Ця ошатно оформлена з бездоганним поліграфічним смаком книжка потрапила в руки напередодні поїздки на відпочинок до однієї з найчистіших річок Європи — красуні Ворскли. Вирушивши маршруткою Суми — Охтирка, ще в місті розгорнув збірку на вступному слові поетеси і мимоволі завмер.

Як зазначала авторка, приводом до написання одного із програмних віршів, що дав назву книжці, стала, хоч і опосередковано, її поїздка рейсовою маршруткою до мами у Фастів. Тоді вдячна донька везла у подарунок календар на 2020 рік, виданий білоруською мовою: ненька родом із сусідньої країни. І саме ця мовна обставина докорінно змінила і назву, і зміст майбутньої збірки.

Але й моє подальше читання мимоволі тривало вже під знаком маршрутки, хоч згодом, на березі річки, сприймалося по-іншому. «Задиханий джміль потужно гуде у квітах», «і музика, як диво, нічия», «і важко пахне вицвілий полин, і зібрана стоїть терпка ожина» — ці рядки трапилися на очі вже згодом, над плесом Ворскли.

І приспана кров прокидається від генної сплячки

Як наголошує поетеса, книжка і насамперед її назва виникли якщо не спонтанно, то принаймні несподівано. Уже згадуваний календар, який одержала від білоруських друзів подружжя перекладачів В’ячеслава Рагойші й Тетяни Кобржицької, поетеса вирішила подарувати мамі. Здавалося б, прохідна побутова деталь. Однак коли ненька взялася читати текст рідною для неї білоруською мовою, то…

Важко переповісти душевний стан доньки, яка раптом усвідомила: якби мама з перших днів навчала її білоруської, то цілком імовірно, що нині поетесу Світлану Короненко отримала б не українська, а білоруська національна література. Утім, як поглянути. Міжнаціональні шлюби з українцями чи українками у другій половині минулого століття не гарантували добротного українського вишколу навіть з урахуванням фастівської географії, бо це споконвічна Київщина.

Швидше навпаки. Суржик, словесні покручі з раннього дитинства робили свою справу і зробили. Мільйони українців так і опинялися на мовному роздоріжжі, назавжди відбившись від рідного слова і не приставши до іншого. Якого і як? Адже російська мова, займаючи у 1960—1980-х роках провідні позиції, назавжди залишалася «прийомною» і не в змозі була взяти до родинного лона тих, хто мав інші гени. Нехай і приспані, заколисані, напівсонні.

Однак генні дива таки трапляються. Як зі Світланою Короненко: під календарним враженням поетеса написала масштабний за духовним посилом верлібр, який у фейсбуці зібрав тисячі прочитань і захоплених відгуків, а згодом під перекладацьким пером В’ячеслава Рагойші зазвучав білоруською.

Вельми цікаво порівнювати український текст із «Замовою на беларускую мову»:

«Чуєш, мамо, я мала би буть голосною і сонячною / білоруською поетесою. / Слово до слова мала би добирать, / наче янголів в небесах добирають до раю… /  Я мала б у мові моїй білоруській розкошувати, / як розкошують у медовому солоді, / мала би називати білоруськими словами трави і ріки, / мала би давати наймення квітам і вітру…»

«Чуеш, мама, я павінна была б быць гучнай і сонечнай / беларускай паэтэсаю. / Словы адно да другога мелася падбіраць, / нібы анёлаў для раю нябеснага./  Я мелася раскашаваць у мове маёй беларускай, / як раскашуюць у мядовым соладзе, / мелася называць беларускімі словамі травы і рэкі, / мелася назвы даваць кветкам і ветру…»

Навіть читач, не вельми підготовлений філологічно, здатний уловити внутрішню потужну енергетику, що струменить із кожного рядка. Це не стільки верлібр, як мініпоема з її неодмінними атрибутами і ознаками: відкривши нею збірку, поетеса проклала місток не лише між двома мовами, а й задала нестримної духовної динаміки наступним сторінкам.

Фото обкладинки книжки надав автор

Сила сугестії

Світлану Короненко давно і справедливо вважають представницею сугестивного письма, що базується на додаткових смислах, натяках, передчуваннях. Будь-який її вірш не розкладається на змістові, тематичні чи якісь інші «атоми-молекули», а являє собою багатовимірну і різночуттєву художню картину, що міцно зшита за допомогою відповідних засобів. І переважно рядки і слова настільки злютовані, що між ними годі знайти вільне місце навіть для якогось зайвого сполучника чи прийменника.

«Темні вина у чари налиті. В срібно-білих шовках туман. / Хустка синього оксамиту. Слів солодких густий дурман. / Дух безумства, вогню і щастя. Б’є копитом стривожений кінь. / Біле золото на зап’ясті й в’язь летюча, як янь чи інь…» («Місто персиків і свободи, місто персиків і води…»)

Або: «Несповідимий шлях кожного нашого слова, / Ніби хтось тихо простяг руку для рим і розмови. / Хто він, той білий дивак? Хто він, той янгол печальний? / Ніби поставив лайк, і лайк отой — визначальний…» («Диво таке чудне, диво таке, як свято…»).

Окремі поезії входять до циклу «Романси» і подані не суціль одна за одною, а на певній сторінковій відстані: «Я вже тебе ні про що не розпитую», «Готель», «Така тонка любові лінія», «Китайське сливове вино». Так підтримано температуру ліричного письма, що дає змогу читачеві весь час перебувати в його емоційних та почуттєвих хвилях.

Творчість поетеси, її світоглядні та художньо-стильові засади  давно і справедливо порівнюють із відповідниками Рембо, Бодлера, Рільке, Жака Превера, Цвєтаєвої, інших яскравих представників світового письменства, в основі творчості яких сугестивне начало. Однак у цьому разі маємо справу виключно з українською сугестивною лірикою: під талановитим і точним пером Світлани Короненко з’являються розкішні зразки високої поезії, що вже стали незаперечною гордістю і духовним набутком національної культури.