МІСТИКА?

Режисеру забаглося, щоб вона, незахищена, ще раз винесла з вогню прапор

Знаємо, що слово не горобець, а написане пером не вирубаєш і сокирою… Та устократ відповідальніше вимовлене й показане з теле- і кіноекранів: бо одразу постає перед мільйонами глядачів. І неможливо збагнути, як одному зовсім не юному шоумену недавно спало на думку в кулінарній передачі «порубати зелень, як червоний комісар жителів українського села»; другому, що прожив уже чимало літ, — «у тон» жартівнику «струсити з ножа рештки цих жителів»; тим невидимим, що спостерігали це шоу за камерами, — дружно від цього розсміятися; а в змушеному запізнілому вибаченні ще й почути: «Якщо це когось образило»… Про такі речі кажуть: немає слів… І річ навіть не в тому, як збирається й далі жартувати з українських телеекранів цей російський шоумен і хто з нас як його сприйматиме.

Бо вже не раз переконувалися, що подібній антихристській грі зі словами і вчинками на екрані дає згодом оцінку саме життя — вже насправді. І цьому підтвердження — в переплетеному корінні бід у кіношній історії з вогнем понад півстоліття тому.

Подбали тільки про апаратуру

15 серпня 1960 року пішла в небуття талановита українська актриса Інна Бурдученко. 21-річна жінка (перебувала на третьому місяці вагітності) фактично живцем згоріла на зйомках другого в її житті фільму «Так ще ніхто не кохав».

Юна комсомолка, роль якої дісталася Інні, за сценарієм мала врятувати червоний прапор — винести символ революції з палаючого барака. Відповідальну сцену знімали в донецьких степах водночас трьома камерами. Аби захистити апаратуру від неймовірної спеки, її накрили мокрими ковдрами. Тим часом молода актриса двічі входила у вогонь без будь-якого захисту. Жоден з дублів не задовольнив режисера майбутньої кінострічки Анатолія Слісаренка. Кіномитець наполіг на третьому ходінні у вогняне пекло. Воно виявилося фатальним: підбор черевика актриси застряг між дошками, палаюча будівля заскрипіла й накрила її... Молодий шахтар Сергій Іванов, котрий брав участь у масовках, кинувся в полум’я рятувати Інну. Хлопець виніс тіло, що радше нагадувало суцільну рану: 78% шкіри обгоріло. Неушкодженими залишилися лише очі, які Бурдученко встигла прикрити.

Всі зусилля людей у білих халатах одного з місцевих лікувальних закладів виявилися марними, дарма що порятунком життя української актриси переймалася  міністр культури СРСР Катерина Фурцева.

Інну Бурдученко поховали на Байковому цвинтарі в Києві.

 Дещо пізніше фільм дозняв і переробив Сергій Параджанов. У кадрі режисер залишив Інну, яка встигла до трагедії зіграти невеличку роль дівчини на ім’я Христина. В широкому прокаті (158 копій) стрічка з’явилася 1963 року під назвою «Квітка на камені», її переглянули 5,2 мільйона людей.

 За три роки (саме 15 серпня) в мотоциклетній катастрофі загинув люблячий чоловік актриси — Ігор Кирилюк.    

Перевтілювалася з першої спроби

…Інна Бурдученко народилася 31 березня 1939 року в Чернігові. У дитинстві захоплювалася художньою гімнастикою, полюбляла читати, зі шкільної лави мріяла про театр. Батьки ж бачили доньку лікарем.

По закінченні школи дівчина настояла на своєму — подалася до Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. Відбірний тур не пройшла, повернулася в рідний Чернігів. В обласному театрі влаштувалася на посаду реквізитора, брала найактивнішу участь у масовках. Згодом їй довірили роль Джемми у спектаклі «Овід». Глядачі тепло вітали успіх ще нікому не відомої актриси.

 Знову поїхала дівчина підкоряти столичний театральний навчальний заклад.

 — Інна, як і я, вступила з другої спроби. Нас, дванадцятеро (дівчат і хлопців порівну), зарахували на курс прекрасного й вимогливого педагога Володимира Олександровича Неллі, — пригадує Герой України Анатолій Паламаренко. — На перших заняттях з акторської майстерності ми й познайомилися. Це була красива дівчина з виразними очима. Від природи мала гнучкість, пластичність, граційно рухалася й чудово танцювала. Володимир Олександрович її боготворив, тоді як решті діставалося на горіхи за ті ж невмілі танці на спеціальних заняттях. А ще Інночка мала неабиякі здібності кіноактриси. Приміром, лунала команда «Мотор» — і вона одразу ж перевтілювалася, тобто з першої спроби входила в роль. В інших наших однокурсників (і в мене також) все відбувалося поволі. Бурдученко ж просто «горіла» перед кінокамерою. Для кіно вона — справжня знахідка.

Інна Бурдученко у фільмі «Квітка на камені». Фото з сайту kinoshljape.net

Кинула хрестик долу

 1959 року на Київській кіностудії імені Олександра Довженка запустили у виробництво фільм «Іванна» за однойменною кіноповістю Володимира Бєляєва. Режисер Віктор Івченко переглянув чимало претенденток на роль головної героїні Іванни, проте в жодній з них кіномитець її не побачив. Допоміг випадок. Одного дня асистент режисера угледів на вулиці Києва скромно одягнену чорнявку з м’якими, дуже виразними рисами обличчя. Це була Інна Бурдученко. Умовив дівчину приїхати на кіностудію. Після першої ж проби другокурсницю театрального інституту затвердили на головну роль.

 — Інна — моя найближча подруга. Мешкали разом, знімали маленьку кімнатку-комірчину. Вона була  чуйною, доброзичливою, безмежно талановитою, — розповідає заслужена артистка України Тамара Малишевська. — Невеличка на зріст, але з красивою витонченою фігуркою, а очі, а носик — надивитися неможливо. Нині дівчата свої губоньки силіконом накачують, а в неї такі були від природи.

Хоч стрічка «Іванна» була звичайною більшовицькою агіткою, Бурдученко роль вдалася, вона зіграла її яскраво й переконливо. Радянський глядач повірив українській дівчині. Картина отримала кілька призів, її переглянуло 30,23 мільйона тодішніх наших співвітчизників. Одне слово, вони йшли на Інну Бурдученко. А це означало, що на олімпі радянського кіно спалахнула ще одна яскрава особистість.

За сценарієм, героїня Бурдученко зрікається Бога, кидає хрестик долу й сміливо вдягає собі на шию фашистський зашморг, символізуючи таким чином, що вона обирає комуністичну ідеологію. За це Папа Римський Іоан XXIII (Анжело Джузеппе Ронкаллі) наклав на фільм анафему. Таку невтішну звістку привезли додому радянські спортсмени, повертаючись із римських літніх Олімпійських ігор. Дещо пізніше її підтвердила газетна вирізка з італійського видання, доставлена відомим українським поетом Миколою Бажаном.

Після прокляття «Іванни» під колесами тролейбуса загинув син художника-постановника Юферова. За загадкових обставин пішла в інший світ дружина оператора комбінованих зйомок Ілюшина. Серйозні проблеми із серцем почалися в режисера Віктора Івченка. Фактично в стислі строки померло семеро людей, котрі мали стосунок до цієї кінокартини.

 Не минула трагедія й автора кіноповісті Володимира Бєляєва: невдовзі померла його єдина донька Божена (син залишив цей грішний світ від дистрофії ще 1942 року).

 Бєляєв із Цісевичів дуже пишався маузером

…Майбутній автор «Старої фортеці» народився 21 березня 1909-го, та згодом зістарив себе на два роки, щоб потрапити до омріяних загонів ЧОН (части особого назначения), які з особливим завзяттям винищували селянську Україну. Дуже пишався, отримавши маузер і шкірянку.

 Біологічний батько Бєляєва — царський офіцер Павло Цісевич, мати Валентина Лопатто — двоюрідна племінниця відомого російського письменника Вікентія Вересаєва (Смідовича). Про своїх батьків Володимир Павлович ніде й ніколи не розповідав. Ще б пак! Адже в дворянського сина точно забрали б маузер...

 Павло Федорович Цісевич певний час працював у Кам’янець-Подільському суді помічником секретаря. За це його замордували 1933 року в місцевій в’язниці.

Мати майбутнього радянського письменника-міфотворця Валентина Володимирівна розійшлася з чоловіком ще в двадцяті роки. 1921-го вона вийшла заміж за командира Червоної армії Бєляєва, котрий прибув до Кам’янця з особливою місією. Вітчима розстріляли 1937-го, а Лопатто-Цісевич-Бєляєва потрапила до таборів, звідки повернулася божевільною.

Володя ж, озброївшись «червоним» прізвищем Бєляєв, порвавши таким чином з батьками-«експлуататорами» та повикидавши з хати на смітник ікони, подався на службу до безбожної влади.

Напівграмотний Володимир Бєляєв (його твори опрацьовував літературознавець і журналіст Анатолій Йолкін) був людиною конфліктною й безкомпромісною. Приміром, працюючи у Львові кореспондентом Всесоюзного радіо, пересварився геть з усіма колегами. Шанованих Петра Козланюка, Петра Панча та Ірину Вільде називав націоналістами, котрі «хитро» пристосувалися до радянської дійсності… Як войовничий атеїст, активно боровся з уніатською церквою, так званим українським буржуазним націоналізмом. У цьому озброєний сексот, розпусник і гультяй, котрий, за свідченням сучасників, понад усе любив партію, КДБ і доньку Божену, серйозно розраховував на підтримку свого однодумця-русофіла Ярослава Галана. За останнім він також прискіпливо стежив…

Покійну Інну оббріхували горе-свідки

… Після похорону Інни Бурдученко над режисером фільму «Так ще ніхто не кохав» Анатолієм Слісаренком відбувся суд. Подейкували, епізод, де комсомолка виносить кумач з полум’я, дуже добре вийшов з першого дубля. Проте Анатолій Олексійович залишався невблаганним. Він знову посилав актрису в пекло. І якби не нещасний випадок, повторів могло бути значно більше. Кажуть, таким чином кіномитець вирішив помститися красуні за те, що Інна різко відкинула його залицяння.

— Ми всім курсом ходили на судові засідання, — згадує Тамара Малишевська. — Режисерові абсолютно не співчували. Там знайшлися такі собі горе-свідки, котрі щиро переконували народних засідателів, що Інночка перед зйомками вживала алкоголь. Це цілковита брехня. Хіба жінка ворог здоров’ю своєму майбутньому маляті — актриса перебувала на третьому місяці вагітності?..

 Нам було боляче, що серед нас уже немає Інни. ЇЇ любили всі. Актрису дуже шанував наш педагог Володимир Неллі.

Про Слісаренкові ж залицяння до подруги вона не чула, хоча все могло бути. Анатолій Олексійович красивий чоловік, ще той донжуан...

 За вироком суду режисер потрапив до буцегарні. Спокутувати провину там мусив чотири роки, проте через двадцять чотири місяці вийшов на волю. Термін покарання скоротили як учасникові Другої світової війни.

 У художнє кіно він більше не повернувся. Знімав документальні фільми. Анатолій Слісаренко помер 27 січня 1997-го, не доживши до свого 74-річчя два місяці.