У радянські часи кепкували з вирішення житлового питання за допомогою хрущовок: «Вдало поєднали ванну з туалетом, треба ще рівень стелі знизити до рівня підлоги». Схожі асоціації викликає ідея злити шкільні предмети «українська література» і «зарубіжна література» в один.

Насправді не до жартів. І коли мені запропонували підтримати петицію на сайті Верховної Ради «На захист мовно-літературної освіти в Україні», погодився. Для новачка це непросто, бо перш ніж твоє ім’я, по батькові і прізвище з’являться під документом, необхідно виконати чимало реєстраційних вимог. З одного боку, жорсткий контроль відкидає фейкові підписи, а з другого — відбиває бажання зв’язуватися з цією заплутаною легалізацією. Однак головна проблема не в технічних нюансах, а в суті питання.

У документі (автор петиції Марина Мирончук) ідеться: «Просимо ініціювати депутатські слухання щодо перебігу реформи шкільної мовно-літературної освіти. Підстава: загроза національним інтересам держави і неприйнятність частиною суспільства ідеї інтеграції шкільних предметів «українська література», «зарубіжна література», яка сьогодні пропонується у межах роботи над новими Державними стандартами початкової, базової та повної загальної середньої освіти та уже знайшла своє втілення у проекті Типового навчального плану для 10—11 класів загальноосвітніх навчальних закладів у навчальному предметі «Література (українська і зарубіжна)».

З огляду на постколоніальний, посттоталітарний та постлінгвоцидний стан українського суспільства, агресію Російської Федерації проти держави Україна вважаємо, що ідея інтеграції цих предметів, що видається як перспективна освітня новація з опорою на досвід європейської (зокрема польської) школи, фактично є нищенням національної системи мовно-літературної освіти».

Думки фахівців розділилися, але більшість, судячи з публікацій і мережевих дописів, проти злиття предметів. Голова Київської міської організації НСПУ Володимир Даниленко написав на своїй сторінці у Фейсбуці: «Ця новація закінчиться тим, що буде знищено предмет української літератури, а нову літературну дисципліну почнуть викладати колишні вчителі російської мови й літератури».

Я сам викладав і зарубіжну, й українську літературу в школі на Київщині у другій половині 1990 років. Було непросто, особливо із зарубіжною — тоді новим предметом. Програми постійно змінювалися, підручників не вистачало, інтернету ще не було. За власні скромні вчительські кошти я купував підручники на книжковому ринку на столичній Петрівці. Нерідко придбаний підручник був єдиним на весь клас. Бувало, він не збігався із затвердженою Міносвіти програмою.

Припускаю, що за останні майже 20 років багато змінилося: і програми, і методика викладання предметів, і підходи до них. Але погоджуюся з тим, що вивчення української літератури у вітчизняній школі — не просто ознайомлення з текстами певних письменників, засвоєння якихось теоретичних та естетичних тез. Наша література — це потужний патріотичний рушій, і її виокремлення в окремий предмет цілком природне.

Порівняння з польським досвідом не коректне. Поляки — одна з наймонолітніших націй. Їх у Польщі 98,7% (енциклопедичний довідник «Країни світу», І. Дахно, С. Тимофієв, 2005). Монолітніші хіба острівні японці, яких у Японії 99,4% (там само). А ось про монолітність української нації з огляду на нашу понад трьохсотрічну залежність від «старшого брата» краще помовчати. Тому поляки собі можуть дозволити вивчати і Міцкевича з Шекспіром, і Сенкевича з Бальзаком. А для нас не на часі змішувати у спільній літературній макітрі нашу окремішність із ментальностями десятків інших народів.

До того ж, у Японії й Польщі навряд чи хтось порушує питання необхідності запровадження другої державної мови. Зате у нас, подейкують, окремі науковці пропонують злити ще й мову з літературою в один предмет. Були намагання вилучити зі шкільного курсу історію України, поєднавши її із всесвітньою історією.

У петиції запропоновано «ініціювати депутатські слухання щодо перебігу реформи шкільної мовно-літературної освіти; провести публічне обговорення ідеї інтеграції шкільних предметів серед фахівців з широким залученням громадськості; запобігти насильницькому втіленню антидержавної ідеї в шкільній освіті; звернути увагу керівництва МОН на дотримання принципів публічного обговорення і прозорості у впровадженні реформ в освіті, які стосуються майбутнього України».

Для розгляду петиції «На захист мовно-літературної освіти в Україні» необхідно за три місяці зібрати 25 тисяч голосів. Проект стартував 24 січня 2017 року. Я приєднався до петиції третього дня, а через більш ніж два місяці вирішив перевірити проміжні результати. Вони невтішні. Голосів понад 1200, тобто близько 5% мінімально необхідної кількості.

Виходить, або більшість учителів-філологів підтримують інтеграцію української і зарубіжної літератур, або їм не вистачає терпіння довести реєстрацію до кінця, або ж їм усе одно. Хоч останнє навряд. Можливо, що злиття предметів спричинить зменшення годин літератури, отже, платитимуть менше, а частину педагогів звільнять. Збирання підписів завершиться 24 квітня, тож ще є час, і хочеться вірити, що українці скористаються ним правильно.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»