ІСТОРІЯ ЖИТТЯ

Звільнити з кріпацтва братів і сестру було заповітною мрією Кобзаря

На відміну від подробиць викупу самого Шевченка, епопея із отриманням волі його рідними напівзабута. Однак ця свята справа, яка об'єднала кращих людей тодішньої Російської імперії, не лише повертає нас до останніх років життя великого поета, а й дає змогу краще зрозуміти душу Тараса.

Бюрократія і "Кобзар"

Уже через шість років після власного звільнення Шевченко спробує врятувати з кріпацтва рідних. Однак для слухача Академії художеств це виявиться ще непосильним завданням, а буквально за три роки вже сам Тарас знову потрапить у неволю - на цей раз солдатську - із забороною писати і малювати.

Лише в 1857 році завершиться армійська каторга опального поета, але довгождана воля виявиться несолодкою. У грудні 1858 року Шевченко пише у зверненні до голови петербурзького цензурного комітету І. Делянова: "Нуждаясь в пропитании, прошу ваше превосходительство дозволить мне новое издание моих сочинений, напечатанных в царствование почившего государя Николая І, под заглавием "Кобзарь".

Автор послання був настільки впевненим у позитивному рішенні, що до отримання офіційної відповіді вже уклав угоду із книговидавцем. Однак її довелось анулювати, бо жандармське управління вважало неможливим видання книги, доки не буде відмінено "височайшу" заборону на друк творів Шевченка, накладену вже покійним попередником царствуючого імператора ще у 1847 році.

Ситуацію взявся рятувати тодішній міністр освіти Російської імперії - українець Євграф Ковалевський. Після кількох його звернень шеф жандармів В. Долгоруков 28 січня 1859 року дає нібито позитивну відповідь: "Имею честь уведомить, что к изданию напечатанных прежде (тобто тих, що свого часу вже пройшли цензуру. - В. Ш.) сочинений художника Шевченка я со своей стороны препятствий не встречаю с тем, чтобы оные были вновь подвергнуты цензурному рассмотрению".

Однак "Кобзар" ще довго "подорожував" би між петербурзьким цензурним комітетом і Головним цензурним управлінням, щоразу щось втрачаючи зі свого змісту, якби не вже згадуваний Євграф Ковалевський. За спогадами

М. Чалого, "Главное управление по делам печати отнеслось к изданию сочинений Шевченко неблагосклонно, и дело могло бы затянуться надолго, если бы министр народного просвещения собственною властью не разрешил печатание".

У січні 1860 року багатостраждальний "Кобзар" нарешті побачив світ. Причому кошти на видання книги Шевченку позичив ще один відомий українець - Платон Симиренко.

"Кобзар" друкувався у петербурзькій друкарні Пантелеймона Куліша, де таємно видали... заборонені цензурою місця з поеми "Катерина". Ці сторінки потім вклеїли у примірники, подаровані прихильним до Шевченка високопосадовцям, одним із яких був міністр освіти Євграф Ковалевський.

Нині нам важко навіть уявити ефект, який справила ця книга. Причому не лише в Україні, де, як наголошує Пантелеймон Куліш у листі автору, "всяка душа письменна і щира з вашим "Кобзарем", наче зі скарбом дорогим, носиться". На літературних читаннях у Петербурзі, за спогадами очевидців, "Шевченка прийняли із захопленням, яке буває лише в італійській опері". Навіть у консервативній і гоноровитій Москві, як напише в 1860 році "Московский вестник", "на каждом шагу встречаются люди, которые учатся малороссийскому только затем, чтобы читать стихи Шевченка".

Відомий усій Росії поет

"Уважаемый и любимый сочлен нашего общества, известный всей России поэт Тарас Григорьевич Шевченко имеет между крепостными Вашими крестьянами в селе Кирилловке двух родных братьев Никиту и Иосифа и сестру Ирину. Он очень желает, чтобы они получили свободу. Как бы вы ни отпустили их на волю - даром или за вознаграждение, все любители русской литературы были бы вам за это глубоко благодарны", -говориться у листі до поміщика Валерія Фліорковського від 19 березня 1860 року, направленому членами "Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым". Крім голови товариства - видатного географа і генерал-майора Єгора Ковалевського, звернення підписали ще 11 осіб. Серед них -Іван Тургенєв та Микола Чернишевський.

Текст листа помістили газети Петербурга і Москви, завдяки чому справа звільнення з кріпацтва рідних найпопулярнішого на той час в Росії поета набула широкого суспільного резонансу.

Не дочекавшись відповіді Фліорковського, голова товариства Єгор Ковалевський доручає молодому офіцеру Миколі Новицькому, який їхав на Україну в своїх справах, провести особисті переговори із власником рідних поета. У своїх спогадах посланець згадує, як Шевченко прохав його перед від'їздом: "Голубе, постарайся, поклопочися за цих нещасних!" Однак результати перемов виявились невтішними: "Фліорковський, хоча й не з поваги до Т. Шевченка, за яким, за його словами, він ніякого таланту не визнавав, а лише з поваги до Комітету, виявив готовність дати волю рідним Шевченка навіть без грошової винагороди з однією лише умовою, щоб вони негайно після того пішли з Кирилівки куди хочуть".

І хоч Тарас у листах до рідних прохав не погоджуватись на ці умови, 10 липня 1860 року кабальну для потомственних хліборобів угоду було укладено. Причому документи, згідно з якими 11 рідних Шевченка (брати, сестра та їх діти) отримували волю, "добрий" пан видав їм на руки лише після... оголошення маніфесту від 19 лютого 1861 року про скасування кріпацтва в Російській імперії.

"Нащо нам тая панськая воля, як люди діждались царської, -то, звісно, воля так воля, з землею: як був цілий вік хліборобом, так зоставайся їм, а ця панська: кидай землю, батьківщину, худобу та тікай геть із села, та й, кажуть, ще записуйся в міщани, а які з нас ще будуть міщани", - так оцінили ситуацію рідні Шевченка. Однак Фліорковський вимагав, щоб "ощасливлені" ним уже колишні кріпаки покинули село, а при складанні так званої "установчої грамоти" по с. Кирилівці вказав, що Шевченки нібито тут уже не мешкають, а тому їхні земельні наділи мають належати поміщику.

Все це стало ударом для вже важко хворого Кобзаря, старання якого із звільнення рідних обернулись для них ще більшою бідою.

Залишається додати, що справедливість все-таки перемогла. У липні 1865 року при перевірці правильності складання установчих грамот рідних Шевченка включили до числа селян, яким, згідно з царським маніфестом, надавалось право викупу землі. А за предводителем дворянства Черкаського повіту Фліорковським навіки закріпилось цілком заслужене ним звання "наймоднішої бестії".

Останній дар - Україні

Навряд чи багато хто навіть із найщиріших шанувальників Кобзаря зможе відповісти, що мав на увазі Шевченко, коли писав: "И когда сие сотворю, тогда назову себя счастливым". Мова йшла про започатковане ним буквально за рік до смерті видання підручників для українських недільних шкіл - букваря, лічби (арифметики. - В. Ш.), географії й історії.

За умов, коли через брак коштів хворого Кобзаря лікував "хороший доктор по приязні", а мешкати поету доводилось у мало придатній для життя сирій і холодній кімнатці при Академії художеств, Шевченко власним коштом видає 10-тисячним тиражем підготовлений ним "Букварь южнорусскій". В січні він пересилає це видання на Україну з проханням "розпустить його по уєздах та по сільських школах". А якщо хтось зуміє продати частину підручників, то нехай "грошики положить в касу воскресної школи".

Розрахований як на дітей, так на "бороданів літ за сорок", які, за свідченням М. Чалого, теж навчались грамоті у недільних школах, "Букварь" став найкращим подарунком для "малоруського простолюдина". Яскравим підтвердженням цього може служити звернення чернігівського генерал-губернатора С. Урусова від 25 лютого 1861 року до центральної влади з попередженням: "Распространение такого букваря вытеснит совершенно в Малороссии славянский букварь". А у написаній у 1863 році І. Кульжинським брошурі під красномовною назвою "О зарождающейся так называемой малороссийской литературе" Шевченків "Букварь" гнівно таврувався, як націоналістичний, в якому навіть "вместо десяти заповедей Божих напечатаны малороссийские пословицы". Отож останній дар Шевченка виявився гідним його великого творця, що зумів нагадати українцям, якого вони роду і племені...

ДОСЬЄ "УК"

КОВАЛЕВСЬКИЙ Євграф Петрович (1790, за інш. даними 1792-1867) - гірничий інженер, директор Гірничого корпусу, міністр народної освіти (1858-1861). Народився в с. Ярошівці Харківського повіту. В 20-х роках ХІХ ст. провів перше комплексне вивчення геологічної будови Донбасу.

КОВАЛЕВСЬКИЙ Єгор Петрович (1809, за інш. даними 1811-1868) - гірничий інженер, мандрівник, дипломат, письменник, член-кореспондент Петербурзької академії наук. Народився в с. Ярошівці Харківського повіту. Герой національно-визвольної боротьби в Чорногорії. Дослідник верхів'їв Нілу. Брат Євграфа Петровича Ковалевського.