Андрій ЩЕКУН: «Питання Криму повинні звучати постійно — аж поки ми його не повернемо»

Нинішній Крим, знесилений російською окупацією, ось уже два місяці поспіль переживає ще й торговельно-економічну блокаду. Найбільш нагальне питання, яке хвилює тамтешніх людей, — чи будуть вони зі світлом, адже глава Меджлісу кримських татар Рефат Чубаров наполягає на тому, що потрібна ще й енергетична блокада півострова. Російська Федерація всілякими правдами й неправдами завозить на півострів свої продукти, домовляючись про постачання з іншими країнами. А звичайні кримчани, втомлені проблемами, просто намагаються вижити серед того жаху, який припав на їхню долю. Про те, як саме люди сприймають Крим сьогоднішній, що там нині відбувається і які очікування жителів півострова, «УК» розповідає співкоординатор громадської спілки «Координаційна рада організацій вимушених переселенців з Криму» Андрій ЩЕКУН.

УК: Андрію, ви ж підтримуєте стосунки з тими кримчанами, які виїхали на материк, як їм нині живеться? З якими проблемами стикаються?

— Усім по-різному, але можу сказати, що дуже непросто. Головне, чого вдалося домогтися активній кримській спільноті, якщо йдеться про допомогу внутрішньо переміщеним особам, — це ухвалення торік закону про забезпечення їхніх прав і свобод. Не тільки тих, хто виїхав з Криму, а й з Донбасу також. Цьому передувала справді титанічна робота наших активістів-кримчан. Довкола цього законопроекту, який, до речі, розробляли за участі міжнародної спільноти, було чимало перипетій, його навіть намагалися замінити іншим. Але зрештою ми вдячні главі держави, що він нас почув — заветував той документ, який намагалися протягти через парламент першим. На виході отримали добрий закон. Щоправда, він поки що не функціонує (сподіваємося, що тимчасово). Я поясню, чому так сталося. Це дуже важливо. Річ у тім, що ми там закладали механізм, за яким треба було в тримісячний термін розробити комплексну цільову програму, яка дала б змогу вимушеним переселенцям не почуватися падчерками у власній державі. Ми розуміємо, що за нинішньої ситуації це дуже складно, проте не втрачаємо надії, що гроші на потреби кримчан таки дійдуть.

УК: Йдеться передусім про облаштування життя, тобто розв’язання житлової проблеми внутрішньо переміщених осіб?

— Звісно. І створити таку цільову програму, а її реалізувати без інвесторів не вдасться, доручили Міністерству соціальної політики. Хоча з дня ухвалення закону минув понад рік, у міністерстві кажуть, що цей документ і досі обговорюють: мовляв, усе дуже складно. Є проблеми і з освітою внутрішньо переміщених осіб. Багато гострих моментів можна було б зняти, якби запровадили дистанційну освіту, та поки що з цим проблеми. Хоч дистанційне навчання — це європейська практика, яка дуже добре зарекомендувала себе у світі, а ми рік перемовини ведемо. А треба лише закласти в бюджеті кошти на розроблення цього інформаційного ресурсу, який би дав людям змогу дистанційно складати іспити. Повірте, всі, хто з окупованої території, чекають на вирішення цього питання.

Насправді саме ми, вже коли виїхали з окупованого Криму, почали для наших дітей запроваджувати дистанційне навчання з вивчення української мови й літератури. Адже коли півострів окупували, то найперше, що почали знищувати, — все українське. І ми дуже раді за кримських татар — їхні 14 шкіл зберегти вдалося. А ось 7 шкіл з українською мовою викладання, які мав Крим, загарбницькій владі відразу стали кісткою в горлі, від якої конче треба позбутися (що вони й зробили). Тож усі українські школи там знищено. Там нині бути відвертим українцем дуже небезпечно. І коли хлопці виходять у вишитих сорочках, наприклад, на День вишиванки, їх відразу забирають у СІЗО. Саме так було й у травні цього року. Коли виходять на День незалежності з Українським прапором, їх по 3—4 години тримають у ФСБ. Таких людей, а також колективи (приміром, театральні), які там залишилися, потрібно всіляко підтримувати. Їм необхідно мати змогу подихати українським повітрям. Задля цього можна організувати культурні фестивалі, екскурсії, взяти на себе фінансові витрати — й запросити їх сюди.

Повірте, коли постане питання про справжнє повернення Криму, саме на цих людей держава зможе опертися. Там багато вихідців з України. Особливо північ Криму, Роздолинський район, Красноперекопський, Чорноморський. Там села на 50—60% — це українці, які переселилися в Крим у середині 1980-х. Приміром, Красноперекопськ — це місто, яке 1991 року першим здійняло прапор України. Тобто там є дух, є потужність.

УК: Андрію, ви також опікуєтеся пошуком тих кримських активістів, які свого часу зникли.

— Ця робота — на плечах наших правозахисників, «Кримської польової місії». Ми більше переймаємося тим, щоб проблему не замовчували, щоб про цих людей знали не тільки в Україні, але й у світі, проводимо акції на їхню підтримку, щоб їхні проблеми в інформаційному полі не замовчували. Саме задля цього у нас уже створено дві спеціалізовані правові телепрограми: «Право на освіту» і «Право на свободу та життя». Найближчим часом вони вийдуть на обласних телеканалах у різних куточках України. Ми також хочемо, щоб їх побачили за кордоном, тому заздалегідь готуємо субтитри англійською.

До речі, остання акція була під посольством РФ щодо зникнення трьох наших активістів, Тимура Шаймарданова, Сейрана Зінедінова і Леоніда Коржа. Ми їх шукаємо з травня минулого року, але й досі не знаємо, де ці хлопці.

УК: А є точні дані, скільки пропало людей?

— На жаль, немає. Правозахисники кажуть, що це може бути від 7 до 20 чоловік. Причому там є кілька категорій: ті, хто безвісти пропав; хто викрадений, але його подальша доля (відпустять чи ні) невідома. І є категорія несправедливо засуджених, скажімо, люди з так званої групи Сенцова: той же Кальченко, Афанасьєв, інші хлопці. Знайшли нарешті Олександра Костенка — нашого активіста, який був на Майдані в Києві. З’ясувалося, що його вже засудили й дали термін 4 роки і 2 місяці. А ще є речі, яких ми просто не знаємо. Скажімо, у Костенка зник батько, і ніхто не уявляє, де він дівся.

УК: Ситуація з Кримом складна: щось робиться, щось потрібно робити. Якими мусять бути кроки держави, щоб розпочалося реальне повернення Криму Україні?

— Насправді дуже все просто. Є досвід наших дідів-прадідів, коли вони, опинившись у вигнанні, відновили там діяльність всіх без винятку державних органів влади. У нас цей процес теж розпочався: на Одещині запрацювало Головне управління МВС Криму, а в Києві — прокуратура АР Крим. Але потрібне і управління СБУ, й інші структури. Тобто перше, що треба зробити, — відновити всі державні структури, які були на території Криму. Єдина умова: вони повинні бути мобільними, а не громіздкими. Але вони мають бути! Якщо в нас є ВР АРК — вона має функціонувати на материку в екзилі. Як, скажімо, дорадчий орган Верховної Ради України. Якщо в нас є Рада міністрів АРК — вона мусить тут функціонувати. Не треба там купи народу — одного-двох десятків людей досить, але щоб вони діяли. Тобто вимушеним переселенцям з Криму, які, як і більшість тих, хто нині залишається на окупованій території, потрібен представник в уряді України, який би реально відстоював інтереси цих людей. Причому не тільки кримських татар, а й представників інших національностей, бо Крим — це не лише кримські татари. Там проживають і українці, і росіяни, й інші національності. І питання Криму повинні звучати постійно — аж поки ми його не повернемо.

Лариса УСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Андрій ЩЕКУН. Народився 1973 року на Львівщині. Закінчив Сімферопольський держуніверситет. Працював учителем української мови й літератури в Бахчисараї, редагував кримську газету «Думка», був директором Українського центру інформації та видавничої справи «Таврія». З 28 жовтня цього року — гендиректор Національного газетно-журнального видавництва.

У 2013—14 роках — координатор громадянського руху «Євромайдан — Крим». У березні 2014-го у Сімферополі проросійські сепаратисти захопили його в полон, де він зазнав катувань. Через 11 днів Андрія Щекуна разом із шістьома чоловіками обміняли біля села Чонгар на Херсонщині. Нині він позивається в міжнародному суді з прав людини.