, а наш земляк отримав четвертий номер у космічному братстві, стартувавши на «Востоке-4».

Натомість пріоритет патріотизму саме за Поповичем, з вуст якого вперше в безмежжі космосу залунала українська пісня з трохи зміненими словами: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, ось я вже сокіл, ось я літаю», а на Землі в Центрі управління польотами вторив землякові Сергій Корольов. Не стало перешкодою навіть те, що, згідно з офіційними позивними, Ніколаєв, який після експромту українця затягнув російську пісню про Волгу, був «Соколом», а Попович — «Беркутом».

Ще підлітком опинившись далеко від рідної землі, Павло Попович зумів залишитись українцем

До речі, навіть той факт біографії майбутнього космонавта, що його по закінченні Білоцерківського ремісничого училища за рознарядкою із самої Москви відправили продовжувати навчання у технікумі трудових резервів аж у Магнітогорську(!) — красномовна ілюстрація державної політики цілеспрямованої асиміляції українців. Уже на схилі літ Попович згадував, що найважче долав не граніт науки, а мовний бар’єр, адже до цього хлопець навчався рідною мовою.

На відміну від багатьох «землячків», які навіть на рідній землі примудрилися стати «російськоязичними», двічі Герой Радянського Союзу, який фактично підлітком опинився аж на Уралі і в подальшому з незалежних від нього причин користувався «мовою міжнаціонального спілкування», завжди ідентифікував себе українцем. Він не обмежувався співом рідних пісень та читанням Шевченка серед друзів на кухні, а очолив у Москві товариство української культури «Славутич», за ініціативи і участі якого у столиці Росії свого часу запрацював Український культурний центр.

Гірко, що серед десятків радянських космонавтів українського походження (втім, як і серед численних етнічних «хохлів» у середовищі російських політиків) приклад Павла Поповича швидше виняток, ніж правило. Зате «немає числа» тим, хто, як уродженка Хмельниччини Валентина Матвієнко, стали для рідного краю гіршими ворогами, ніж чужаки.

Коли в Павла Поповича запитували, чому українські пісні здебільшого сумні, відповідав просто і саркастично: саме моєму народу довелося першому відбивати всі напади чужинських орд, що віками сунули на Русь. Отож було не до «Малинки-калинки». Лише раз в історії біда пришла зі сходу, що завершилося для росіян двохсотрічним ігом, а для України — спустошенням Києва, який сподівався на надійно захищені сусідами тили. Та навряд чи Попович припускав, що у стосунках українців із «російським ведмедем» сокира стане життєво необхідним знаряддям.

40-РІЧЧЯ ПЕРЕМОГИ «ДИНАМО» (КИЇВ) У СУПЕРКУБКУ УЄФА

Безлегіонерський патріотизм

ГОРДІСТЬ. 9 вересня і 6 жовтня 1975 року підопічні Валерія Лобановського із рахунком 1:0 і 2:0 обіграли у Мюнхені й Києві володаря Кубка європейських чемпіонів клуб «Баварія». У перемогу «динамівців» не вірили ні західнонімецькі глядачі, які фактично проігнорували мюнхенський матч, ні радянські спортивні функціонери, що не потурбувалися про телетрансляцію історичного поєдинку з ФРН.

Зате тріумф у Києві відбувся із переповненими трибунами, а преміальні від УЄФА для «динамівців» становили по 300 марок, що непорівнянно з нинішніми гонорарами зірок футболу. На відміну від теперішніх «легіонерів», тоді футболісти грали не за гроші, а за Україну.

Тріумф київського «Динамо» став справжнім святом для українців

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА БУЛАТОВИЧА

Схимник-гусар проти гасителів духу

ПАРАЛЕЛІ. Доля героя повісті Льва Толстого «Отець Сергій», уперше опублікованої 1911 року, співзвучна з біографією видатного географа і теолога Олександра Булатовича, який 1903 року несподівано для вищого світу Петербурга поставив хрест на кар’єрі офіцера лейб-гвардії, подавшись у ченці. Та навіть у чернечій рясі наш земляк зумів потрясти основи закостенілого російського православ’я і змусив згадати, що християнський обов’язок полягає не стільки у дотриманні церковних ритуалів, скільки в духовному зростанні.

Не дивно, що довкола особи Олександра Булатовича досі чимало легенд і недомовок. Часто згадують, що легендарний дослідник Ефіопії, яку в його часи іменували Абіссинією, веде родовід від грізного Чингісхана. Та майже таємниця за сімома замками, що Булатович — прямий нащадок татарського хана Симеона Бекбулатовича, який в 1575 році став царем Московії й у листах до якого Іван Грозний іменував себе «холопом Івашкою».

Рішення Булатовича податись у ченці спричинило фурор у тодішньому російському суспільстві

В офіційних біографіях «видатного російського географа» стверджується, що місце його народження — місто Орел. Насправді його тут лише охрестили, а справжня мала батьківщина Булатовича — родовий маєток у селі Луциківка нині Білопільського району Сумщини. До речі, дитинство майбутнього дослідника Африки минуло в Україні, й тільки 14-річним він став вихованцем Олександрівського ліцею в Петербурзі, по закінченні якого вступив до лейб-гвардійського гусарського полку. Не менш красномовно, що тут одного із найвправніших фехтувальників і наїзників прозвали Мазепою.

Навесні 1896 року 26-річний корнет супроводжував місію Російського Червоного Хреста, відряджену до Абіссинії для надання допомоги пораненим і скаліченим у війні проти Італії, яка силою зброї спробувала перетворити цю африканську країну на колонію. Саме у найнижчому офіцерському чині Булатович здійснив першу мандрівку Ефіопією й зумів заприятелювати з її володарем Менеликом ІІ, хоч російські газети позаочі підвищили гусара до звання поручика, яке він отримав уже після повернення на батьківщину.

Загалом наш земляк здійснив три географічні мандрівки Абіссинією, зокрема приєднаною до неї державою Каффа, де доти не ступала нога європейця. Маршрут Булатовича під час подорожі до озера Рудольфа становив понад 8 тисяч верст пустелями, горами, лісами. Докладні нотатки мандрівника про побут і традиції місцевого населення рік у рік стають дедалі ціннішим джерелом знань про минуле Африки. Тим більше, що, на відміну від багатьох росіян, які, все життя проживши на українській землі, не засвоїли мови «тубільців», Булатович, що перед мандрівкою до Абіссинії взяв усього кілька уроків у петербурзького професора Болотова, вже до завершення першої подорожі вільно спілкувався з ефіопами.

У травні 1900 року за особистим розпорядженням Миколи ІІ Булатовича відрядили на Далекий Схід, де російські війська разом з іншими державами колонізаторів придушували повстання в Китаї. Очолений гусаром загін забайкальських козаків зумів захопити та утримати до підходу головних сил перевал у горах Хінгану, за що всіх рядових нагородили Георгіївськими хрестами, а їхнього командира — орденом Володимира з мечами і бантом.

Неважко уявити подив сановного Петербурга, коли наприкінці 1903 року ротмістр Булатович, перед яким відкривалася чудова службова кар’єра, змінив гвардійський мундир на чернечу рясу і під іменем отця Антонія оселився на Афоні. У 1912 році колишній гусар став одним із лідерів ім’яславців, які доводили святість імені Божого. На їхнє переконання, воно у звуках і буквах містить вищу енергію, що, так само як ікони і хрести, не тотожна із матеріальною субстанцією.

Здавалося б, ішлося про суто канонічну суперечку, що має вирішуватись у церковних диспутах, а не силою зброї. Натомість, як із гнівом писав філософ Микола Бердяєв у статті «Гасителі духу», «казенне православ’я, що виродилось у державний позитивізм і життєвий матеріалізм», відрядило 1913 року на Афон військові кораблі і солдатів, які вчинили погром російського Пантелеймонівського монастиря. Святотатство, на яке не наважувалися навіть іновірці-турки, стало свідченням, за словами Бердяєва, «падіння церкви», якому не буде прощення.

Нині, як майже сто років тому в переддень загибелі Російської імперії, знову постає питання, чи під силу православ’ю піднятися над мирськими інтересами й усвідомити небезпеку воздання земному кесареві (чи то цар, чи Путін) Божого.

 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА СВІДЗИНСЬКОГО

Спалений поет

ТРАГЕДІЯ. Упродовж десятиріч вище радянське керівництво стверджувало, що розстріл полонених польських офіцерів під Катинню — справа рук фашистів. Нині вже доведено: ті «фашисти» були із червоними зірками на кашкетах, служили в НКВС і відзначені за свою каїнову роботу бойовими орденами нарівні зі справжніми фронтовиками.

Ще жорстокіше сталінські кати розправлялись із власними громадянами, до переліку яких за трагічним збігом обставин потрапив поет Володимир Свідзинський. Талановитого митця, заарештованого 1941 року в Харкові незадовго до здачі міста ворогу, разом з іншими бранцями гнали пішою колоною у радянський тил. Однак коли конвоїри усвідомили, що не встигають вибратися з оточення, в’язнів загнали у порожню колгоспну стодолу і підпалили її. Понад півсотні людей згоріли живцем, а будь-яка згадка про цих мучеників, на відміну від жертв Хатині, Копища, Корюківки, так само знищених нацистами, стала забороненою і розцінювалась як антирадянська пропаганда.

Однак правду ще нікому не вдавалося приховати. Ніколи не було секретом ні винищення українців Голодомором, ні авторство злочину під Катинню, ні належність ЗРК «Бук», з якого над Донбасом збито пасажирський лайнер. Демократична Європа давно поставила знак дорівнює між злочинами нацистського і комуністичного режимів. 

 Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)