Тривожний дзвінок голови Світової федерації українських лемківських об’єднань Ярослави Галик укотре повернув до болісної, інакше й не скажеш, теми примусового виселення найзахіднішої гілки українців з їхніх етнічних земель Закерзоння в 1944—1951 роках. Укотре, бо «Урядовий кур’єр» кілька разів привертав увагу суспільства та офіційного Києва до проблеми, яка не втрачає актуальності через десятиліття (матеріали «Під жорнами кількох депортацій» від 16 липня 2019 року, «Вигнані з батьківщини» від 14 вересня 2019-го, «Відмовчали б, та як відмовчиш?» від 12 вересня 2020). Ця тема пронизана слізьми й болем кількох поколінь наших співвітчизників, які не можуть дочекатися відновлення справедливості в рідній державі навіть на 30-му році її незалежності. Нонсенс? Ще й який!

Очікування, що затягнулися

«6 травня цього року законопроєкт №2038 щодо визнання депортованими громадян України, які в 1944—1951 роках внаслідок чотирьох депортацій були примусово виселені з території тодішньої Польської Народної Республіки, підтримав профільний комітет Верховної Ради, який очолює Дмитро Лубінець. Він з’явився в порядку денному спочатку третьої, а потім нинішньої четвертої сесії. Однак його досі не внесли до парламентської зали, тож очікування сотень тисяч нащадків депортованих українців невиправдано затягнулися. Це попри те, що є підтримка міжнародної громадськості: Світовий Конгрес Українців, українські організації США та Канади офіційно звернулися до Президента, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра з чіткою позицією відновлення історичної справедливості та прав вигнаних з рідної землі українців Закерзоння», — пояснює Ярослава Галик.

9 вересня 1944 року дві маріонеткові структури — уряд УРСР та не визнаний суб’єктом міжнародного права польський комітет національного визволення — уклали в Любліні угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР», що спричинила ту велику кривду українства, яку сталінський режим планував давно. Усього під жорна кількох депортацій потрапило 750 тисяч(!) етнічних українців. Конституційний трибунал Речі Посполитої Польської визнав, а Європейський суд з прав людини підтвердив, що та угода не мала жодних правових підстав для підписання, тож і її виконання незаконне. А в Україні вона, виходить, чинна й досі.

Невже апелювати до міжнародних інституцій?

«Щодо своїх громадян Польська держава впорядкувала законодавство. Нині репатріанти, яких ще називають кресов’яками, — одна з найбільш шанованих груп суспільства, еліта польського народу. Їхню трагічну долю описано в серіях публікацій, мемуарах та фільмах, вона стала важливим елементом історичної політики польської держави. Втрачені матеріальні блага, відомі як забужанське майно, компенсувало державне казначейство відповідно до спеціальних законів польського парламенту. Українці ж втратили все найдорожче. Загнані до радянських колгоспів і радгоспів, вони не отримали нічого», — зазначає відомий польський дослідник та архівіст доктор історії Євген Місило.

«Якщо нас не почують у рідній державі, то заради відновлення історичної справедливості змушені будемо апелювати до міжнародних інституцій із захисту прав людини та корінних народів: ООН, ПАРЄ, Європейського суду з прав людини», — рішуче налаштована Ярослава Галик.

А тим часом відходять за вічну межу ті, хто поклав життя на вівтар відновлення історичної справедливості, так і не дочекавшись цього. Ось і днями в далекій, однак близькій нам за духом Канаді полишила цей світ унікальної доброти віцепрезидентка Світового Конгресу Українців, голова Світової федерації українських жіночих організацій Анна Кисіль. Отже, на одного борця за права найзахідніших українців стало менше. Але доки вони пам’ятають, якого роду-племені, Лемківщина і Надсяння, Холмщина і Підляшшя живі.