Ми відчиняємо ворота — й одразу на нас обвалюється багатоголосий собачий гавкіт. А ось і вони... Руді, чорні, сірі, сріблясті, кудлаті й гладкошерсті, велетні й малятка — стільки собак одразу мені ще ніколи в житті не доводилося бачити. Вони кидаються до нас, ставлять лапи на груди, ховають свої голови нам у ноги і гавкають, гавкають, гавкають…
— Не бійтеся, це вони вас вітають, — заспокоює засновниця притулку для тварин президент Товариства захисту тварин SOS Тамара Тарнавська.
Собак тут півтори тисячі та ще триста котів. Когось знайшли на вулиці, когось привели люди. Є цуценята з Майдану, є «біженці» зі сходу. Вони скрізь — у будках, вольєрах, більшість просто бігає по двору. Характери в усіх різні. Хтось жадає спілкування, а хтось воліє філософськи розмірковувати над сенсом життя — як-от маленький, немов іграшковий, кудлатий собачка, що меланхолійно дивиться на нас із даху будки і не робить навіть найменшого руху в наш бік — мовляв, не царська це справа.
Не кваплячись підходить розкішний пес — величезний, кошлатий, голова сокиркою і весь у реп’яхах.
— Це Полкан. Ми знайшли його отруєним на вулиці, майже при смерті. Вилікували, тепер він тут господар, — пояснює Тамара. — Охочих взяти його до себе — величезна черга. Але марно. Тричі хороші люди брали його, але щоразу він оголошував голодування, доводилося повертати. Тільки заходив у притулок — накидався на їжу. Адже тут у нього друзі, будинок.
Притулок, який став домівкою для безпритульних тварин, був колись страшним закладом.
— Сюди шкуродери звозили собак, здирали шкури і продавали, це був шалений бізнес. З групою друзів ми зробили прихованою камерою фільм. Але коли його показали, нас звинуватили у фальсифікації. Ми вирішили передати плівку за кордон. Про те, як ми це робили, можна було знімати шпигунський детектив. В аеропорту в нас намагалися вилучити плівку, але все-таки нам вдалося її переправити. Після гучного скандалу тодішній мер Олександр Омельченко запросив мене особисто до Києва і передав в оренду на 49 років цю територію. Ось так ми почали будувати цей притулок, не отримуючи жодної копійки з бюджету, щоправда, оренда безкоштовна. Але електрика, вода, їжа для тварин — на все це доводиться шукати кошти за допомогою небайдужих людей. Готуємо їжу на багатті. Якщо не буде взимку електрики, не знаю, як виживатимемо, — розповідає Тамара.
У «міжнародну сотню» із Сан-Франциско
В оточенні десятка собак щось стругає високий чоловік у старих шортах і кросівках на босу ногу. Вітає нас англійською і далі займається своєю справою — будує собачу будку. Недавно, за словами Тамари, він здивував продавців фарби — шукав таку, що не токсична. Продавці запитували: для чого? Дізнавшись, що для фарбування собачих домівок, крутили пальцем біля скроні. Але потрібну фарбу він все-таки придбав, заплативши 900 гривень із власної кишені, адже вважає своїм обов’язком допомагати всім, хто цього потребує, і робити це якісно.
У січні цього року американець із Сан-Франциско Пол Хатченсон, колишній цивільний пілот, приїхав до України — на Майдан.
— Я спостерігав за подіями в Україні, жив ними, — перекладає Тамара слова Пола. — Коли побачив, що ситуація загострюється, на початку січня приїхав до Києва.
Весь час Пол перебував на Майдані. Пиляв дрова, будував намети, допомагав лікарям, організовував постачання ліків. Коли загорівся Будинок профспілок, Пол Хатченсон разом «із нашими» (так він називає всіх, хто стояв на Майдані) допомагав виносити загиблих і поранених. Рятував людей у найтрагічніший день Майдану — день розстрілу Небесної Сотні.
— Моє серце було з тими, хто воював на передовій, тож я робив усе, що міг, щоб їм допомогти. На Майдані я зустрів багато людей з інших країн — скандинавів, англійців, французів. Кожної неділі наша «міжнародна сотня» виходила на віче з прапорами своїх країн, аби довести, що весь світ підтримує Майдан. Під час Революції гідності ми говорили один одному, що кожен з нас має привнести маленьку краплинку в світлу річку, яка тільки починає набирати сили. Я також намагаюсь внести свою краплинку, щоб ця річка змела те зло, яке прийшло на українську землю. Я маю фінанси і час, багато знаю і вмію, — каже Пол Хатченсон.
За словами співробітників притулку, Пол насправді вміє все: будувати, ремонтувати, фотографувати, має організаторський талант. Під час перебування на Майдані як очевидець цих великих історичних подій зробив кілька сотень фото. Жартує, що в своєму житті був і «білим комірцем», і людиною, яка працює руками. Возив віп-пасажирів, мав власний літак, але нині вважає своєю головною метою допомагати Україні.
Він так поспішає закінчити свої справи у притулку саме тому, що наступного тижня разом з друзями з Майдану починає працювати у волонтерській організації, яка допомагатиме переселенцям зі сходу, насамперед вагітним, жінкам із маленькими дітьми та людям літнього віку. Ну і, звичайно, у вільний час працюватиме в притулку для тварин. Адже тут теж його друзі. Єдине, що бентежить Пола Хатченсона, — неможливість постійного перебування в Україні, бо чомусь візу йому видають лише на три місяці.
— До кого ми тільки не зверталися, все марно. Не розумію, чому не можна видати такій людині візу терміном на рік, — журиться Тамара Тарнавська.
За побудову іншого світу варто боротися
Нам час їхати. Пол на хвилину відволікається від роботи, усміхається нам і говорить українською мовою, абсолютно без акценту: «Слава Україні!». Я відповідаю «Героям слава!» і раптом згадую уривок із книги Віктора Суворова «Акваріум». Коли я вперше читала її, цей епізод вразив мене більше, ніж всі шпигунські пристрасті. Головний герой, офіцер ГРУ, під тиском Системи зраджує свого близького друга. Він сидить в австрійському пабі й розуміє, що йому не хочеться жити. «Ніколи нікому не заздрив. А тут раптом заздрість чорною гадюкою в душу тихенько заповзла. Ах, мені б такі штани по коліно та капелюха з пером. Що в моїх очах — не знаю, тільки зустрівшись поглядом зі мною, здоровенний австріяк замовк одразу. Мені теж в очі дивиться. Очі у нього ясні. Чисті очі. Чи то від мого погляду холодом смертельним віяло, чи то зрозумів він, що я ховаю себе зараз. Встали вони, до виходу йдуть. Той, який найбільший, останнім. Біля самих дверей зупиняється, спідлоба на мене дивиться, а потім раптом до мого столу рушив. Грізний, як розгніваний танк. Бий, австріяк, вечір я тобі зіпсував. У нас за це неодмінно по морді б’ють. Традиція така. Бий, австріяк! Я не пручатимусь. Рука його важка на моє плече ліве лягла і злегка стиснула його. І по тій руці співчуття потекло. Своєю правою рукою стиснув я руку його. Стиснув вдячно. А він до виходу пішов. Чужа людина. Іншої планети істота. Добрий. Добріший за мене. Стократ добріший».
Ці слова письменник Віктор Суворов, він же колишній офіцер ГРУ, українець за походженням Володимир Різун, написав 30 років тому. Людина, яка знала страшну радянську систему зсередини, усвідомила, що буває інший світ і за нього варто боротися. А нині вже мільйони людей в Україні зрозуміли, що хочуть жити на нормальній планеті, а не в царстві Мордора. І в боротьбі за це їх підтримують такі люди, як Пол Хатченсон та його «Міжнародна сотня».
До виходу нас проводжають Тамара і собаки. Полкан на прощання штовхає мене своєю кудлатою головою. До побачення, Полкане! Хай щастить тобі, твоїм друзям і всім жителям нашої справжньої, нормальної планети.
Для всіх, хто хоче допомогти притулку для тварин: тел. (063)630-60-81.
Наталія ДОЛИНА,
Світлана СКРЯБІНА
(фото),
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+