Ті, хто прийняв смертний бій у Другій світовій війні, ще живуть поруч із нами. Наприклад, будинок чоловіка, який 13-річним став сином полку і юним розвідником, і нині стоїть на вулиці Партизанській у Сєверодонецьку.

Мати загинула, коли Вікторові Мацаєву ледь виповнилося 12 — снаряд розірвався просто на подвір’ї. Разом зі старшою сестрою і молодшим братом він поховав маму тут же, у дворі.

Потім Клавдія подалася з рідного села до Росії — шукати родичів батька, який пішов на фронт. Хлопчаки залишилися у рідному селі Стара Краснянка на Кремінщині Луганської області. Жили удвох у погребі постраждалої хати. Молодший Мишко добре співав, за це жалісливі люди підгодовували дітлахів, хто чим міг.

Син полку

«Як визволили наше село, до бійців стали приходити дружини з тутешніх. Одна така жіночка завітала до свого чоловіка аж з Новоайдара. А цей солдат тоді вже запримітив мого брата. Ось і звернулося до нас те подружжя. Запропонували братикові жити разом з ними. Потім уже я дізнався, що вони його і всиновили», — скупо згадує воєнне лихоліття нинішній ветеран.

У квітні того воєнного року до нього самого зайшов бойовий капітан. І запитав: «Не хочеш зі мною воювати?» Хлопець здивувався, але одразу відповів, що згоден.

«Наступного дня капітан відвів мене до командира 59-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту. Командир Брегвадзе запитав: «Що, хочеш воювати?» Я тихо відповідаю, мовляв, так, готовий. Капітан штовхнув, голосніше, мовляв, говори. Тоді я на повний голос як закричу: «Так, хочу воювати, бити ворога!» Ми, діти війни, бачили багато горя, були, як кажуть, обстріляними. Нас важко було чимось налякати в страшному 1943 році», — розповідає Віктор Сидорович.

Так 13-річного хлопця зарахували до лав армії як сина полку 66-го стрілецького окремого батальйону 59-ї гвардійської дивізії. Незабаром кмітливий та спостережливий, він став справжнім професіоналом. Відомості, що він приносив, ніколи не доводилося ні доповнювати, ні уточнювати.

Розвідники вели спостереження за передовою, вивчали систему вартових, маршрути їхнього руху. Збирали інформацію про зосередження сил ворога, де перебували танки й інша техніка. Для цього йшли на нейтральну територію, де цілими днями під палючими промінням сонця або під завивання хуртовини лежали без руху по кілька годин поблизу ворожої передової, щоб зібрати необхідну інформацію. І там, де не можна було з’явитися дорослому, вільно проходив маленький жебрак — глухонімий каліка.

«В одному із сіл поліцай причепився: звідки, чий, чи насправді німий і глухий? Привів у жандармерію і став дверима пальці ламати, катувати», — згадує Віктор Сидорович. Тоді хлопчик не видав жодного зойку чи навіть звуку, тільки сльози бризкали з очей. Про ті події на все життя у Віктора Сидоровича залишилися покалічені мізинці — пам’ять про людську жорстокість. І звичка не одразу обертатися, коли хтось кличе. Маленький розвідник повинен був і сам вірити в те, що глухий, щоб не видати себе ворогові.

За одну з успішно проведених операцій розвідгрупу «Васильки» (фронтовий позивний капітана) командування армії відзначило нагородами. Вікторові Мацаєву вручили орден Червоної зірки. Саме на той час він перебував у госпіталі після поранення, і капітан знайшов його там, щоб вручити першу бойову нагороду. Згодом юного розвідника нагородили орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями.

Фронтова дорога довела його до Будапешта і Берліна. А коли закінчилася війна, Вікторові Мацаєву виповнилося всього 15. Для нього почалися нове життя і нова весна. І передовсім він став шукати брата й батька.

«Доля людини»

До війни Віктор встиг закінчити лише чотири класи. «А після війни вступив до гірничо-промислового училища №8 у Краснодоні й закінчив його з відзнакою. Двоє нас таких тоді було відмінників. І отримали ми як нагороду по відрізу матерії на костюми», — згадує ветеран.

І хоч він освоїв спеціальність електрика-монтажника шахтного устаткування, захоплювався всі роки навчання радіотехнікою. Скрізь шукав інформацію, з газет вирізав статті, збирав відомості. «Інші ще теорію вивчали, а я вже призвичаївся мотати трансформатори. Хлопці допитувалися: як ти розрахунки робиш, адже треба вивчити спочатку закон Ома? У групі були люди з різною освітою: хтось встиг до війни чотири, а хтось п’ять класів закінчити. А я ночами читав книжки. Екстерном закінчив п’ятий, шостий, сьомий класи. Тоді ж відповідав так: «Буквар жуй», — жартує ветеран.

Захоплювався радіотехнікою все життя. Навіть нині в нього у квартирі — транзистори та мікросхеми, і у свої 89 років Віктор Сидорович ще збирає зарядні пристрої, якщо є потреба. А сам себе називає Електроніком.

До речі, він і справді працював у галузі електроніки: через роки став одним з перших 35 співробітників Сєверодонецького спеціального конструкторського бюро автотелемеханіки і автоматики при Академії наук СРСР — майбутнього НВО «Імпульс». А вже звідти пішов працювати на сєверодонецький «Азот» обслуговувати автомати, які монтував. Та це було згодом.

На початку 1950-х Віктор Мацаєв перебрався жити до Новоайдара, ближче до брата. Працював на місцевому радіовузлі.

«Стала у пригоді в ті голодні роки наука виживання мого фронтового капітана. Він знав і нам показав, яких черв’яків можна їсти, привчив під час довгих розвідоперацій куштувати навіть равликів, яких багато на берегах місцевих річечок», — згадує Віктор Сидорович.

А 7 травня 1953-го його знову призвали в армію. Він навіть побоювався, що не візьмуть, бо був дуже худий внаслідок недоїдання. Служити послали в Архангельську область.

«І трапилося раз таке. Був травень, тепло. Розніжився на сонечку. А тут днювальний: «Три наряди поза чергою!» Я кажу: «За що?» Той відповідає, що всі повинні вивчати зброю в межах курсу молодого бійця. Тоді я запропонував: нехай мені зав’яжуть очі, і ми з ним на швидкість розбиратимемо і збиратимемо автомат. Новобранці раді розважитися. Одразу гімнастеркою мені зав’язали очі. Одне слово, я встиг кілька рушниць розібрати, доки він зі своєю упорався.

А тут ще старший лейтенант підійшов: що це у вас, мовляв, за цирк тут? А як усі побачили мої вміння й дізналися про бойовий шлях, то зняли з мене призначені наряди», — усміхається Віктор Сидорович.

Після того як відслужив в армії вже в мирний час, працював оператором на вузлі зв’язку. Потім перебрався до Сєверодонецька, влаштувався кіномеханіком у ПК будівельників. Там уперше побачив фільм «Доля людини».

«І таким сильним виявилося враження від фільму, що пішов із кіномеханіків геть. Став шукати власну долю», — зізнається Віктор Сидорович.

Тепер уже за плечима довгі життя й доля — фронтова і трудова. Але ветеран і нині займає активну життєву позицію.

«Залишаюся в житті, щоб нести хрест за тих, кого пам’ятаю і люблю. Неправда, що від нас нічого не залежить. У житті, як і на фронті, ми всі відповідаємо за майбутнє», — таке життєве кредо Віктора Мацаєва.

Кожна весна для 89-річного ветерана — це перемога над болем і старістю. А ще саме вартовим прагне він стояти на сторожі пам’яті бойових побратимів, які так відчайдушно мріяли про світле майбутнє й для синів полку, і для рідних дітей.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»