Уже кілька тижнів один з недавніх знайомих заклопотано лаштується в дорогу. Робить це дуже ретельно, прискіпливо і системно. Само собою, відповідно готує автомобіль і подбав про запаси пального. Укотре уважно вивчає і проробляє всі можливі головні та запасні маршрути руху й простежує стан доріг. Тримає під постійним контролем ситуацію в місті, куди зібрався, й у найближчих населених пунктах. Подумки і вголос повторює найбільш підходящі варіанти відповідей на запитання, від яких може залежати не тільки успіх цієї мандрівки, а й подальша доля подорожнього — його здоров’я і навіть життя.

Куди він має намір прямувати? Не повірите: просто додому. До свого будинку і двору, звідки виїхав кілька місяців тому. Адже він житель Маріуполя передпенсійного віку, який, рятуючись від путінського «визволення», точніше, потужних обстрілів та вбивств цивільних людей, змушений був залишити свою домівку. Тобто один з тих маріупольців, яким поталанило не подовжити багатотисячну кількість загиблих, а вціліти і навіть вибратися з дуже небезпечної для життя території.

Проте на цьому талан для багатьох потерпілих закінчився. І тепер вони, перебуваючи в різних куточках України чи за кордоном, постали перед складним вибором. Повертатися до Маріуполя, де припинилися жорстокі бої, проте місто продовжують нищити і грабувати російські загарбники? Чи влаштовувати своє подальше життя на новому місці?

Заїхати можна, виїхати шансів менше

Ситуацію, в якій після початку російського вторгнення опинилися недавні жителі Маріуполя та інших населених пунктів України, а віднедавна вимушені переселенці, складається за писаним класиком сценарієм. Пам’ятаєте? «У кожного своя доля і свій шлях широкий».

У ситуації з моїм знайомим доля до нього виявилася відносно прихильною. У Києві він із дружиною отримав непоганий варіант тимчасового житла (допомогли рідні). Та душа людська болить за власну домівку. Господар рветься до неї, щоб перед настанням холодів усунути пошкодження внаслідок обстрілів.

«Снаряди розривалися майже поряд, а тому вилетіли всі шибки. Потрібен і ремонт даху. А ще необхідно забрати певні документи для майбутнього оформлення пенсії», — зітхає він.

Так. Маріуполець добре знає про досить упереджені, м’яко кажучи, перевірки на російських (чи «дирівських») блокпостах усіх чоловіків — навіть пенсійного віку. Чув і про фільтраційні табори, тобто фактично катівні, де окупанти намагаються вибивати зізнання про належність чи співпрацю з «Азовом» та іншими захисниками України. Також для нього не секрет те, що в’їхати в Маріуполь буде порівняно простіше. А ось потім виїхати звідти в українське Запоріжжя й далі стане проблемою із проблем. Однак бачу, він через ці та інші причини все-таки не може відмовитися від важкої, витратної й небезпечної подорожі.

Ця ситуація — лише зріз на тлі загального стану, в якому опинилися внутрішньо переміщені особи. Адже їхні сподівання на те, що вони їдуть з рідних домівок на тиждень-другий, не виправдалися. Добре розумію цих людей, бо й сам із подібними думками востаннє переступив поріг нашої квартири в Донецьку ще у червні 2014 року. Отож спокусу та бажання жителів Маріуполя повернутися додому будь-що також сприймаю, спираючись на власний непростий досвід. І тому ще раз нагадаю головні причини, які підштовхують у дорогу додому, котра, на жаль, може бути тільки в один кінець.

Насамперед ідеться про суто побутові проблеми внутрішньо переміщених осіб. Багатьом із них не поталанило мати родичів чи добрих знайомих у Києві та інших населених пунктах, де тимчасово (?) зупинилися, а орендувати житло дорого. Зрозуміло, ще важче жити стає без постійної роботи чи стабільного підробітку. Крім того, в багатьох біженців від вій­ни в рідному місті залишилися родичі та близькі люди. Передовсім ті, які не могли евакуюватися звідти через поважний вік чи стан здоров’я і тепер потребують елементарної допомоги та підтримки. Також закономірне бажання господарів усунути пошкодження у будинках чи квартирах і зробити все, щоб його не втратити назавжди. Адже російські окупанти свідомо лякають маріупольців, які залишили місто, періодично повідомляючи про перепис населення та «націоналізацію» житла, під дахом якого зараз навіть тимчасово відсутні господарі.

Медицина не безсила, її зовсім немає

Погодьтеся, навіть без сумнозвісної ностальгії та втоми від очікування визволення в людей справді чимало серйозних підстав вивчати маршрути, шляхи і відомі перешкоди, долаючи які, таки вдасться дістатися додому. Проте правду кажучи, проблем, очевидних загроз і небезпек, які змушують утриматися від поїздки, значно більше.

Залишаючи свого часу вже майже вщент зруйноване місто, маріупольці сподівалися, що воно недовго буде під контролем російських варварів. Бо де логіка? Навіщо безжально знищувати територію і людей, новим власником, господарем яких хочеш стати? Проте, як відомо, розумом агресивну імперію не збагнути. Однак навіть без російського аршина можна спрогнозувати їхні подальші підступні наміри: використовувати ще вцілілих людей як живий щит під час наступу ЗСУ і визволення міста.

Рашисти не тільки вірять у такий перебіг майбутніх подій, а й уже готуються до нього. Як? Вони всілякими способами заманюють і агітують повертатися в Маріуполь тамтешніх жителів, щоб ховатися за їхніми спинами. Чи багато маріупольців готові ще раз побувати під потужними артилерійськими обстрілами та авіаційними бомбардуваннями? Отож.

Вирушаючи до Маріуполя навіть для тимчасового перебування нині, посеред літа, не слід забувати, що через черги, блокпости, фільтраційні табори тощо не кожному вдасться виїхати звідти до настання холодів. А те, що приморське місто приречене провести осінньо-зимовий сезон без опалення, — це очевидно. Доки на Донеччині тривають важкі бої, відновлення постачання газу не буде. Цю холодну реальність підтверджують навіть представники міської окупаційної адміністрації Маріуполя. Містяни рятуватимуться від холодів, використовуючи електрику. Проте тільки там, де вона буде. Усім іншим нині наполегливо рекомендують запасатися дровами. 

Ідемо далі. Зима справді буде неймовірно складною, проте нині ситуація складається так, що багатьом маріупольцям ще буде потрібно до неї якось дожити. Адже в Маріуполі різко побільшало не тільки російських триколорів, а й різноманітних захворювань. Оскільки тривалий час не було водопостачання та каналізації, накопичувалися стихійні сміттє­звалища, була жахлива антисанітарія, загиблих ховали просто в міських дворах, а тіла жертв російської агресії досі лежать і розкладаються під завалами будинків, відбувся прогнозований спалах кишкових інфекцій. І медицина не просто безсила, її там просто немає.

«За приблизними підрахунками, у місті нині перебувають 130—140 тисяч людей. Більшість із них похилого віку, які тривалий час виживають у неймовірно складних умовах. Службу швидкої допомоги фактично ліквідовано: імітують роботу менш як десять автомобілів на все місто. Немає ні лікарів, ні медикаментів. На цю кількість маріупольців досі тут працюють тільки одиниці фахівців-терапевтів, педіатрів, кардіологів чи хірургів. Замість зруйнованої медичної системи загарбники спробували запропонувати допомогу від медиків з росії. Та ті, вже побувавши у місті, тепер навідріз відмовляються їхати сюди навіть за великі гроші», — розповідає жителька Маріуполя.

На жаль, можна довго продовжувати перелік загрозливих реалій, з якими стикаються маріупольці, що там залишилися чи недавно повернулися додому. На цьому тлі російська окупаційна адміністрація Маріуполя бадьоро повідомляє, мовляв, щотижня в місто повертаються близько тисячі людей. Проте самі ж маріупольці не довіряють ворожій пропаганді. Не вірить їй і мій згаданий знайомий, який уже тривалий час сидить на валізах і з тривогою поглядає у бік рідної домівки.

До речі, останніми днями він дедалі активніше обговорює насправді достовірний факт: усе, що відбувається зараз у його рідному місті та всіх окупованих рашистами населених пунктах, незаконно і позбавлене правових наслідків. Тобто навіть якщо загарбники спробують віджати чиєсь житло, воно обов’язково повернеться власникові відразу після повернення міста під контроль України.

Також будьмо відвертими: якщо путінські варвари захочуть загарбати чи знищити чиєсь житло, присутність там господаря нітрохи не стане їм на заваді. Сумний досвід переконує, що і в цій брутальній ситуації жертвою «визволителів» стає він сам чи навіть уся родина.  

Іншої нагоди може не бути

ТИМ ЧАСОМ. Учора радник Маріупольського міського голови Петро Андрющенко закликав людей, які ще залишаються в тимчасово захопленому місті, скористатися відкритим загарбниками коридором для евакуації у Запоріжжя, бо іншої нагоди може не бути. Про це він написав у телеграмі, повідомляє Укрінформ.

«Другий тиждень окупанти відкрили канал евакуації в Запоріжжя. Так вони прикривають власні військові маневри –– ви самі бачите колони техніки, що рухаються через місто. Але поки є шлях –– користуйтеся. Другої нагоди може не бути», –– наголосив Петро Андрющенко.

Він зазначив, що на півдні вже йде контрнаступ, зброя, яку надали Україні партнери, дістає вже глибоко в тил ворога.

«Ви бачите, як окупанти розміщують склади, бази та казарми серед ваших будівель. Усе це –– мішень. А ви поряд, тому що ви живий щит для росіян. У разі влучання у склад БК страждають квартали поряд від детонації снарядів. Не наражайте себе на небезпеку», –– закликав маріупольців радник міського голови.

Від початку російського вторгнення у місті загинули близько 22 тисяч мирних жителів. Понад 50 тисяч депортовано в росію та на тимчасово окуповані території Донецької області.