Нині увага всього людства прикута до небезпечного інфекційного захворювання, яке поширюється світом. Приблизно так само ми реагували на іншу трагедію, без перебільшення, планетарного масштабу, чергові роковини якої відзначатимемо 26 квітня.

Понад три десятиліття минуло, але згадую ті події, наче вони відбулися зовсім недавно. І це зрозуміло, адже з аварією на ЧАЕС пов’язана доля мільйонів моїх співвітчизників. В Україні статус потерпілого внаслідок тієї біди отримали понад 2 мільйони осіб, майже 18 тисяч з них — полтавці.

А ми готувалися до параду…

Коли стався витік радіації на станції, найвищі посадовці Радянського Союзу всіляко приховували інформацію про справжні масштаби аварії та її можливі наслідки. А першотравнева 1986 року демонстрація в Києві й інших містах засвідчили невігластво тогочасної влади та її необізнаність із подіями на ЧАЕС.

З наслідками приховування інформації тоді зіткнулася й державна сан­епідслужба України та нашої області. Радіологічна лабораторія обласної санепідстанції, яка згідно з повноваженнями щоденно заміряла радіаційний фон, помітила, що він збільшився у десятки разів. Але про причини цього від МОЗ України жодних повідомлень не надходило. Зв’язок було заблоковано.

А міністерство закордонних справ СРСР лише 6 травня на конференції повідомило радянських та іноземних журналістів про аварію на ЧАЕС.

Мені випало очолити обласну державну санітарно-епідеміологічну службу за два місяці до аварії в Чорнобилі. Це був найважчий період у моїй професійній діяльності, якій я присвятив понад 50 років. Головним завданням нашої служби було дати відповідь суспільству, точніше, з’ясувати, який радіаційний фон у кожному населеному пункті, на різних об’єктах, чи потрапили радіонукліди у питну воду, продукти харчування, овочі, фрукти, м’ясо, молоко, рибу, планктон, гриби, грунт тощо. Це була важка й виснажлива робота, але ми з нею впоралися. Усі мої колеги працювали цілодобово.

Після проведення 34 тисяч лабораторних досліджень виявили, що Полтавщина зазнала незначного радіаційного забруднення. З нашої області до Києва постачали різні продукти харчування, які вважали екологічно чистими.

Грім уже прогримів

Працівники державної санітарної служби не тільки визначали ступінь забруднення території, а й організовували на західних межах Полтавщини контрольно-пропускні пункти для санітарної обробки людей і техніки, яка в’їжджала в область. Керівництво обласним штабом з організації заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, тоді здійснювали голова Полтавського облвиконкому Олексій Мякота і його заступник Борис Чичкало, який і сам побував у Чорнобильській зоні.

Завдяки цьому штабу в області вирішували питання постраждалих від аварії, а їх налічувалося понад 26 тисяч, побудовано населений пункт Нові Мартиновичі в Пирятинському районі. Для чорнобильців зводили житлові будинки, було організовано центр реабілітації, який очолив заслужений лікар України Євгеній Вакуленко. Спільно з науковцями Української медичної стоматологічної академії, яку очолювали професор Володимир Дельва, а потім професор Микола Скрипніков, було налагоджено чітку систему диспансеризації постраждалих і всього населення області.

Фахівці санітарної служби й лікувально-профілактичних закладів спільно проводили із земляками, які перебували під впливом радіофобії, санітарно-освітню роботу. Понад 600 медиків і 62 працівники державної санепідслужби області брали участь у ліквідації аварії, а також самовіддано працювали на прилеглих до атомного блоку територіях.

Ольга Назаренко жила в Чорнобилі й працювала лікарем у місцевій санепідстанції за 12 кілометрів від реактора. Розповідала, що їх, місцевих жителів, також своєчасно не повідомили про аварію, стверджували, що на станції незначна пожежа, її скоро загасять, тому вона працювала в небезпечних умовах. І лише через тиждень після аварії її сім’ю із двома дітьми переселили на Полтавщину, в Миргород, де вона продовжила трудову діяльність у місцевій санепідстанції.

Ольга Миколаївна — творча людина, пише вірші і в них часто згадує малу батьківщину, яку вона дуже любить і хотіла туди повернутися, але невидимий радіоактивний атом не дозволив цього зробити.

Згадуючи пережиті періоди аварії на ЧАЕС, ліквідації її наслідків та величезний стрес у суспільстві, який негативно позначився на нашому здоров’ї, хіба могли ми передбачити, що Україні разом з усім світом доведеться пережити ще одну біду — пандемію коронавірусу. Тоді була радіаційна загроза, а нині — вірусна. Але тоді хоч працювала добре налагоджена система санепідслужби, про яку завжди дбала держава. І хоч би як важко було, ми могли оперативно реагувати на різні виклики й долати їх. Нас, представників санітарно-епідеміологічного нагляду, в Україні була ціла армія — понад 60 тисяч. А нині цього війська немає. Залишилися тільки невеличкі його підрозділи, і навіть не в кожному адміністративному регіоні. Тому дуже важко тепер реагувати на інфекції, які нам загрожують.

Що ж робити? Як бути? Відповідь проста. Треба негайно відновити державну санепідслужбу як частину системи біобезпеки нації та зробити відповідні висновки. Бо грім уже прогримів.

Низько схиляючи нині голови перед усіма тими, хто у квітні 1986 року пішов у ядерний вогонь, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті, треба так само ніколи не забувати й усіляко на державному рівні підтримувати медичних працівників, які нині перебувають на передовій у боротьбі з пандемією.

Валентин ШАПОВАЛ,
лікар-епідеміолог ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр МОЗ України»,
головний державний санітарний лікар Полтавської області (1986—2010),
для «Урядового кур’єра»