НАД ПРІРВОЮ

Одноманітний степовий пейзаж Таврії зрідка прикрашають поодинокі вцілілі дерева

Микола ПУГОВИЦЯ
для «Урядового кур’єра»,
Херсон — Генічеськ — Гайове

Наглядач королівського саду при королі Франції Людовику ХІІІ Робін 1601 року привіз із Канади насіння білої акації. 1635-го одне з дерев, вирощених із нього, посадили в Ботанічному саду Парижа. У віці 151 р. акація сягнула 20 м заввишки, діаметр стовбура — 3 м. Від насіння цього дерева, вважають вчені, пішли всі насадження білої акації в Західній Європі.

 «Ліс на півдні — чисте золото»

В Україні білу акацію вперше взялися висаджувати ХVІІІ ст. в садах графа Олексія Розумовського, поблизу Одеси. З ініціативи «Товариства сільських господарств південної Росії» 1816 р. в місті було створено Ботанічний сад, і акація почала поширюватися по всьому півдню Російської імперії, чому сприяла діяльність окремих ентузіастів. Так, Віктор Скаржинський у маєтку поблизу м. Вознесенська Херсонської губернії на початку ХІХ ст. заклав лісовий заказник — його саджанці використовували на?віть при створенні палацових парків у Криму. 1859 р. Віктор Скаржинський писав: «…помираючи, я залишаюся переконаним у тому, що ліс на півдні Росії…чисте золото». За великі заслуги у розведенні його в

Херсонській губернії В. П. Скаржинському поставили пам’ятник в Одесі.

Ще один приклад з історії: 1894 р. поблизу Цюрупинська лісничий А. І. Борткевич заклав чисту акацієву плантацію  для захисту міста від піщаних бур. За невибагливість, високе приживання й тривале цвітіння акація здобула всенародне визнання. Її почали саджати в селянських дворах, уздовж вулиць, у парках та алеях, на цвинтарях. Лісові смуги з неї виявилися надійними захисниками грунтів від вітрової і водної ерозії, сприяли підвищенню врожайності сільськогосподарських культур.

У повоєнні роки на Партизанському агролісомеліоративному опорному пункті, що поблизу Генічеська, в інших науково-дослідних установах вивчали меліоративне, екологічне, економічне значення багатьох дерев і чагарників, зокрема й акації. Дослідивши понад 600 порід на зимостійкість і забрудненість повітря, вчені дійшли висновку: біла акація одна з кращих, яка не тільки не реагує на погіршення природного середовища, а й має здатність нагромаджувати сірчисті сполуки. Вона стала чи не найулюбленішою породою в безлісому степу півдня України. Про це та багато іншого з життя дерева, яке заворожує кожного своїми духмяно-медовими бростями, дізнався я від вченого Миколи Милосердова більш як три десятиліття тому.

Степ широкий розстелився аж до небокраю... Фото Миколи ПУГОВИЦІ

У присиваському коридорі

То було моє перше відрядження на Приазов’я — далекого 1979 року. Осінньої днини ми стояли на березі Азова і вдивлялися в голубу далечінь. Рано-вранці запах моря чути за десятки кілометрів від нього. Тисячі й тисячі років вітер навсібіч розносив бризки Азова та Сиваша, і грунти засолились, у багатьох місцях досі не вдається відновити їхню родючість. Пізніше я побачу ті солончаки. І спливуть на думку поетичні оповіді Геродота про те, що степовикам боги послали з небес плуга, ярмо, сокиру й золоте блюдо — емблеми праці, військової слави, достатку. Та які ж запеклі битви між народами і племенами точилися на цих землях, скільки разів вони вигоряли дотла! Ковил і верблюжа колючка — ось що здебільшого росло в степу на межі позаминулого й минулого століть. Тут, у Генічеському районі, бувають чи не найбільші в країні посухи. Це так званий присиваський коридор, де вітри набирають швидкості і з шаленою силою мчать далі, до центральних і північних районів Херсонщини й навіть сусідніх областей. Тому недаремно ще на початку 30-х років минулого століття район став центром дослідницької та науково-практичної роботи на півдні. Пізніше, 1963 р., в селі Гайовому на базі опорного пункту створили Присиваську агролісомеліоративну станцію, якій, зокрема, належало дослідити можливості вирощування лісу в степу й розпочати боротьбу зі стихією.

Микола Милосердов, директор (на той час уже 27-й рік трудився на станції), знайомив мене з даними спостережень на полях Херсонщини, Запоріжжя, Криму, які зберігав з першого року роботи. Я вчитувався в колонки цифр й одразу бачив, наскільки потрібні зелені насадження, аби зберегти посіви, підвищити врожайність. Так, згідно з дослідженнями, проведеними 1973—1977 рр., захищені лісосмугами поля давали з гектара озимої пшениці на 8-9 ц, кукурудзи на силос — на 80-85, люцерни на зелений корм — на 35-40 ц більше порівняно з відкритими зрошуваними.

— Віддача лісосмуг не така висока, як хотілося б, але це тому, що їх не поливають. Дерева виростають невисокі, для вітрів серйозної шкоди не становлять, — гаряче переконував мене заступник директора АЛМС Андрій Сірик. —  Потрібен автономний полив — тоді в 2,5—3 рази збільшиться довговічність насаджень, утроє зросте їхня висота, тоді можна буде розширювати поля між смугами до 700—800 м. А це вкрай важливо на зрошувальних системах із широкозахватними дощувалками. «Фрегат» зрошує лісосмугу лише в центрі, приблизно її п’яту частину, тому треба в середині міжрядь нарізати борозни і пускати по них воду.

Зроблені на станції економічні розрахунки показали: зрошувані насадження окуплять себе на два-три роки раніше, аніж неполивні, а період ефективного впливу їх на поля зросте на 30—60 років. До голосу вчених не прислухались.

Та посуха на той час була не найбільшим для півдня лихом. От коли над полем промчить вихор!.. У повоєнний період тут щороку траплялися чорні бурі. Особливо тривалі — навесні 1960 р. і взимку 1969-го. Під час пилових бур посіви сіклись і заносились дрібноземом, грунт видувався на глибину загортання насіння, на зябу і чорних парах — на глибину обробітку. Якщо 1960 р. чорна буря спостерігалася від Дону до Дніпра, то 1969-го — від Волги до Карпат. Дрібноземом засипало дороги, села, канали, припинялися рух усіх видів транспорту, робота на заводах, навчання у школах…

Працівники станції боролися з ерозією, створюючи замкнуті системи лісосмуг. Однак директора не полишала думка, що цього не досить. Досліджували причини виникнення пилових бур, шукали способів боротьби з ними. Результат нескінченних роздумів і досліджень зводився до одного: треба по-новому ставитись до землі, переходити на поверхневий безвідвальний обробіток. Попри те, що протиерозійна система приживалася важко, доводили переваги її в комплексі з лісосмугами на полях станції й тих господарств, якими керували вдумливі, творчі люди. І добилися свого. Чверть століття тому полезахисні смуги — ці безцінні бастіони врожаю — лише в Генічеському районі займали 2024 га, у більшості господарств було створено замкнену систему насаджень.

Сокира і сірник зайшли в посадки

Що ж сьогодні в районі, куди масово їхали по науку навіть аграрії з республік колишнього Союзу, які теж потерпали від посух? Сьогодні навколо Генічеська (та й по всій Херсонщині) повноцінних лісосмуг немає ніде, поля відкриті всім вітрам і суховіям.

Це, звісно, хвилює М. Милосердова. Bсе життя віддав він дослідженню степу, писав дисертації не в затишних київських кабінетах, а в далекій глибинці, в селі Гайове, де з 1962 до 1992 рр. очолював Присиваську АЛМС і де й нині живе. Здається, кожну грудочку таврійської землі зігріли його долоні. Після виходу на пенсію тривалий час ще обіймав посаду наукового співробітника, мав великі надії, що у вільній Україні нові хазяї огорнуть землю синівською любов’ю, тугіше обпережуть її зеленими запасками, не допускатимуть шабашу чорних бур. Та не так сталося, як гадалося. По лісосмугах пішла гуляти сокира, дерева застогнали від вогняних смерчів. Навіть у роки війни ніхто не наважувався підняти руку на одну з найулюбленіших  порід безлісого степу — білу акацію, а тут знищення її насаджень ще й перетворили на вигідний промисел — підприємливі ділки продають на дрова.

— Складається враження, що степовиків уразив ген руйнування — знищити все краще, спалити і зрубати, аби ніщо не нагадувало про тих, хто був дуже далекоглядним, думав про творення, про благополуччя посушливого півдня. Знелісення, спалювання стерні, повернення до плуга знову ведуть до виникнення пилових бур, цілковитої втрати родючого шару грунту, до опустелювання території, — з гіркотою скаже мені Микола Михайлович під час останньої нашої недавньої зустрічі в Гайовому.

На жаль, незалежній Україні непотрібним став колосальний виробничий досвід, результати багаторічних наукових досліджень cтанції, тому в 1990-х роках до мінімуму звелося, а згодом і зовсім припинилося її фінансування. За штучно створені борги відрізали електрику, а без світла яка робота?.. Зведене впродовж десятиліть дуже швидко перетворювалося на руїни. Змінювали один іншого директори, а справи — ані руш. Тепер на базі станції — ДП «Присиваське дослідне господарство» Держлісагентства України. Лише останнім часом дещо потепліло на серці Миколи Милосердова (у свої 90 років учений-новатор уже не полишає домівку, тому не бачить того, що творять із землею та як знущаються над її зеленими захисниками сьогоднішні горе-хазяї) — до керма став досвідчений лісівник Володимир Зубков, за плечима котрого сотні живих зелених автографів в області. З його призначенням з’явилася надія в людей і землі. Хоча, скрушно хитає головою вчений, що може протиставити жменька лісівників моторизованим браконьєрам із сокирами, з вогняними факелами в руках? Особливо не вдається йому спокійно говорити про гарячі смерчі — «страшну пошесть, яка атакувала наш степ». «Спалювання стерні — божевілля, — вкотре повторює. — Так і напишіть у газеті. Адже грунт — це живий організм, і, спалюючи пожнивні залишки, ми знищуємо всю мікрофлору, що населяє його. Стерня, як повсть на цілині, захищає поверхню ріллі від вітру. Підносити до неї сірника — все одно, що торкатися гарячою праскою до голого тіла. Тепер на законодавчому рівні заборонено спалювати стерню, та хто тих законів дотримується? Вогонь із полів перекидається на дерева — ви ж бачили, що залишилося від акацієвих лісосмуг. А гай Фішера...»

Той гай із ялівцю віргінського 1896 р. створив німець-колоніст Фішер, висадивши понад тисячу саджанців. Тепер його дорубують, допалюють українці. Якби не діти (саме учні Рівненської загальноосвітньої школи та їхні наставники  горою стали на захист екзотичного зеленого острівця), дорослі дяді досі й сліду не залишили б від унікального, за словами Милосердова, взірця позитивного перетворення природи в степу. Але про те — в іншому матеріалі з Присивашшя.