Подих Вічності відчуваєш на собі, замислившись, що хай тимчасово, на кілька днів — до 30 січня, але і наш Київ став обителлю Дарів волхвів, які в 1470 році оселилися в монастирі Святого Павла на горі Афон, відтоді не покидаючи Грецію. І ось її кордони, як наголосив намісник монастиря Святого Павла в Афоні архімандрит Парфеній, котрий супроводжував Дари волхвів до Успенського собору Києво-Печерської лаври, нині «святиня перетнула уперше з ХV століття, а в інших країнах за цей час ніколи не бувала. І те, що вона тепер тут, — це все влаштував промисел Божий. Ми молимося і сподіваємося, що Господь і Богородиця подарують Україні мир».
Подих вселенської неймовірності проймає душу, коли за кілька сантиметрів від тебе проносять срібний ковчег з трьома часточками цих Чесних дарів, яких колись торкалися Богонемовля Ісус Христос і Пресвята Богородиця, а тепер до мільйонів доторків землян до цих святинь і тобі випала щаслива нагода долучити й свій. Надто за обставин, що в Афоні, де побувати жодній жінці не дозволено, їх не побачиш.
Подих Дива наснажує тебе, коли дізнаєшся лише про кілька з чудес, пов’язаних із Дарами волхвів.
1968 року незліченна кількість гусені, що обліпила листя усіх дерев монастирського саду, загрожуючи їх знищити, наступного дня мертвою опинилася в морі. Після молитви святого Трифона про захист і зцілення рослин і дерев, яку прочитав на водоосвятному молебні, взявши із собою ковчег із Дарами, ієромонах Феоктист. У цій молитві були слова: «Вийди в дикі гори, в місця непрохідні і безводні, на безплідні дерева». Отець Феоктист зупинився, дійшовши до цих слів, і запитав молодого ченця: «Куди мені сказати, щоб вони пішли? Адже у нас немає тут безплідних дерев». І повторив його пораду, сказану напівжартома: «Скажи, щоб вони пішли в море». А так і насправді сталося наступного дня, після того, як ченці окропили сад святою водою.
1982 року пожежу, що спалахнула літньої спеки за півкілометра від монастиря Святого Павла, ніяк не могли загасити; і лише тоді, коли один із ієромонахів прочитав біля того місця молитву й осінив його святинею, раптом помінявся напрямок вітру і вогонь зупинився.
Якось одному злодію вдалося викрасти Дари волхвів з вівтаря і навіть донести їх на пристань до човна, як раптом неймовірна сила змусила його покаятися і зі сльозами повернути святиню на місце…
Ми сподіваємося від Дарів волхвів дива для нас. «Самі по собі Дари не змінять наше життя. Але молитва до Бога біля них може багато чого зробити й змінити. Тому молитимемося не тільки кожен за себе, а й за Україну», — наголосив речник УПЦ Московського патріархату протоієрей Георгій Коваленко. Я приклалася до Дарів волхвів в Успенському соборі з одним проханням у думках: «Боже, допоможи Україні»… Мені запали в душу і такі слова отця Георгія: «Кожен з нас має пошукати у своєму серці, в житті те, що й він може подарувати Христу. Навіть стояння в черзі до святині на морозі можна вважати релігійною дією, коли ми жертвуємо Богові власний час, тепло і комфорт задля того, щоб Господь почув наші молитви». Але про тих, хто приходитиме до Дарів волхвів, подбали, щоб вони могли трохи зігрітися гарячим чаєм, який роздаватимуть сестри милосердя, чи на кілька хвилин відлучитися з черги, щоб перепочити в теплих автобусах, які стоять біля лаври.
«Це не просто знаменно, а і своєчасно, — сказав при зустрічі Дарів волхвів в Успенському соборі Києво-Печерської лаври 24 січня єпископ Макарівський Іларій. — Дари волхвів нагадують нам про те, що в серцях наших повинні бути мир, злагода і любов. Господь дає нам можливість не тільки відчути, а й навчитися любові. Не опуститися до звіроподібного стану. Бо Христос закликає нас до того духовного стану, який не знає заздрощів, ненависті, лютості і бажання знищити іншу людину. Він закликає нас до любові, яка проникає в усі серця, яка поєднує людей, а головне, змінює їх на краще не тільки для Царства Божого, а й для служіння одне одному тут, на землі. Тож будемо навчатися у волхвів цього служіння. Будемо навчатися любові і смирення у самого Христа, який народився заради нас».
Прочанка з Північного Кавказу пані Наталя: «Бог допомагав мені і малій, але дивом я це не вважала»
Я вчинила непрофесійно. Вийшла з Успенського собору і не наблизилася до довгенької черги, що вишикувалася до Дарів волхвів надворі, щоб там з кимось перемовитися. Гадала: хто мені розповідатиме про себе й розмірковуватиме про сокровенне при людях, та ще й на такому морозі… Не насмілилась зупинити і когось із тих, хто так, як і я, вже приклався до святині й поспішав швидше пробігти холоднечу до транспорту…
А вже за ворітьми, коли прямувала до автобусної зупинки, якась жінка запитала, де вхід до Лаври. Відповіла, що он за кілька кроків позаду, а вона: «Та я звідти вийшла від Дарів волхвів, а мені треба інший, що веде до готелю». Так і познайомилася з пані Наталею, матір’ю сина і доньки й бабусею двох онуків, колишньою продавчинею, а нині пенсіонеркою, котра не відмовила мені в інтерв’ю прямо на тротуарі. Вона більше доби добиралася до Дарів волхвів з міста Георгіївськ, що на Північному Кавказі, і щоб зустрітися з ними, вибрала саме Київ, а не Москву, Санкт-Петербург чи Мінськ, бо на Різдвяні свята народилася 9 січня в Авдіївці на Донеччині, куди хоче заїхати на гостини до племінника. У її роду є українці, німці, поляки, росіяни — терські козаки з Північного Кавказу. Вона дуже любить Україну. Вважає: найгарніша мова, особливо, щоб у любові освідчуватися, — українська. Це ж таке красиве слово, з яким і до неї, колись молодої, хлопець звертався: кохана! І пісні українські для неї найкрасивіші.
Обманювала Його не раз
— Пані Наталю, ви давно стали віруючою?
— З 50 років. А похрестили мене двадцятип’ятирічною.
— Чому не маленькою?
— Мої батьки були невіруючі.
— Комуністи?
— Ні, але якось до цього не доходили… Мама почала вірити, коли померла сестра, відтоді молилася щодня, щоб їй добре було на Небі. Як кажуть, приходять до Бога через горе.
— А як у вас це сталося?
— У мене хворіло дитя, я молилася і говорила: як тільки одужає — охрещуся. Маля видужувало, а я до церкви не йшла. І так обманювала Бога не раз. А потім побачила уві сні дідуся, який сказав: «Останній раз рятую. Якщо не з’явишся в церкві, більше до тебе не прийду».
У 24 роки я приїхала на Кавказ і розповіла цей сон подрузі. А її свекруха допомагала в церкві. Вони повели мене туди, я побачила ікону і кажу: «Віро, до мене приходив оцей дідусь». А вона: «Це Микола Угодник».
Я завжди подаю на церкву жінкам, які в нас продають іконки. Одна якось каже: «Наташо, візьми оцю, «Нерукотворний Ісус». І коли вона мені її дала, я її до себе приклала і відчула Бога. З того моменту стала молитися по-справжньому, ходити в церкву.
Думала, це як фокус у цирку
— У вашому житті відбувалися хоча б маленькі дива?
— Звичайно. Ось коли в газеті написали, що пояс Пресвятої Богородиці до нас привезуть, а в мене нога дуже опухла. І так боліла, що я взяла цю газету і приклала до ноги фотографією скриньки зі святинею. І потім мені уночі приснився сон, Мати Божа говорить: «Я тебе зцілю, але пляма залишиться». Так пляма й досі в мене є, а нога боліти перестала.
У нас є чудотворець Феодосій кавказький. Він теж допомагає. Моя подруга пила. І коли в неї минав запій, вона біля його могилки просила, щоб він її зцілив. Йшла якось туди з тіткою і каже: «Феодосію, більше не можу, так натерла ноги черевиками»… І от вони прямують далі й бачать — обіч дороги стоять капці, нові, тільки різнокольорові. Подруга взула, а вони саме на її ноги. У ту ніч явився їй уві сні Феодосій у білому балахоні. Вона аж злякалася. Обійняв і промовив: «Не бійся, більше не питимеш». І вона перестала пити.
Я тоді не знала, що таке диво, гадала: це, мабуть, як фокус у цирку. Коли подруга розповіла про той випадок, я подумала, що треба й собі піти на могилку Феодосія, як же це так, що він навіть капці дає…
І от там у капличці стала на коліна, молилася, читала акафіст, як навчила подруга. Потім, не озираючись, якимось чином побачила, що зайшов чернець. Він позаду ніби воду переливав із глека в глек, я тільки звук чула. І в мене по хребту наче гаряча хвиля пішла. Він вийшов. Я домолилася, а потім думаю: а де ж там кран? А ніякої води там немає. До Феодосія навіть з Уралу хвора приїжджала. Приснився їй і сказав: «Прийди, я тебе вилікую».
І ще вам скажу. Коли я була маленькою, Бог теж мені допомагав, тільки дивом я це не вважала. Наприклад, нема в мене на автобус грошей, а безплатно я боюся їздити. Іду одну зупинку, і, як діти просять, думаю: «Боженько, дай мені 5 копійок». І знаходжу за кілька кроків цю монетку, а якщо на трамвай — то 3 копійки. Не карбованець чи більше, а саме скільки просила, і так раділа.
— А що ви просили в Ісуса Христа перед Дарами волхвів?
— У мене знайшли онкохворобу. А Дари волхвів, кажуть, зцілюють. Подруги допомогли мені з грошима на проїзд. Я надіюся на Бога. Дива завжди відбуваються, треба тільки в них вірити.
Сторінку підготувала Людмила ЯНОВСЬКА,«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+