Чи можна виправити правопорушника без позбавлення волі? Волонтер служби пробації Максим Аніськин переконаний, що так. Уже майже шість років він докладає чимало зусиль, щоб допомогти людям, які оступилися. Сам колись пройшов цим шляхом.

Як розповіли у філії Державної установи «Центр пробації» в Черкаській області, у більшості підрозділів, крім штатних працівників, діють активні волонтери. Вони спілкуються з людьми, яких за рішенням суду звільнено від відбування покарання з випробуванням, допомагають їм знайти вихід у складних життєвих обставинах. Один з найактивніших волонтерів, за словами фахівців пробації, — Максим АНІСЬКИН. Спілкування з ним часто змінює людей, які приходять на відмітку.

Відчув потребу допомагати іншим

— Як ви прийшли до волонтерства?

— Я був залежною людиною, мав судимість і отримав умовний строк. Регулярно повинен був з’являтися у службу пробації, слухати настанови та виконувати передбачені законом процедури. Довелося побувати і в реабілітаційному центрі, де проповідували Слово Боже. Це змінило мій світогляд, я прийняв віру і почав наново будувати своє життя. За короткий строк відчув зміни сам, їх побачили й навколишні. А згодом став волонтером, адже допомогли мені, і я відчув, що теж можу й маю комусь допомогти, насамперед духовно. Із часом в селі неподалік Черкас з однодумцями відкрив Будинок милосердя.

— Як визначаєте, кому із клієнтів пробації варто запропонувати таку допомогу?

— Людей не підбираю, швидше вони, якщо мають потребу поспілкуватися, звертаються до мене, відгукуються на пропозиції фахівців пробації. Якщо людина справді хоче змінитися, наприклад, позбутися шкідливих звичок, пропоную допомогу. Можливо, вона не така, як хтось уявляє, — я нікого нікуди не тягну, не змушую щось робити проти волі. Вважаю, що спочатку в людини має виникнути бажання. Якщо воно щире й міцне, можна починати. Запрошую до себе, розповідаю, які правила. Якщо людина згодна, ми продовжуємо співпрацювати. Якщо ж має вагання, даємо три доби на роздуми.

Одного хлопця у стані алкогольного сп’яніння привезли до мене родичі. Його залежність від спиртного на той момент прогресувала. Тоді я взяв над ним шефство. А тепер цей хлопець — один з моїх найближчих помічників. Він змінив своє життя: має роботу, придбав автомобіль.

Інший чоловік, теж клієнт пробації, переїхав з Одеси в Черкаси, щоб ми могли йому допомагати. Ми його провели до кінця пробаційного терміну. Він успішно пройшов реабілітацію й повернувся до дружини і двох доньок. Нині у складі Збройних сил захищає Україну.

Ще один підопічний — зовсім молодий хлопець — закінчив курс реабілітації. Чекаємо суду, і він стане вільною людиною, зможе розпочати із чистого аркуша.

Мета такої роботи — зробити так, щоб людина, яка колись оступилася в житті, зрештою стала корисною для суспільства й сама відчувала потребу бути в соціумі, вести гідний спосіб життя.

Переконанням і власним прикладом

— У чому ж конкретно полягає допомога вашим підопічним?

— Це не лише розмови, часто це допомога людині у практичних потребах, як-от взяти необхідну довідку, знайти роботу, навіть просто її нагодувати. Зазвичай все відбувається в Будинку милосердя, де є певні правила. Людина не залишена там напризволяще, обов’язково є хтось поряд. Триває реабілітація (так ми це називаємо) щонайменше пів року. Ми не куримо, не вживаємо алкоголю, не лаємося. Натомість намагаємося допомагати одне одному, вчимо не собі, а комусь зробити щось добре.

Так крок за кроком змінюється мислення, ставлення до себе, життя, адже це основа будь-яких подальших дій. Кожен день має розпорядок. Про це напередодні розповідаємо всім охочим пройти реабілітацію. І якщо людина дає згоду, ми працюємо. Якщо ж тричі порушує правила, ми прощаємося.

У центрі пробації волонтер проводить бесіди. Під нагляд цієї служби люди потрапляють кожен зі своєю проблемою. Над їхнім розв’язанням працюють і фахівці пробації, й волонтери. Разом вдається досягти бажаного результату. Буває таке: хтось приходить відмічатися з переконанням, що в нього все гаразд, але, наприклад, вживає алкоголь чи наркотики. Якщо людина переконана, що це норма, то моя допомога тут не спрацює. Під час розмови розповідаю, що можна жити по-іншому, змінити життя так, щоб люди щиро віталися з тобою, а не обходили стороною, як мене колись.

Тих, хто відгукується на таку розмову, небагато. Але якщо один з десяти захоче щось змінити у своєму житті, це вже добре. Іноді фахівці пробації просять поспілкуватися з певними людьми. Намагаємося так достукатися до них. Зазвичай відвідую пробацію раз на тиждень.

— Сенс ваших розмов із засудженими схожий на те, що говорять їм фахівці пробації?

— Звісно, підходи різні, але вважаю, що це може доповнювати позитивний вплив на людину. Адже насправді в нас одна мета: вивести людину зі складної життєвої ситуації, в яку вона потрапила, максимально адаптувати її до успішного життя в суспільстві. Гадаю, що віра в Бога ще нікому в добрих справах не заважала, тому залюбки вже шість років об’єдную зусилля із працівниками пробації. А коли мені запропонували бути волонтером, я з радістю погодився.

— Чи допомагає у спілкуванні із засудженими ваш життєвий досвід?

— Пам’ятаю, як сам приходив на співбесіди до фахівців пробації, перебуваючи на іспитовому терміні. Згадка про це в розмові з людиною не завжди має вплив, адже кожна ситуація, як і кожна людина, унікальні. Іноді комусь розказую про себе, та доки не показую своє старе фото, мені не дуже вірять. Зміни, які відбулися зі мною, багато кого вражають.

Що ж до позитивного впливу на засуджених, то вважаю, що треба шукати особливий підхід до кожного, але, на жаль, його не завжди можна знайти. Та рук не опускаю. Знаю: якщо хоч хтось із моїх співрозмовників зміниться на краще, ця робота не даремна, це справді мотивує.

Бути там, де найбільше потрібен

— Що для вас змінила війна?

— Повномасштабне вторгнення зламало чимало стереотипів зі звичного життя. Було зрозуміло, що ми, віруючі люди, маємо бути там, де найбільш потрібні. Разом з моїм духовним наставником, який родом із Харкова, вирішили забрати з міста, що вже перебувало під ворожим вогнем, його маму. Сподівалися вивезти якомога більше людей, тож шукали бус. Його надала ще одна віруюча людина. 3 березня 2022 року ми вже були в Харкові. Набрали повний салон жінок і дітей та вивезли в безпечне місце. Тоді ми зрозуміли, що ми там справді потрібні. Тож під час поїздок на схід везли продукти й ліки, а назад — вивозили людей.

Де брали допомогу, яку везли туди? У всіх найближчих до Черкас селах. Селяни з Лесьок завантажили не один десяток таких бусів. Допомагали всі, хто чув, що саме ми робимо, — від малих діток і до 90-річних бабусь із дідусями. Несли що могли. Центром збирання допомоги був будинок культури в селі. Протягом кількох місяців їздили двічі на тиждень.

Пізніше волонтери почули, що одна із церков у столиці розвинула капеланське служіння. При нагоді розпитали їх про особливості такого служіння. Зрозуміли, що вони тісно спілкуються з військовими і, по суті, займаються тим самим. Ми пройшли курси капеланів і продовжили їздити у прифронтові області. Зараз трохи змінили напрямок і частоту поїздок — вирушаємо до військових раз на місяць.

— Чи потрапляли у критичні ситуації?

— Так, потрапляли й під обстріли, та вороги не влучили. Запам’яталася історія, що трапилася  під селищем Руська Лозова на Харківщині, яке було деокуповано. Дві машини з десятка волонтерських бусів тоді підбили, одну людину було поранено, але все обійшлося.

Тепер стало важче збирати допомогу. Волонтери теж втомлюються. Я зараз зосередився на допомозі хлопцям із 118 окремої бригади ЗСУ. Возив туди продукти й інструменти. Від командира частини почув про потребу в невеличкому автомобілі на дизельному двигуні, тож спільно з іншими волонтерами і керівником будинку культури в Леськах відкрили збирання коштів на автомашину.

— Що найбільше вразило за останні півтора року?

— Найбільше, мабуть, як на початку війни всі українці, незалежно від мови чи віри, об’єдналися. Навіть у буденних справах. Пам’ятаю, як в одній із поїздок у дорозі, не доїхавши до Решетилівки на Полтавщині, зламався автобус. Одні люди довезли мене до міста, інші домовилися зі слюсарем. Однак потрібної деталі він у себе не знайшов. Поїхали шукати. Поки доїхали, деталі вже були спаковані та чекали, адже продавці знали, що допомагають волонтерам. Слюсар усе поміняв. Питаю, скільки коштує ремонт, а він каже, що нічого не потрібно: «Їдь допомагай людям».

Загалом непередбачувані ситуації траплялися часто, але завжди знаходяться люди, які щиро підтримують і долучаються до твоєї справи. Іноді, отримуючи якусь допомогу, ми плакали, розуміючи, наскільки вона йде від серця, наскільки ми, українці, можемо в потрібний момент підставити плече одне одному. Я впевнений, що цього запалу, який нас усіх об’єднав, вистачить для перемоги.

Роман КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»