Традиційно наприкінці осені українці поминають жертв голодоморів. Відбуваються відповідні заходи, оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, люди запалюють на вікнах свічки. Слід пам’ятати: голод 1932—1933 років скосив мільйони селянських життів. Та не можна забувати і про те, що вже через п’ять років після цієї трагедії наш народ спіткало ще одне горе. Не менш цинічне й зухвале за масштабами і задумом. Під час репресій 1937—1938 років Україна втратила чимало найкращих своїх синів, мізки нації, її цвіт, еліту.

І слово «Сандармох» має стояти поряд з моторошним «голодомор», яке нині знає кожен українець. 80 років тому за тиждень (27 жовтня — 4 листопада 1937-го) енкаведистські кати в лісовому урочищі в Медвеж’єгорському районі Карелії розстріляли понад тисячу в’язнів. Серед них сотні наших земляків — письменників, перекладачів, публіцистів, літературних критиків, театральних режисерів, журналістів, педагогів, державних і військових діячів УНР, священнослужителів.

Б’ють дрижаки, коли намагаєшся усвідомити, що у десятків найкращих українців першої половини ХХ століття день смерті припадає на одну дату — 3 листопада 1937 року. Ці люди жили, творили, кохали, збирали повні зали шанувальників, їхні твори читали та обговорювали тисячі прихильників — і всі вони пішли в могилу в один день! Прозаїкам Валер’яну Підмогильному і Григорієві Епіку було по 36 років, драматургові Миколі Кулішу — 44, театральному режисерові Лесю Курбасу — 50. Талановиті митці перебували у розквіті життєвих і творчих сил.

Того самого дня в Карелії обірвалося життя письменників Миколи Зерова, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Мирослава Ірчана, Юліяна Шпола, Олекси Слісаренка, Марка Вороного. А також літератора і міністра освіти УНР (1919 р.) Антона Крушельницького і його двох синів — Богдана й Остапа. Останньому було всього 24 роки. Серед загиблих — історик Сергій Грушевський, географ і картограф Степан Рудницький, голова українського Держвидаву Юрій Озерський, засновник Спілки української молоді Микола Павлушков, полковник армії УНР Омелян Волох. Цей мартиролог можна продовжувати.

Останні роки життя більшості загиблих достойників схожі. Заарештований у 1933 чи 1934 роках, засуджений до п’яти або десяти років виправно-трудового табору, висланий на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, згодом — на Соловки. 9 жовтня 1937 засуджений до страти, а 3 листопада цього самого року розстріляний в урочищі Сандармох. 1956-го посмертно реабілітований, вирок скасовано «за відсутністю складу злочину».

Чи слід нині наголошувати на тому, що справи було сфабриковано? Жертвам сталінського терору інкримінували «український буржуазний націоналізм», шпигунство на користь капіталістичних країн, підготовку замахів на вищих партійних та урядових осіб УРСР та іншу маячню. Найкращих людей України відправляли на смерть із цинічною легкістю. Рішення ухвалювали на засіданні особливої трійки УНКВС Ленінградської області.

Тривалий час про трагедію Сандармоха громадськості було майже нічого не відомо. Адже репресивні органи Радянського Союзу змінювали тільки назви, але не підходи до замітання слідів діяльності — вони ретельно приховували місце масових убивств.

За часів мого студентства, у першій половині 1990 років, викладачі розповідали, що соловецький етап, в якому перебували й наші митці, скинули з баржі в Біле море. Тобто в’язнів утопили напередодні 20-ї річниці жовтневого перевороту. Однак уже у 1997 році цю моторошну версію спростував карельський «Меморіал», який знайшов справжнє місце убивства людей, серед них українських класиків.

Із документів відомо, що поета і перекладача 47-річного Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв. Більшість смертних вироків цей кат виконав власноруч. Того самого 1937 року «за успішну боротьбу з контрреволюцією» його нагородили цінним подарунком — радіолою з платівками. Енкаведист Матвєєв прожив майже 80 років, хоча у сталінські часи його також засудили до 10 років таборів за «перевищення службових повноважень».

Із другої половини 1990-х, коли завдяки громадським активістам на трагедію Сандармоха пролилося світло, розпочалися заходи з ушанування жертв цієї жахливої бійні. У 60-ті роковини злочину, 27 жовтня 1997-го, вперше відбулися Дні пам’яті, в яких узяла участь делегація з України. Тоді там встановили дерев’яний хрест роботи скульптора Миколи Малишка. Через кілька років Товариство української культури «Калина» спорудило гранітний козацький хрест «Убієнним синам України» авторства Микола Малишка і Назара Білика.

За президентства Бориса Єльцина на меморіальному кладовищі «Сандармох» встановили гранітний пам’ятник із примирливим написом російською мовою «Люди, не убивайте друг друга!». Очевидно, в розумінні росіян катів теж можна називати людьми.

Чи поминають нині жертв масових розстрілів у Карелії? Процитую останнє речення зі статті «Сандармох» з російської Вікіпедії: «5 серпня 2016 року в традиційний день пам’яті в Сандармосі не було ні представників влади, ні священнослужителів». Мабуть, поминки невинно убієнних у Росії не в тренді, коли за владу міцно вчепився нащадок енкаведистів. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»