У 1992 році Генеральна Асамблея ООН встановила Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями. 16 грудня 2009 року Україна ратифікувала Конвенцію про права осіб з інвалідністю та Факультативний протокол до неї, а 3 грудня 2015 року Президент України офіційно закріпив указом відзначення Дня людей з інвалідністю, який отримав ще й народну назву — День Незламних духом.

Бої у промзоні

Про справді незламних підготував уже не один матеріал. І щоразу пишався нашими хоробрими хлопцями, які, попри важкі поранення, каліц тва, навіть прикутість до інвалідного візка чи милиць, залишаються завжди активними й допомагають іншим у житті. Захоплююся силою духу, волі, сміливістю, готовністю до надважких випробувань цих чоловіків, які (здебільшого) добровільно пішли на фронт, полишивши перспективну роботу, родини, достаток.

37-річний киянин старший сержант Олександр Швачка (позивний «Волк») — один із таких патріотів. Після проходження в 2004—2005 роках строкової служби він здобув вищу освіту в Київському національному університеті технологій та дизайну за фахом «інженер комп’ютерних систем». До 2015 року працював в ІТ-сфері, а також менеджером з продажу в будівельній галузі. Міг би й далі робити кар’єру, заробляти непогані гроші. Але російсько-українська війна змінила все у світогляді Олександра: він вирішив вступити до лав ЗСУ та захищати Україну в складі однієї з десантно-штурмових бригад на Донеччині. 24 лютого 2022 року ветеран АТО/ООС, заступник командира взводу опинився в Житомирі, де у складі 95 ОДШБр (після формування спеціальної команди) вирушив на Київщину.

— У перші дні війни доля закинула в Макарів, — згадує «Волк». — Через Калинівку та Фасівочку (села Макарівської селищної громади Бучанського району Київської області. — О.К.) 2 березня зайшли в місто. Там зібрали групу  й пішли на промку. Остання вважалася сірою зоною в Макарові: з одного боку були ми, а з другого, в кінці промзони, стояла вже русня. Ми діяли спочатку як диверсійно-розвідувальна група, бо закріпитися було ніде. Хіба що в оглядових ямах для машин. Але пізніше знайшли на початку пром зони триповерхове приміщення між гаражами та цегельним заводом і там вже організували бойову позицію.

Олександр Швачка (праворуч) отримав поранення в один день із побратимом Олексієм Гонтарем. Відтоді їхню дружбу зблизила медична палата. Фото надав автор

Затиснув гранату в кулаку

Першим бойовим завданням Олександра та його побратимів було «поставити мінний шлагбаум для танків», щоб позбавити ворога оперативного простору для наступу. 12 березня українські десантники розбили ДРГ росіян (проти 95-ї теж воювала десантура), забрали в них засоби зв’язку, прилади нічного бачення. Одного з полонених після надання йому першої медичної допомоги (він зазнав поранення в бою) допитали і завезли в макарівську лікарню.

— Наступного дня (я на все життя запам’ятав 13 березня) русня пішла на нас із двох боків, — Олександр посуворішав. — О 8 ранку почали вести обстріл наших позицій. Я вибіг з укриття, побачив пораненого кулеметника й хотів було витягнути його з-під обстрілу. Та прямо на мене пішов російський танк. Почав стріляти. Нас було чотирнадцять, причому два кулеметники та стрілець не з десантників. Останній — молодий хлопчина, ще й поранений. Я з РПГ мав полювати на танк (росіяни виставили їх проти нас чотири). Але так уже сталося, що одна з ворожих броньованих машин уполювала мене.

Олександр встиг випустити одну ракету, зарядив другу. Проте постріл не пролунав — «Волк» позбувся ноги. Хотів накласти власноруч турнікет, але не зміг. А бій триває. Вже підготувався до найгіршого, бо зовсім неподалік почув розмову радіостанцій ворожої піхоти. Взяв гранату (подумав, забере із собою хоча б кількох кацапів) — і раптом…

— Поруч пролунав голос «Мушкетера». Це наш командир, теж киянин, капітан, який, на жаль, загинув на Херсонщині й похований на Лісовому кладовищі в столиці. Я з ним служив у 2015—2016 роках у 79-й бригаді. То ось, «Мушкетер» передав нашим мінометникам координати, щоб вони відкрили вогонь. По ворогу, але фактично по нас. Коли засвистіли міни, русня відступила.

По «Волка» приїхала тоді «швидка допомога» — машина, яка перевозить пластикові вікна. На неї разом з Олександром поклали кулеметника, пораненого в око. Обидва солдати були ще при пам’яті й змогли навіть потиснути один одному руки. На віконній машині «Волка» доставили до макарівської лікарні. До речі, турнікет йому наклав побратим — ще один киянин Євген («Якут»). Він вколов пораненому й знеболювальне. А ще забрав в Олександра гранату, яку той міцно затиснув у кулаку.

95 ОДШБр для Волка залишила найтривожніші спогади .

Чужа нога

— Із макарівської лікарні мене повезли на «буханці» (УАЗі) до Брусилова Житомирської області. Тоді вже поряд був медик, який весь час намагався розмовляти зі мною — мабуть, щоб підбадьорити. Але в мене почався сильний біль, тож час від часу почав вирубатися. Нині пам’ятаю лише операційний стіл у Брусилові. А по-справжньому прокинувся уже в шпиталі в Житомирі, де пробув дев’ять діб до переведення у Вінницю. Через місяць мені зробили реампутацію (кукса не загоювалася, гноїлася), — згадує.

Постійний протез «Волк» отримав 29 вересня 2022 року. Добре розумів, звичайно, що до чужої ноги треба прилаштуватися. Але навіть за умов тимчасової безпомічності чоловік, як зізнається сьогодні, жив думкою… про повернення на фронт. У будь-якій ролі! Але щоб разом із побратимами. Коли ж відчув, що протез не хоче слухатися (Олександр не міг, наприклад, присісти чи розігнути ногу), змирився зі своїм становищем: не він, мовляв, перший і не він, на жаль, останній. Тож треба постаратися повноцінно жити для інших — двох донечок, батьків (до речі, їхні нерви та здоров’я син намагався зберегти до останнього, сказавши, що на війні відірвало лише п’яту). Але коли вже лікувався у Вінниці, до палати зайшли мама із сестрою. 

— Звісно ж, чужа нога додає клопотів, але і з нею мене помітили. Ще й не де-небудь, а в Америці! — Олександр уперше за час нашої розмови усміхнувся. — Нещодавно зателефонували зі Штатів і запросили на спортивний забіг морської піхоти у Вашингтоні. Тренуватимуся  й готуватимуся до першого у своєму житті міжнародного змагання.

Побратими — це святе

Наша розмова відбувалася в невеличкому кафе на Лісовому масиві. За столиком сидів ще один молодий чоловік. Він спочатку слухав і мовчав, а потім приєднався до воєнних спогадів: виявляється, у воїна-контрактника 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади сержанта, командира БМП-2 Олексія Гонтаря багато спільного з «Волком». Їх обох було важко поранено 13 березня 2022 року, обоє лежали в одній палаті в госпіталі. Але Олександрові ногу відрізали, а Олексій, перенісши 15 операцій, бореться за посічену осколками ліву руку й досі.

— Коли приїжджаю в Київ чи то на консультацію, чи на лікування, обов’язково зупиняюся в Олександра, — розповів воїн. — З армії ще не звільнився (перебуваю у відпустці після лікування). Якщо не зможу воювати, піду інструктором з вогневої підготовки до одного з військових вишів — уже отримав запрошення. Бо вважаю службу в армії своїм покликанням: з 2010 року на контракті. Служив ще в Криму (2008—2009 роки) снайпером. А на російсько-українській війні — з 2014 року.

Забігаючи наперед скажу, що Олексія Гонтаря (Олександр повідомив) відправили на реабілітацію в Ісландію. Сподіваємося, справи у воїна поліпшилися!

Майже родичів зустрів

На закінчення розповім ще одну цікаву історію, пов’язану з Олександром Швачкою. Торік воїн узяв участь у фотосесії до Дня Незламних духом. Фотографуватися йому випало з хлопчиком-інвалідом Єгором Панасюком із Колонщини (село Макарівської селищної громади Бучанського району на Київщині). Єгорко, попри церебральний параліч, успішно опановує навчальну програму в спеціалізованій загальноосвітній школі «Надія».

«Волк» навіть зрадів, коли дізнався, що на світлині разом з ним буде підліток із Макарівщини, за яку Олександр проливав кров. Мама хлопчика сказала, що вони усією сім’єю молилися за наших воїнів, щоб ті не пропустили до Колонщини окупантів. На жаль, вони зайшли-таки в селище і родина Панасюків потрапила в окупацію. Але їм дивом пощастило вирватися з пазурів русні. Лише в червні, після де окупації рідного селища та очищення його від вибухонебезпечних предметів, Єгор з батьками зміг повернутися додому.

«Нас із Єгором звела доля, — сказав наостанок Олександр Швачка. — Ми подружилися (ніби родичами стали), і я, звісно, переживатиму за хлопця й бажаю йому досягти в житті всього задуманого».