На це запитання відповідають малюнки та інтерв’ю, які можна побачити й почути на виставці «О.Ч.А.Г. Історії про дім у період турбулентності», що нині подорожує Луганщиною.

Усі домівки, про які йдеться на виставці «О.Ч.А.Г. Історії про дім у період турбулентності» (демонструвалася в лютому в Києві, а нині мандрує містами Луганщини), — під захистом любові їхніх власників. Ці люди живуть у прифронтовій зоні і зробили усвідомлений вибір: не покидати рідний дім, будь-що-будь. Фото з сайту Dom-Kishenko

У відрядження — з фломастерами

«Моя робота пов’язана з відвідуванням прифронтових територій, я багато спілкуюся з людьми, які там живуть, бо зробили усвідомлений вибір не покидати рідний дім, попри бойові дії. Про таких людей дуже мало знають в Україні, але вони гідні того, щоб про них говорили й пам’ятали. Задля цього ми й створили проект», — пояснює координатор освітнього спрямування благодійного фонду «Восток-SOS» Юлія Кішенко.

Майже рік вона в кожну свою поїздку до прифронтової зони брала папір і фломастери, фотоапарат та диктофон. Приїжджала, знайомилася на вулицях з місцевими жителями, пропонувала їм намалювати свій будинок і розповісти, чому вони не поїхали подалі від війни. Реакція була різною. Але зазвичай люди розповідали про особисту долю на тлі історії цього місця та нинішніх бойових дій.

«І за кожним таким сюжетом можна написати книжку», — упевнена Юлія Кішенко.

Координатор проекту Юлія Кішенко (ліворуч): «За кожним таким сюжетом можна написати книжку». Фото з сайту vistilug.com.ua

Квіти в болванці від «Града»

Наприклад, у містечку Щастя живе Тетяна, поряд із будинком якої впав снаряд із «Града». Він частково пошкодив оселю — вилетіло скло з вікон, посікло черепицю. Згодом чоловік і дружина відновили будинок повністю. Але Тетяна не дозволила комунальникам прибрати з вулиці болванку снаряда від нещасливого «Града», який стирчить навпроти її будинку. Вона заявила: «Спеціально залишаю її, щоб нагадувала, що ще триває війна». Влітку вона саджає в цю болванку квіти. Незвичайний об’єкт розташований біля проїжджої частини, тож люди, які йдуть або їдуть повз, можуть його бачити.

«Це дуже символічно — болванка від «Града», в якій ростуть квіти. Нагадування, що війну не закінчено, але все-таки життя перемагає», — підкреслює Юлія Кішенко.

У Тошківці вона зустріла В’ячеслава, «людину з грубими руками», який все життя тяжко працював. Тепер йому майже 70 років, він живе за кілька кілометрів від війни.

«Коли чоловік малював фломастерами рідну багатоповерхівку, розповів дещо приголомшливе. Людина свідомо не їде від війни. Каже, це ж мій будинок, я тут усе життя пропрацював, тут моя родина. Навколо дому висаджує ялинки й доглядає за ними. Збудував альтанку на подвір’ї. Говорить, що для себе особисто вже нічого не треба. Але там, де живе людина, потрібно самому створювати красу: тоді тут буде приємніше жити всім», — ділиться враженнями Юлія Кішенко.

Питання, чому люди не їдуть від війни, попри страх смерті, важливе й для неї самої. Відповідь — людяність.

«Наприклад, дуже яск­рава історія фельдшера Лілії з Трьохізбенки. Вона розповідала, що з чоловіком переїхали з Луганська й придбали тут будинок, аби спокійно зустріти старість. Але почалася війна. Про спокій довелося забути. Її дім опинився поряд із крайнім блокпостом. Тож на фасаді тільки одне вікно вціліло, а два забиті фанерою. Були потрапляння  і в дах. Вони з чоловіком ховалися від обстрілів у підвалі. А коли наставало затишшя — їхали допомагати людям. Про себе каже: не можу кинути людей. У 2014—2015 роках вона була єдиним медпрацівником на території 50—60 кілометрів. Це кілька сіл. Але навіть під обстрілами їздила до людей на своєму скутері», — розповідає Юлія Кішенко.

І таких приголомшливих історій вона вже назбирала 25. На виставці представлено 19 найяскравіших робіт і десять підкастів (це частина з півторагодинних інтерв’ю, вислови людей).

Читати такі листи-сповіді без хвилювання і сліз неможливо

Ставитися людяніше  до Донбасу

Перша виставка відбулася в Києві, де не так часто говорять про людей, які змушені жити в так званій сірій зоні. Тут можна від декого почути навіть думку, що «Донбас — складна територія, така собі ракова пухлина, яку потрібно відрізати від України».

Але ж є й така форма патріотизму — не покидати свій будинок, хай там що. Чи зможе виставка «О.Ч.А.Г. Історії про дім у період турбулентності» стати аргументом у супе­речці, що країні не можна втрачати свої землі?

«Можливо. Мета нашого проекту — показати історії людей. Ніби персоналізувати цю територію, — каже Юлія Кішенко. — Тим, хто не потрапляв у подібні ситуації, складно уявити, що тут відбувається. А коли слухаєш людину, котра розповідає про любов до дому, навіть у того, хто живе у Центральній або Західній Україні й ніколи не переїжджав, виникає співчуття до жителів Донбасу. Це об’єднує».

На Луганщині виставка почала роботу із Сєверодонецька і тепер вирушила в подорож областю, зокрема до Лисичанська, Попасної та Золотого, Станиці Луганської, Трьохізбенки й Тошківки, — містами й селищами, де було зібрано унікальні інтерв’ю про любов до рідного дому. Але потім організатори планують повернути виставку до столиці.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»