Минає 100 років із часу втрати першою Українською державою незалежності. На жаль, тоді визвольні змагання Центральної Ради, Гетьманату, Директорії не підтримала частина населення, а під тиском зовнішньої агресії вони закінчилися поневоленням народу. Ватажків, які зрозуміли сутність більшовизму й самовіддано чинили йому опір, підло знищили. Їхні імена радянська влада замовчувала. Мало хто в Україні знає й про рідного брата мого діда Григорія Савича Антона Шарого (Богунського), наймолодшого в історії України генерала, який 20-річним командував бригадою.

Козацька вдача

Антон Шарий народився 30 січня 1899 року в селі Погоріле Вереміївської волості Золотоніського повіту на Полтавщині в багатодітній сім’ї малоземельного козака. У роду Шарих усі були високими, фізично сильними, мали вроджені лідерські якості. Антон теж був високим, міцним, з тонкими рисами обличчя.

Моя бабуся навчалася з ним у Погорільській церковнопарафіяльній школі. Вона розповідала, що Антон часто був за учителя. Здібного учня направили в Гурбинецьку (нині Срібнянський район Чернігівської області) педагогічну школу, потім він закінчив Київське річкове училище.

Під час навчання захопився політикою. Через наївність та недосвідченість повірив більшовикам, долучившись до їхніх лав. У травні 1917 року став на їхній бік, а менш ніж за рік 19-річним керував справами всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

Антон Богунський (червень 1919 року). Фото надав автор

19 квітня 1918 року на нараді більшовиків у Таганрозі голосував за створення самостійної комуністичної партії України, що має центральний комітет, партійні з’їзди і пов’язана з російською комуністичною партією через міжнародну комісію (III інтернаціонал).

У той час в Україну зайшли німецькі війська. Окупанти розігнали Центральну Раду й призначили гетьманом України Павла Скоропадського, що пообіцяв суспільству повернутися до життя, яке було за царя. Загарбники жорстоко поводилися з місцевим населенням, а за нездачу зброї розстрілювали. Що мали діяти селяни?

«Члени сільських спілок постановили вбити всіх, хто обирав гетьмана», — читаємо у документах того часу.

У травні селянські повстання охопили Полтавщину. Полтавський губернський староста Іващенко повідомляв гетьманського міністра, що поблизу станції «Пальміри» зосереджено 700 озброєних селян, а на Золотоніщині — 10 тисяч. Селянсько-партизанський повстанський рух у Золотоніському повіті очолив Антон Шарий.

18 травня 1918 року в селищі Лялинці Антона обрали делегатом на I з’їзд КП(б)У.

А 22 травня у повіт прибув великий загін окупантів з артилерією. Вони з боями захопили села і наклали контрибуцію та вчинили розправу над селянами. Але у пониззях Дніпра, у плавнях, болотах і на островах зачаїлися великі загони повстанців. Найбільший острів мав назву Богун. Так в Антона Шарого з’явився псевдонім Богунський.

Повстання охоплювало нові території. Частина золотоніських борців на чолі з Антоном, переправившись через Дніпро, прибула до містечка Лисянка. Це підтверджує у спогадах тодішній його комендант Віктор Туречек.

Проти повсталого народу виступили три дивізії окупантів, тоді й було прийнято рішення відступити переправою на лівий берег Дніпра. Передова група повстанців на чолі з Богунським захопила пором і забезпечила переправу частини загонів. Ще одна група із 2 тисяч піших бійців та двох ескадронів кінноти, яка мала на озброєнні 80 кулеметів і дві гармати, 2 серпня захопила переправу біля селища Кийлів (Бориспільський район). Переправі військ сприяла флотилія: пароплави «Ваня», «Мукомол», «Стріла» перевезли більш як 4 тисячі бійців на Переяславщину.

Там вони розділилися. Одна група пішла на південь, і поблизу села Манжелія її оточили. Після чотирьох днів боїв близько 700 осіб здалися в полон. Друга група під командуванням Антона Богунського пробилася з боями у нейтральну зону. Богунський, пройшовши з боями 1200 верст, вивів з оточення 600 бійців і командирів, які й становили основу майбутніх військових формувань Миколи Щорса. За цю звитягу перший створений полк назвали «імені товариша Богуна».

Після цього Антон повернувся на Полтавщину, в Золотоношу, де 4 січня 1919 року взяв участь у робітничо-селянському з’їзді.

З’їзд ухвалив резолюцію про довіру Директорії. Проте Антон Богунський нарощував свої військові формування, і 14 січня на станції «Золотоноша» роззброїв Чорноморський кіш, який складався з тисячі солдатів і мав на озброєнні 12 гармат. Більша частина вояків коша перейшла до нього добровільно.

28 січня богунці зайняли станцію «Гребінка» і перерізали стратегічно важливу транспортну артерію. А ще раніше отаман червоних військ Полтавщини Антон Богунський написав відозву: «Товариші! Директорія пішла шляхом згоди з буржуазією. Вона не захотіла стати рішуче на платформу влади радам, почала схилятися до того, щоб покликати англо-французів». Директорія ще мала силу, але наказ про ліквідацію повстання у Золотоноші отаман Сушко так і не виконав.

Поборники незалежності (зліва направо): ад’ютант командира 2-го полку Олександр Хорошун, командир 1-го полку Іван Лопаткін, заступник комбрига Володимир Гайдамака, командир 2-го полку Микола Дібрівний (червень 1919 року).

Без суду і слідства

Україна палала у вогні, до братовбивчої громадянської війни додалася зовнішня інтервенція. У березні 1919 року Антона Богунського призначили командиром окремої радянської придніпровської бригади. На той час йому було 20 років. Командиром 1-го полку Богунський призначив Івана Лопаткіна, 2-го полку — Миколу Дібрівного, 3-го (дислокувався у Чигирині) — Степана Коцуру, а кавалерію очолив Сергій Мігуда.

Крім створення комун, радянська влада започаткувала каральний орган — надзвичайні комісії (ЧК). І селяни, які навесні 1918 року підтримували більшовиків, 1919-го стали воювати проти них. У цій непростій ситуації Антон Богунський став на бік селян, але намагався врегулювати протистояння мирним шляхом, щоб не лилася кров.

2 квітня 1919 року він написав командувачеві українського фронту Антонову-Овсієнку: «Товаришу Антонов! Брат на брата підняв багнет. Повстали селяни Київщини, Чернігівщини і почасти Полтавщини. Радянська Росія провадить окупаційну політику на Україні, хоче з України в Росію вивезти все харчування. Є факти вивезення і пригнічення національності в українців. Щоб запобігти братерській бійці, благаю доручити мені без крові врятувати справу».

Антон Богунський скоригував і підписав відозву, в якій є такі слова: «Геть всякий національний гніт! Ми опинилися під п’ятою комісарів, які поводяться у нас ще гірше, як за царських приставів та гетьманських вартових. Ми, українські більшовики, оголошуємо активну боротьбу з усякими спекулянтами на комунізмі, шовіністами. А Україна проголошується незалежною — національно, культурно, економічно».

Відозва майже не відрізняється від Декларації про державний суверенітет України, яку ухвалила Верховна Рада України 16 липня 1990 року. Вона й стала смертним вироком молодому борцеві за кращу долю рідного народу. Мій родич глибоко помилився, не підтримавши отаманів селянських повстань Никифора Григор’єва, Данила Зеленого і не розпочавши спільних воєнних дій з Директорією.

Розв’язка наближалася. 15 липня в Полтаві у парку навпроти земської управи ховали бійців бригади, які загинули в боях з денікінцями. Виступив із промовою Антон Богунський. Письменник Іван Ле, якому довелося чути виступи Богунського на мітингах, відзначав його неабиякі ораторські здібності: слова комбрига були сильнішими за зброю. Загалом вигуки мітингувальників, зі спогадів очевидців, були спрямовані проти губчека і російського керівництва.

16 липня Богунський приїжджав у Золотоношу й Вереміївку для доукомплектації бригади. Він мобілізував 2 тисячі охочих битися проти денікінців. У Вереміївці 17 липня пройшов масовий мітинг, який зібрав більш як 3 тисячі людей.

Крім Антона Богунського, на мітингу виступив Іван Шарий і прочитав «Холодний Яр» Тараса Шевченка. Земляки проводжали машину комбрига через усе село два кілометри, і з двох боків закидали її квітами. Тоді ще ніхто не знав, що це були останні проводи народного героя. Наказ про його арешт видав Клим Ворошилов.

21 липня у Полтаву прибув Лев Троцький і, викликавши комбрига Антона Богунського, заарештував його. 27 липня т.в.о. командувача 14-ї РСЧА Семен Аралов писав членові зафронтового бюро ЦК КП(б)У Володимирові Затонському: «Богунського судить трибунал», 31 липня — «Богунського розстріляли».

Ілюзій не залишилося

Після обрання мене 1989 року народним депутатом СРСР нарешті з’явилася змога отримати в КДБ з архіву для ознайомлення сім томів справи Богунського, яку чомусь було заведено тільки у 1950-х роках. У справі був проєкт відозви, поправлений і підписаний Богунським, інформація про зв’язок і переговори з Данилом Зеленим, Никифором Григор’євим і Симоном Петлюрою. Це і були головні елементи звинувачень. Тоді мені стало зрозуміло, що події й факти у справі сфальсифіковано. Суду й засідання трибуналу не було — було підле вбивство.

Ілюзій не залишилося. Більшовики фізично знищували патріотично налаштованих борців за незалежність України. Виставляючи українізовані частини проти денікінців без артилерії, бронепоїздів, посилаючи на певну смерть, знищуючи їхніх командирів. Задокументований виступ Троцького у грудні 1919 року перед агітаторами, які підпільно приїжджали в Україну перед третім походом сюди більшовиків, це підтверджує.

Григорій ШАРИЙ,
доктор економічних наук,
для «Урядового кур’єра»