Нещодавно Прем’єр-міністр Володимир Гройсман заявив, що у питанні введення страхової медицини в Україні відбувається постійний рух по колу, ніяк не ухвалюють відповідних рішень. І це правда, тому що за всі роки незалежності країна бачила не один законопроект у цій сфері, відбувалися різноманітні дискусії. У 2010—2014 роках проходив так званий процес підготовки системи медичного страхування як пілотний проект, проте все це не було впроваджено в практику.
Чи готова нині країна до початку реформи та запровадження проектів у сфері медичного страхування? З чого і як слід починати? Яку систему страхової медицини Україні можна обрати? Який досвід інших країн у цьому сенсі можна перейняти, враховуючи українські реалії?
«УК» намагався усе це з’ясувати, залучивши фахівців.
Як зазначив керуючий партнер юридичної фірми Pravovest Гліб Сегида, головна проблема на цьому шляху — нині чинна Конституція України: «Ст. 49 Основного Закону держави говорить: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно».
Водночас закріплено і норму про медичне страхування, яке вже давно працює в Україні, але тільки на рівні приватних клінік: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування».
На рівні приватних клінік страхова медицина діє, є відповідні норми в законі про страхування».
Його колега юрист юридичної фірми «Центр конфліктології і права» Ігор Кравченко ще категоричніший із цього приводу. Він вважає, що на сьогодні законодавчих передумов для початку введення в практику загальнообов’язкової медицини в Україні немає. За його словами, у 2016 році у Верховній Раді було зареєстровано три законопроекти щодо впровадження страхової медицини в Україні, які навряд чи ухвалять.
Недавно віце-прем’єр-міністр Павло Розенко зазначав, що керівники Міністерства охорони здоров’я повинні надати своє консолідоване бачення страхової медицини. Чиновник давав чітко зрозуміти, що все це треба зробити до початку 2017 року і слід ухвалити відповідний закон. Як бачимо, часу для цього залишилося дуже мало.
Рецепт від МОЗ
Заступник міністра охорони здоров’я Павло Ковтонюк нещодавно заявив, що бачення його відомства введення страхової медицини для населення таке: воно не передбачає нових страхових внесків чи податків. Так, планують забезпечити доступ до сімейного лікаря.
«Головна функція сімейного лікаря — підтримувати здоров’я пацієнтів. Будь-яку іншу роботу буде мінімізовано. Якщо сімейний лікар вирішить розпочати приватну практику, оплата за послуги йтиме на його рахунок напряму, без посередників. Страхова компанія виступатиме технічним оператором щодо перерахування бюджетних коштів лікарям. Тож логіка дуже проста: людина обирає лікаря, а ми (тобто держава) йому платимо. Водночас розробляють гарантований обсяг послуг, щоб людина знала, що, коли вона укладає угоду з лікарем, держава забезпечує певний перелік послуг», — зазначив він.
Не обійдеться нова модель системи охорони здоров’я і без нового відомства. Так, профільне міністерство планує створити державного страхувальника — Національне агентство медичного страхування. Принаймні про це нещодавно заявляла виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун.
То чим планує займатися нове відомство? Воно буде таким собі містком між профільним міністерством та лікарнями. До його функцій належатиме: укладати угоди з медичними закладами, контролювати якість виконання послуг, збирати статистику в галузі.
Почнемо з основ?
Із моделлю від держави деякі юристи не згодні. Приміром, Гліб Сегида зазначає, що в Україні треба починати з основ запровадження загальнообов’язкового медичного страхування для всіх жителів: «Кожен повинен перераховувати частину доходу щомісяця у спеціальний фонд. Відрахування автоматично зніматимуть із зарплатні або інших надходжень. Внесок може оплачувати і сам роботодавець. У багатьох компаніях вже нині й так оплачують медичне страхування як частину соціального пакету. Сума відрахувань незначна: 10—20 гривень на місяць».
Якщо підрахувати, якою може бути ця сума відрахувань у спеціальний фонд, то з’ясується, що вона буде чималою. Експерти кажуть, що у масштабах усієї країни це може бути 400—800 мільйонів гривень на місяць, або 4,8 — 9,6 мільярда гривень на рік. Вони вказують для порівняння на загальний бюджет Міністерства охорони здоров’я, який становить на рік не набагато більше, ніж сума відрахувань на медичне страхування — 12,1 мільярда гривень.
Добре, а як діяти тим, хто не матиме бажання робити щомісячні внески? Тоді, приміром, пан Сегида зазначає, що в цьому разі йому надаватимуть мінімальний обсяг безкоштовних послуг.
Ігор Кравченко вважає, що така система не може бути успішною в наших реаліях, бо в Україні є проблема з неофіційним працевлаштуванням та зарплатами в конвертах.
А ось у рецептах від міністерства та його баченні реформи страхування експерт помічає і позитиви, і негативи: «Основний недолік фінансування медицини у нинішньому вигляді — нестача стимулів у медичного персоналу до ефективної роботи та підвищення якості обслуговування. Запровадження принципу, коли людина сама обирає лікаря, приведе до підвищення мотивації в роботі, адже від цього залежатиме заробітна платня лікаря та фінансовий стан закладу, у якому він працює. Однак варто звернути увагу, що урядовці так висловлюються щодо «гарантованого обсягу медичних послуг», які надають людині. Тобто із вказаної системи вбачається, що страховка не покриватиме надання всіх медичних послуг», — зазначає пан Кравченко.
Приміром, у США в питаннях укладання договорів з лікарями пішли ще далі. Лікарня укладає там угоди не з державою, а з лікарями. Це більше заохочує їх надавати населенню хороші медичні послуги. Проте всі доробки цієї країни для України поки що дуже далекі.
Від редакції. Держава в особі керівників Міністерства охорони здоров’я зробила дуже правильний крок. Вона заперечила систему страхування на так званих цивільно-правових засадах, де держава фактично усувається від цього процесу, а у відносинах — три елементи: страхувальник (людина), страховик (страхова компанія) та медичний заклад. Така система підходить більш розвиненим країнам, де немає зарплат у конвертах і часто компанії самі сплачують страхові внески за працівників у різні фонди.
Тож держава заявляє, що вона не самоусувається із цього процесу, а бере на себе відповідальність та обов’язок сплачувати. Однак до початку реформи з 1 січня 2017 року, яку анонсував уряд, залишається дуже мало часу. І треба не лише розробити відповідний фаховий законопроект, а й ухвалити його та віддати на підпис Президентові.
Ми в Google+