Кияни та гості столиці захоплюються витонченою красою знаменитого фонтана «Самсон» та мистецькою довершеністю «будиночка Петра І». Та далеко не всім відоме ім’я Івана Григоровича-Барського, який їх створив.
В українській історії рід Григоровичів-Барських прославили брати Василь та Іван. Перший здійснив неймовірну подорож тривалістю… 24 роки, фактично пішки обійшовши півсвіту. Саме завдяки йому перші точні малюнки єгипетських ієрогліфів потрапили в Україну майже на сто років раніше, ніж у Західну Європу.
Іван закінчив Києво-Могилянську академію, де, крім духовної освіти, навчали основ механіки, гідравліки, малювання і креслення, азів проектування будівель.
Він одружився 31-річним і вже сімейним чоловіком на чотири роки покинув рідний Київ, щоб навчитись архітектурної справи. Цей запізнілий старт став на диво вдалим.
Один із перших проектів початківця — розроблення і будівництво вкрай потрібного для Нижнього Подолу водогону. Мережею труб, прокладених від джерел біля підніжжя пагорбів Верхнього міста, воду подавали до численних водозабірних колодязів та розташованого на тодішньому Ратушному майдані знаменитого фонтана. Тоді він ще називався «Феліціал», а його центральною скульптурою був не Самсон, а ангел, що тримав глек, з якого витікала вода.
Успішний дебют приніс Іванові Григоровичу-Барському визнання і заслужену славу кращого архітектора міста. Це забезпечило численні замовлення на спорудження громадських і житлових будинків, роботу над проектами розбудови багатьох церковних комплексів.
За визнанням фахівців, Іван Григорович-Барський плідно попрацював у стилі українського бароко, вдало поєднавши притаманну вітчизняній архітектурі мальовничість із кращими будівельними рішеннями майстрів світового зодчества.
Найвідомішим і найвизначнішим творінням Івана Григоровича-Барського стала реконструкція Свято-Троїцького Києво-Кирилівського монастиря, що постраждав від великої пожежі 1734 року. За проектом відомого майстра замість знищених вогнем дерев’яних келій і трапезної виросли кам’яні будівлі, а всю територію обнесли муром із чотирма баштами. Багато сил і хисту потребувала перебудова головного храму — Кирилівського собору, фасади якого прикрасили нові карнизи і фронтони, портали, вікна, ніші. Та лебединою піснею талановитого архітектора стала надбрамна триярусна Благовіщенська церква-дзвіниця — класичний зразок українського бароко.
Завдяки пожертвам заможних парафіян Кирилівський монастир у ті часи за значущістю поступався лише Києво-Печерській лаврі, а інтер’єр козацького храму прикрашало чимало портретів жертвувателів — запорозьких старшин і тексти величальних віршів, присвячених славній добі України.
Катерина ІІ у 1784 році під час візиту до Києва відвідала козацьку святиню. Вердикт імператриці був цілком у стилі безбожних більшовицьких часів: монастир закрити, церковний живопис заштукатурити і забілити, територію передати під богадільню для душевнохворих та інвалідів, а храмове майно — в казну, якою одноосібно розпоряджалася вінценосна самодержиця.
Це було банальне розграбування святині «матінкою-царицею», якій нині споруджують пам’ятники в Україні, і цілеспрямоване руйнування історичної пам’яті народу, приреченого на роль «південної народності» Російської імперії. Розпочату Катериною ІІ справу продовжили більшовики, за наказом яких 1937 року знесли колишні монастирські мури та господарські будівлі на території храму, а 1939-го за допомогою вибухівки знищили побудовану видатним майстром церкву-дзвіницю, що впродовж двох століть прикрашала Київ.
Ми в Google+