ЕКСКЛЮЗИВ

Ада РОГОВЦЕВА

З-поміж багатьох запрошених зірок II Одеського міжнародного кінофестивалю найпопулярнішою у публіки була, либонь, Ада Роговцева. Напевне, через те, що, по-перше — наша, по-друге — по-справжньому улюблена. До того ж на кінофорумі вона була аж ніяк не меморіальною зіркою. У кінозалах її можна було бачити під час презентації фільму Олександра Гордона «Вогні притону». А короткометражку «Собачий вальс» Тараса Ткаченка, де Ада Миколаївна виконала головну роль, визнали кращим фільмом «Української лабораторії». Легендарна актриса також анонсувала свою нову біографічну книжку, запевнивши, що її початок буде повністю зав’язаний на Одесі. Цей момент і став відправною точкою нашої розмови.

— Адо Миколаївно, Одеса з’явилася у вашому житті на самому його початку. Чи справді це місто залишилось у спогадах, адже ви тоді були зовсім маленькою?

— Чотири роки мені тоді було. Згадую: стіл, каструля і шкварки — і я їх їла. Я і зараз люблю дуже шкварки, гусячі, курячі. Па?м’я?таю, що я любила бабусю більше, ніж маму, і коли вночі, прокинувшись, не намацувала сережки — їх носила бабуся, — то починала репетувати. Пам’я?таю, як падали перші бомби на Одесу. Я сиділа на балконі в якійсь мисці з теплою водою. Мама мене схопила, у щось загорнула і понесла до бомбосховища.

А вже за переказами знаю, що коли мені було 11 місяців і я захворіла на коклюш, лікарі порадили носити мене на руках. І мене більше двох тижнів не спускали з рук — так виносили і вимолили моє життя. Все це було в Одесі.

— Друге побачення з Одесою у вас відбулося набагато пізніше. Чи впізнали ви в ній місто свого раннього дитинства?

— Одеса увійшла в мою свідомість назавжди як місто, яке я знаю і люблю, коли ми приїхали сюди на гастролі з театром ім. Лесі Українки. Це було 1961 року. Тоді ще був живий тато, і ми з ним ходили дорогими нашій сім’ї місцями, він мені підказував, куди піти, що подивитись. І саме тоді Одеса стала моїм містом. Тож коли мене сюди запрошують, я все кидаю і їду, щоб ще раз вдихнути Одесу, пройти її вулицями.

Костянтин Петрович (Степанков, чоловік Ади Роговцевої, актор. — Ред.) найбільше любив зніматися на Одеській кіностудії. Його тут любили, оточували увагою та ніжністю: і режисери, і всі, хто працював на студії. Я теж часто гастролювала в цьому чудовому місті. Щоправда, на Одеській кіностудії ніколи не знімалася.

 Тож фільм «Вогні притону», презентований на фестивалі, можна вважати вашим кінодебютом в Одесі?

— Але ж він знімався не на Одеській кіностудії...

 І все-таки цей фільм став для вас чимось особливим?

— Ти розумієш, іноді бувають важливі ролі, іноді — ще якась подія. Радше за все це була зустріч, про яку я мріяла. Ще з «Похмурого ранку» Сашиного (радіо- та телепрограма Олександра Гордона, що почала виходити 1997 року) я була закохана в цю людину. Це не екранне захоплення красивим мужчиною. Він надзвичайно цікава, змістовна, хорошого гніву людина — неприйняттям фальші, нечеснот. Мені це дуже-дуже дороге. Коли ми зустрілися і я не розчарувалася, то вже було справжнє щастя — не розчаруватись у своєму кумирові.

 — Одеса, яку ви пізнали і полюбили, — вона дуже відрізняється від тієї, яку ви бачите зараз?

— Та ні — та ж бідність, та ж захаращеність. А те, що з’являються якісь будинки, щось ремонтується, — добре. Але до того, щоб сказати «О, слава Богу!» — ще дуже далеко.

 Під час фестивалю неодноразово йшлося про дисонанс між святковим дійством і занедбаним кінематографом як в Одесі, так і в Україні загалом. Працюючи в журі, ви відчували цю суперечність?

— Звичайно. Просто хочеться сподіватися, що фестиваль якраз і підштовхне до якихось рішень щодо кінематографа. Тут працювала «Українська лабораторія» — дуже багато чудових короткометражних фільмів. Коли бачиш у короткому метрі і талант, і голову, і характер режисера, то це дає велику надію.

 Ви вірите у відродження українського кінематографа?

— Звичайно, вірю — він має колись відродитися. Хоч якихось виразних зародків того відродження ще не бачу. Всі постанови нашої влади щодо кінематографа настільки знецінені, що їх навіть не фіксуєш. Нині є люди, які вже зробили добру справу і були помічені в світі. Тож нехай допоможуть хоча б їм, а вони вже передадуть свій успіх як естафету.

— Такий успіх, така артистична кар’єра, як у вас, сьогодні можливі?

— У мене кар’єра унікальна: тому що мене помічали, мене піднімали, мене весь час якось підтримували, причому не хтось там один — усі підтримували. Зараз навіть сперечаються: один каже — це в мене вона стала такою, інший — ні, в мене. І хто вже мене тільки не відкривав. А правда в тому, що всі вони мене відкривали. Просто я завжди була серед людей, яким була потрібна та цікава. Мені дали можливість своє єство людське проявити — не знищили, не загнали у комплекси, не давали часу впадати в депресію від того, що немає роботи, або уваги, або любові, тому що я весь час жила в любові.

 Ваша дочка теж займається театральною творчістю. Чи має вона хоча б приблизно такі ж умови?

— Ні. Катя б’ється як може. Вона працює у складному театрі Романа Віктюка. Дочка закінчила режисерські курси — зараз ставить вистави. Вона — обізнана людина майже у всіх сферах життя, не говорячи вже про літературу, поезію і драматургію. Вона — велика інтелектуалка, але пробитися дуже важко.

 Від багатьох акторів та режисерів я чув: відбутися український актор чи режисер сьогодні може тільки на російській сцені. Це справді так?

— Своїх не цінують. Десь засвітився — тоді вже потрібен. Ось хоча б Горбунов — нащо він тут був потрібен? Мало не загинув хлопчисько — а в Росії прозвучав — і вже Горбунов. Чи от Маковецький — багато можна прикладів наводити.

 Адо Миколаївно, за моїми спостереженнями, ви доволі охоче спілкуєтеся з журналістами. Це не наслідок вашого юнацького наміру опанувати саме журналістську професію?

— Насправді я не дуже люблю спілкуватися із пресою. Хоч усі випадки, коли відмовляю журналістам, переживаю як провину.

— Ви якось казали, що успадкували від мами здатність усе і всіх пробачати. Які у вас зараз стосунки із театром ім. Лесі Українки?

— Ні, там немає стосунків. Я пробачати все вмію, але це не означає, що я можу туди зайти. Ні, в серці в мене немає нічого такого, що б турбувало. Але це той випадок, коли я прощаю — і відкидаю. Я перегорнула цю сторінку свого життя.

— Ваш батько був співробітником НКВС, ви займали серйозні партійні посади. Водночас я не пам’ятаю, щоб вам це закидали в часи незалежності…

— Я довго не вступала в партію, бо й тоді щось таке розуміла. Але на той час треба було або йти з театру, або йти разом з колективом. Творча робота і громадська діяльність були страшенно змішані. Я була 4 роки секретарем парторганізації, тому що хто ж, як не ти — казали. Тобі нічого не потрібно, ти нічого не рвеш, не тягнеш на себе ролі — їх у тебе і так удосталь. Я й справді ніколи не зазіхала ні на що і ні на кого, то люди, яких я цінувала, які були безпартійними, казали: краще ти, ніж отой чи ота. Але загалом це була робота, яка виснажувала, дратувала, і нічого, крім утоми і зірваних нервів, не давала.

— Як сьогодні вам вдається поєднувати активну творчу діяльність, участь у кінематографічних заходах, залишаючись ще й дбайливою бабусею та мамою?

— Діти вже підросли. Коли був живий Кость Петрович, це ще була моя сім’я, а тепер я вже в сім’ях моїх дітей, це страшенно міняє закони буття. Маю двоє дітей, трьох онуків — 20 років, 10 років і один місяць — у Катерини щойно народився другий хлопчик, Матвій. А найстарший онук, Олексій, тут, зі мною, на фестивалі. Він навчається на операторському, на 4 курс перейшов — я тішуся з того, що йому тут цікаво.

Іван ШЕВЧУК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Ада РОГОВЦЕВА. Народна артистка СРСР, Герой України. 35 років була артисткою Київського академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. У театральному доробку прими — понад півсотні ролей, по-справжньому зоряними з-поміж котрих вважаються ролі Гелени («Варшавська мелодія»), Лесі Українки («Сподіватися»), Паоли («Дама без камелій»), Раневської («Вишневий сад»), Естер («Священні чудовиська»). Найпомітніші з-поміж багатьох своїх кіноролей зіграла у фільмах «Салют, Маріє», «Приборкання вогню», «Осіння історія». Автор поетичної збірки «Мамині молитви» та біографічної книги «Мій Костя». Нині грає в антрепризних виставах, активно знімається в кіно.

РЯДОК З ІСТОРІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Від року здобуття Незалежності 20 театральних акторів і режисерів стали лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка. Серед них — Богдан Ступка (1993), Богдан Бенюк (2008), Наталя Сумська (2008) — зі столичного  театру ім. І.Франка, Марко Бровун та Віктор Шулаков (2003) — з Донецького драмтеатру, Олександр Дзекун та Володимир Петрів (2008) — з Рівного.  

Лесь ТАНЮК,
голова Національної спілки
театральних діячів України:

— Наша спілка висувала на Шевченківську премію виставу Ростислава Держипільського «Нація». Чому? Бо цей театр в Івано-Франківську – абсолютного метафоричного мислення, де простором і дією вміють зробити більше, ніж просто словом. Режисер узяв ідеї з хороших книжок Марії Матіос, які проймають болем і його, і трупу, але витворює виставу самого театру, самого себе. Це блискуче! 

Театр імені Саксаганського — в райцентрі Біла Церква. Нині академічний, але він ледь животів. Новий директор В’ячеслав Усков дістав гроші для будівництва нової сцени, інтер’єру, «вибив» гуртожиток для молодих акторів і зумів запросити їх 20 чи 30 одразу, київських і харківських, і кілька молодих режисерів та балетмейстера. Головне, заклад завоював публіку, став одним з лідерів з-поміж зовсім юних театрів поза Києвом.

Мар’ян Крушельницький казав у 1962 році: театр став занадто спокійним, щоб у нього ходили. Тому й потрібні такі «неспокійні» вистави, як «Нація», як у заньківчан «УБН» і «Невольник», якого Федір Стригун поставив не етнографічно. Там  грають Шевченка мов новий текст, і йдуть кадри: Чорнобиль, студенти на граніті, Помаранчева революція… Тобто Тарас Шевченко в оточенні сучасних подій. Це хвилює. Це в хорошому сенсі бунт, якого нині мало.

Коли театр відхреститься од вічного бунту, до нього перестануть ходити. Якщо бути чесним, то СРСР розвалили режисери, а не економіка. Товстоногов, Ефрос, Любимов показували на сцені світ, якого не було поза нею. І виникала велика ностальгія за тими високими категоріями. Публіка нам диктувала, а ми їй віддавали засобами театру. Потрібні вистави, які хвилюють.