«Немає щастя без свободи, свободи без самоврядування, самоврядування — без конституційності, конституційності — без моралі, й жодного з цих великих благ — без сталості і ладу», — вважав один із найвизначніших вчених-конституалістів Клінтон Росистор. Озвучена ним формула є універсальною для всіх демократичних країн, хоча важко не звернути увагу, що у ній Конституція ставиться у підпорядкування моралі, а не навпаки.

Це абсолютно правильно, бо, як доводив ще Платон, свобода кожного полягає у підпорядкуванні всіх справедливим законам. Античному філософу вторить блаженний Августин, чиє кредо особливо актуальне для сучасної України: «Держава без справедливості — лише зграя грабіжників».

На жаль, після кожної чергової революції, коли доведений до точки кипіння народ виходить на майдани, не бракує гнівних слів на адресу «попередніків» та їх злочинної влади, однак чомусь немає реальних дій не із розправи, а із справедливого покарання за злочини проти Конституції — вищого закону держави.

Приклади можна наводити безконечно. Насамперед варто згадати дику ситуацію із третім туром голосування на виборах Президента у часи Помаранчевої революції, коли безкарність винуватця масових фальсифікацій, чиє хамське нехтування нормами виборчого законодавства підняло на диби країну, та головного «рахівника» із Центрвиборчкому стала заохоченням до повторення спроби узурпації влади. Згодом на вже протоптану стезю зневаги до Конституції став Конституційний суд, який повернув країну до президентської системи управління, наділивши Януковича за суттю диктаторськими повноваженнями, що врешті-решт призвело до кривавого протистояння на майданах.

Причому не зникає прикре враження, що в Україні суд, прокуратура, міліція чи нині вже поліція насамперед захищають не норми Конституції і Закону, а чинну владу від справедливих вимог власного народу, який номінально є «носієм і єдиним джерелом влади в Україні» (ст.5 Конституції). Найгіркіше, що приклад нехтування прямими конституційними нормами подають депутати Верховної Ради, у якій не зникає сумнозвісне кнопкодавство, хоча ст. 84 Конституції прямо говорить, що «голосування здійснюється особисто». Найпарадоксальніше, що нинішні представники правлячої коаліції, перебуваючи колись в опозиції, неодноразово блокували трибуну парламенту, вимагаючи від колег із більшості не робити того, чим нині займаються самі.

Більше того, якщо Верховна Рада попереднього скликання по «голосувальних» четвергах слухняно «штампувала» потрібні чи то сім’ї, чи то банді Януковича закони, то нинішня дратує виборців низькою ефективністю роботи та дедалі нахабнішою зневагою до думки тих, чиїми слугами вони номінально є згідно з нормами Конституції. До речі, її не зайве час від часу вдумливо перечитувати, щоб помітити напрочуд промовисті деталі.

Зокрема, ст. 43 декларує, що «кожен має право на працю». Однак роз’яснювальна норма, що «право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом» змушує згадати різницю між доконаною і недоконаною діями («захищене» і «захищається») та побажати, щоб труд кожного всього-на-всього чесно оплачувався, а не «винагороджувався».

Ст. 47 гарантує, що «кожен має право на житло», для чого «держава створює (знову в майбутньому, до якого ми вже понад 20 років ідемо. — Авт.) умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду». Причому в Конституції написано, що лише тим, хто потребує соціального захисту, «житло надається безоплатно». Судячи із цієї конституційної норми, серед народних депутатів, прокурорів, суддів вищого рангу і т. ін. — лише каліки, які потребують соцзахисту, бо нездатні ні побудувати, ні орендувати житло через мізерність заробітків.

Не менш цікаві норми ст. 49, що «кожен має право на охорону здоров’я», а «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена». Натомість всі ми знаємо, що це, м’яко кажучи, неправда. Однак замість того, щоб перестати брехати самим собі, у нас чомусь вважають за краще ховати голову в пісок та привчати нові покоління школярів і студентів, які студіюють норми Конституції, що навіть Основний Закон у нас пише одне, а у житті — абсолютно протилежне.

На жаль, тут вже йдеться не лише про норми права і моралі, а про справедливість держави, без переконаності у якій доводиться згадувати афоризм блаженного Августина та лише із бромом напоготові братися за перечитування Конституції.