Уже майже сорок років народний артист України Анатолій ГНАТЮК грає на сцені Національного академічного драмтеатру ім. І. Франка. Він актор, який співає, відомий телеведучий.   

— Пане Анатолію, пригадуєте перший свій вихід на сцену?

— На все життя запам’ятав новорічний концерт у сільському клубі. Запросили дітей читати вірші на сцені. Кожному дарували білого пластмасового лебедя. Не хочу сказати, що ми бідно жили, але іграшок у мене було мало, тож той лебідь дуже сподобався. Доки дійшла моя черга декламувати вірш, то іграшкові лебеді закінчилися, і мені вручили олівець. Я схопив його і кинув об землю й заплакав.

Мій перший сольний виступ теж запам’ятався на все життя. Тоді я був першокласником і до святкового концерту в клубі в селі Монастирок (тепер Розсошанська сільська громада на Хмельниччині) вивчив народну пісню «Ой, чий то кінь стоїть». Акомпанував мені на баяні дядько Олексій, який за­відував клубом й водночас викладав музику у школі. Вийшов на сцену. Як побачив повну залу односельців, дуже розхвилювався. Почав співати й на словах «сподобалася мені тая дівчинонька» запнувся, не міг далі згадати тексту пісні. Секунди ж пливуть, мов роки, піт котиться по чолу, ноги тремтять... Але попри все не зупинився, напевно, вже тоді в мені прокинувся великий імпровізатор сцени, й я продовжив співати, показуючи рукою на глядачів, «і тая дівчинононька, і тая дів­чинонька» та закінчив «і всі дів­чатонька». Уклонився. Залунали бурхливі оплески, односельці кричали «Браво!», на біс викликали. Із гордо піднятою головою я покинув сцену. І всім розповідав, що це був спеціально задуманий номер.

— За майже 30 кілометрів ви малим їздили до музичної школи. Така жага була до музики чи змушували батьки?

— Ні-ні! Це було моє бажання. Коли дізнався, що моя однокласниця Алла їздить у Хмельницький в музичну школу, прибіг додому і просив батьків, щоб теж дозволили. Треба ж було платити 12 карбованців щомісяця за навчання, а це тоді були серйозні гроші. Дітей своїх вони любили, тож не пошкодували цієї суми. Двічі на тиждень я їздив автобусом майже 30 кілометрів у Хмельницький у муз­школу, де займався у класі баяна. Це мені дуже пригодилося у професії, адже на сцені я багато використовував баян.

— Чому обрали саме театральний виш?

— Моя мама (світла їй пам’ять!) була вчителькою початкових класів, організовувала у сільському клубі до свят концерти, в яких я брав участь: співав соло чи в хорі, читав вірші. Із дитинства мене приваблювала сцена. Уже був дев’ятикласником, як вчителька української мови і літератури вирішила поставити «Фараони»  О. Коломійця. Вона визначила мені роль Оверка. Тоді я відчув магію театру. 10 клас закінчував у Києві, в Палаці піонерів займався у драматичній студії. Після школи вступив у театральний інститут  ім. І. Карпенка-Карого на курс народної артистки України Валентини Зимньої.

— Після закінчення інституту одразу потрапили в уславлений столичний театр?

— Із першого курсу театрального інституту мріяв бути серед франківців. Художнім керівником тоді був  Сергій Данченко, якого теж вважаю своїм учителем. Щасливий випадок спрямував мою акторську долю. Валентина Зимня довірила мені в дипломній роботі роль Тимоша у водевілі С. Васильченка «На перші гулі». Режисером-постановником став Ігор Афанасьєв, а Богдан Жолдак цей водевіль розписав у повноцінну виставу на дві дії. Мій Тиміш співав, танцював і грав на баяні. У той час театр ім. І. Франка був готовий працевлаштувати двох талановитих акторок. Ігор Афанасьєв запросив на виставу Сергія Данченка разом з директором театру Володимиром Гнатенком. Вони подивилися нашу виставу й запропонували до колективу франківців Жанну Калантай та Інну Капінос. Напевно, я непогано грав роль завзятого парубка Тимоша, що вирішили запросити ще й мене. Я щасливий, бо театральна родина франківців особлива, театр самобутній, один з найкращих.

— Комедія вам ближча до серця?

— Я творю й драматичні образи, але більше імпонують комедійні, бо дають людям розрядку й мені теж. Коли Сергій Данченко поставив виставу «За двома зайцями» за п’єсою М. Старицького й довірив мені головну роль Голохвастова, журналістам  він сказав, що зараз час для комедій. Він мав на увазі, що тоді Україна переживала непрості часи і людям треба було хоч трохи розслабитися й абстрагуватися від проблем. У нинішні страшні часи й поготів комедія потрібна. Якщо людина вийшла з театру з гарним настроєм, вона відпочила.

У нашому театрі вже 24 роки в репертуарі комедія Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик» (режисер Петро Ільченко). Я граю головну роль Шельменка-денщика, який з будь-якої ситуації виходить переможцем. Коли воїн дивиться цю виставу, вірить, що теж буде переможцем та повернеться живим і здоровим додому. 2016 року цю виставу показали атовцям у Кремінній та Сватовому на Луганщині. Бійці не хотіли розходитися, ми з ними фотографувалися на сцені, розповідали один одному цікаві історії. Отже, нині людям потрібна життєрадісність, надія, треба їм піднімати настрій. 

— Ви актор, який співає, готуєте навіть театралізовані концерти.

— Я ніколи не полишав пісню, а вона — мене. Працюючи в театрі, будував власну естрадну кар’єру. Пісня для мене — завжди маленька вистава. Дуже вдячний Академічному ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України,  з яким мене пов`язує давня дружба. Час від часу мене запрошують виступати на концертах як ведучого і співака. Дуже вдячний начальникові Василеві Неграю та художньому керівникові Геннадієві Синьооку, що здійснили мою мрію виступити з ансамблем, оркестром. Ми створили програму, точніше, театралізований концерт, де багато пісень, є поезія, гумор, танці. Цю програму називаємо по-різному: «Ой, смереко» або «Мрії». Ми не могли обійти тему російсько-української війни, щоправда, програма вийшла до повномасштабного вторгнення рашистів в Україну. Я взяв до виконання пісню усусів «Розпрощався стрілець», мелодію якої більшовики вкрали й створили «Там вдалі за рєкой». Щоразу, коли її виконую, відчуваю біль, який пече зараз серце України, сльози самі течуть мені з очей. 

— Під час широкомасштабної війни виступаєте перед нашими захисниками з концертами?

— Не хотілося вірити, що у ХХІ столітті в центрі Європи може розпочатися кривава війна. 17 березня у столиці запросили дати концерт у бомбосховищі, де жили чимало жінок, дітей, і я з радістю відгукнувся. Концерт розпочався о 23 годині, бо чекали ще на бійців, тричі на біс я виконував «Ой, смереко». Після цього концерту внутрішньо отямився. Відчув, що це мій фронт, я потрібен, люди прагнуть слухати мої пісні. Відтоді в мене було багато різних концертів у Києві й поза його межами, перед бійцями, у шпиталях.

Троє франківців — я, Олексій Паламаренко та артист із позивним «Франко» — самоорганізувалися в концертну фронтову бригаду. Ми мали вже багато виступів. Серед них не можна не згадати поїздку на схід 22 квітня перед Великоднем, коли ми везли у п’ятьох мікроавтобусах гуманітарну допомогу та 1500 пасок у Чугуїв на Харківщину. Тоді бої були недалеко — в Ізюмі, було чути вибухи. Бачили вирви від снарядів, зруйновані будинки й у самому Харкові. Було зворушливо, коли після концерту наші захисники нам також вручили пасочки, з якими ми й святкували Великдень.

Мені часто кажуть, що я воїнам везу гарні пісні, додаю настрою та оптимізму. Насправді ж оптимізмом і погідним настроєм, вірою заряджаюся в наших захисників, які дуже націлені на Перемогу, жартують, в них немає відчаю. Вражають і наші українки на передовій. Коли приїжджаємо, бачимо, як вони за собою стежать, дбають і про зачіску, і про макіяж, елегантні у військовій формі.

— Восени 1996 року в Палаці культури «Україна» ви з братом народним артистом України Миколою Гнатюком заспівали «Ой, смереко». І пісня полинула у народ. Це ваша візитівка? Чи допомагав вам брат увійти у співочий світ?

—  Ми добрі діти добрих батьків. Брат Микола на 12 років старший за мене. Нині живе в Німеччині. 1996-го Микола запропонував мені заспівати дуетом «Ой, смереко». Це була найбільша братова допомога — він узяв мене за руку й вивів на велику сцену.

Але в мене своя дорога на естраді. Як у Сковороди написано, що копай криницю у своєму городі, й вона зросить сусідню оселю. Тож я намагався й намагаюся, хоч це й нелегко, шукати власну пісенну дорогу. «Ой, смереко» і справді стала нашою із братом піснею. Її Миколі подарував Любомир Яким, автор слів і музики. Ми були разом з братом колись у пана Любомира в гостях на Львівщині.

— Почув запис вашої нової пісні. Зацікавило, що авторка слів — ваша дружина Олена Чередниченко.

— Виконую єдину пісню на слова дружини. Якось посеред ночі я повернувся з концерту, і доки Олена чекала на мене, написала лагідні, щирі поетичні рядки. Сам пробував писати музику на них, але потім попросив композитора Олега Шака. Пісня «Якби ж то» вийшла дуже гарна.

— Знаю, що за фахом ваша дружина — театральний критик. Як часто критикувала вас?

— Мої сценічні роботи вона критично оцінювала й правильно робила. Нині  допомагає мені та синові у творчості. Вона наполягла, щоб ми із сином Богданом виконали пісню «Чи я прийду», яка їй дуже подобається, і  зробили кліп, який набрав 10 мільйонів переглядів.

— Це та пісня, яку колись співав ваш брат Микола?

— Так, 20 років тому він її написав. Я цю пісню виконував у дуеті із братом.

— За роки ви як ведучий мали програми на кількох українських телеканалах, вели «Лото-Забаву». Це було для вас бажання пізнати телебачення чи, може, прагнення в такий спосіб стати відомішим?

— Якщо щиро, то щоб додати популярності. Хоч, звісно, мені було цікаво працювати в телесвіті. Я приходив на студії зі своїми сценаріями, був ведучим кількох програм — «Музична пошта», «Новини кіно», «Київ театральний з Анатолієм Гнатюком», куди запрошував цікавих і відомих акторів, співаків. Це було весело і пізнавально. 20 років тому запропонували вести «Лото-Забава». Тоді гадав, що більше, ніж пів року не вестиму її, а затримався у програмі на два десятиріччя. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну ця програма вийшла 5 червня, й нині її можна дивитися наживо щонеділі.

— Схоже, що телебачення вам замало, бо створили YouTube-канал «Ігрова театральна станція», де розповідаєте різні кухонні історії.

— Це створив мій син Богдан. Він режисер, драматург, письменник. Сам писав сценарії, знімав, монтував. Моє завдання як актора — це виконувати.

— Богданова справа й «Антидетектив»  — зухвалий експеримент у світі таємничих і детективних історій, як повідомлено в анотації проєкту?

— Безперечно.

— Утілюєте образи персонажів п’єс, які написав син Богдан?

— Його п’єса «Президент вибирає» багато років ішла в Полтавському драмтеатрі. Чотири роки тому Богдан звернувся до керівника столичного театру «Сузір’я» народного артиста України Олексія Кужельного зі своїм драматичним твором «Украдена краса» та ідеєю його постановки. Тут з’явилося також його авторства «Кафе «Республіка». Нещодавно в Богдана була прем’єра п’єси  «Ахіллес із Запоріжжя». На сцені театру ім. Івана Франка показали, а далі продовжили грати в «Сузір’ї» «Ідеальний шторм». Я виступаю в деяких цих виставах, роблю це з великою радістю. Я ще й продюсер сина.

— Ваші мрії, прагнення, бажання на день теперішній можна дізнатися?

— У мене зараз єдина мрія, яка збігається зі сподіваннями мільйонів українців: якомога швидше перемогти в цій страшній війні, здолати рашизм.  

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

 ДОСЬЄ «УК»

Анатолій ГНАТЮК. Народився 12 червня 1964 року в селі Немирівка Старокостянтинівського району на Хмельниччині. 1985-го закінчив Київський інститут театрального мистецтва (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого). Відтоді працює в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка. Народний артист України.