Щоразу, коли випадає нагода побувати в Ромнах, вибираю хоч кілька хвилин, аби завітати до школи-інтернату, де біля входу стоїть бронзова фігура жінки, ім’я якої відоме далеко за межами України. А потім крокую вулицею Інтернаціональною, де на будинку прикріплена меморіальна дошка: «В цьому будинку жила з 1946 по 1959 рік людина великого серця Олександра Аврамівна Деревська, яка виховала 48 дітей різних національностей». І хоч би коли підходив до цих священних місць, завжди думаю: скільки доброти, щедрості, ласки, ніжності й працелюбності було в цієї  людини! І як їх вистачило на всіх! Вистачило, бо то була справжня Мати-героїня. Людина з легенди.

У музеї Деревської є безліч листів про матір. Я ж наведу слова лише однієї з дочок Олександри Аврамівни Віри: «Пам’ятаю останні слова матері: завжди відчиняй двері своїм братам і сестрам, усім добрим людям. Вони будуть приїжджати, це я знаю. Поділися з ними останнім. І тоді життя твоє буде таким самим щасливим, як і моє».

Тішить те, що таких подвижників, як Олександра Аврамівна, зустрічаємо й сьогодні. За довгі роки журналістської роботи мені довелося побувати в багатьох містах і селах  Сумщини і Чернігівщини, всієї України. І дуже часто доля зводила мене з людьми відкритої душі й щирого серця.  Один із них — Герой Соціалістичної Праці, колишній голова колгоспу, а потім директор СТОВ імені  Шевченка Лебединського району Іван  Остапенко. П’ять десятків літ очолював він одне з найкращих господарств не лише Сумщини, а й усієї України. Багато років ім’я мудрого хлібороба-керівника  не сходило зі сторінок газет, слава про нього гриміла далеко за межами області. Та не про заслуги й нагороди хочу сказати, а про те, що, пройшовши нелегкий, тернистий шлях і випробування славою, Іван Максимович залишався доброю, порядною, скромною товариською людиною. У нашій недавній розмові він сказав:

— Ціную в людях щирість, їхнє добродушне ставлення до навколишніх. Приємно спостерігати, коли навіть малознайомі люди чемно вітаються між собою,  говорять одне одному приємні слова, бажають усього найкращого. Та як боляче спостерігати те, що діється довкола сьогодні, додається криза людських стосунків, дефіцит  доброти і милосердя. І ця, найстрашніша, криза передусім б’є по молоді, спустошує ще не зміцнілі душі. От як її відвернути?

І справді — як? Хіба що власним прикладом, власним спротивом байдужості й ницості, пихатості одних і хамству інших. Добрими, щиросердними, працьовитими людьми багате кожне місто і село, є вони в кожному трудовому колективі. Доброзичливість, уміння підняти настрій іншим, здатність згуртувати людей навколо спільної мети — важлива  для кожного (а особливо керівника)  риса. Це вкрай потрібна для всього суспільства соціальна норма. 

На жаль, не завжди цей безпрограшний людський ресурс використовують новоявлені власники. Нерідко тепер керівник радить підлеглому залишити переживання за прохідною, а тут, мовляв,  робота. І тільки. І глибоко помиляється. Не грубість і черствість, а щире слово піднімає нас на особливу сходинку, підносить над труднощами, залишає добрий слід у душі.

Найгірше, коли люди, котрі завдають душевних ран (а вони можуть не гоїтися протягом усього життя), часто навіть не помічають жорстоких наслідків своїх вчинків, свого тону чи поведінки. Дивуються, чому знижується продуктивність праці, стосунки в колективі ніяк не налагоджуються, чому навіть за нинішніх умов зберігається плинність кадрів. Та ще й дивуються доброті інших: мовляв, бачиш, он той довірливий, а той занадто щедрий, а ще хтось, сам недоїдаючи, ділиться з іншим. Отож бо й воно, що криза людських стосунків від стану економіки залежить менше, ніж від стану совісті, від батьківського виховання, від внутрішньої налаштованості на людяність.

…Новенькі «Жигулі» мчали автострадою Суми — Харків. Трапилося несподіване: на слизькій дорозі  машину розвернуло на 180 градусів, занесло в кювет. Як виїхати? Поки власник «Жигулів» думав-гадав, зупинився ЗІЛ. Кремезний шофер співчутливо сказав: «Не переживай, земляче, зараз усе зробимо!» Витяг трос, причепив до «Жигулів». Виїхали. Шофер усміхнувся: «Щасливої дороги, тільки не поспішайте…» Дрібниця?  На перший погляд, так.  Для водія  вантажної автомашини неважко було допомогти людині. Так міг би зробити кожен. Але ж скільки машин з величезною швидкістю пронеслося повз «Жигулі» до цього!

Петро НЕСТЕРЕНКО,
журналіст, член НСПУ