Пожежні методи забезпечення рідким хлором для знезараження питної води вкотре показали, що людина — не цар природи, а лише частинка її. Річ не лише у тому, чому стали можливими збої у виробництві реагенту, а також у тому, що знезараження води хлором, сіллю чи новими методами, які практикують в розвинених країнах, — реакція людини на наслідки своїх дій у природі.

У вихідні городяни, повертаючись із сіл і дач, масово везуть фляги з криничною водою. А в будні вони з порожніми флягами простують до міських артезіанських колодязів, приміських джерел або до автомобілів і магазинів, де наливають із бочки. Наприклад, у Вінниці жителі мікрорайону Вишенька ходять по воду до джерела за півкілометра від міста. Тут майже завжди черга, навіть взимку. Стоячи в ній, не раз чув, як люди переймаються, чи безпечна тутешня вода. Запитання резонне, адже джерело може проходити через різні об’єкти. Утім, на табличці вказано назву організації, яка його впорядкувала, а про якість води ні слова. На міських і сільських громадських криницях теж немає цієї важливої інформації. Однак краяни впевнені, що вода звідси краща, ніж із крана.

Мабуть,  віра, що джерела чисті, передається генетично. А може, це реакція на відоме. У Південний Буг щороку з відлигою потрапляють ешелони солі з міських вулиць, а з ланів дощі змивають хімічні засоби захисту сільськогосподарських рослин. Крім того, на берегах сміття — будівельне і побутове.

На жаль, у багатьох українських водоймах тепер навіть купатися небезпечно. Тож не така вже й казка про живу і мертву воду.

Коли заходиш у водойму чисту як роса, ніби кілька років скидаєш. Відчув це в одному з волинських лісових озер. Тоді з товаришами питною водою ми запаслися в супермаркеті, а для приготування їжі брали з озера. Її навіть не відстоювали. Молодь із хутора неподалік просила нас нікому не давати координат озера. Але ж усе маловідоме із часом стає обжитим. Тож чи вдасться їм зберегти його гарним і чистим, якщо люди не перестануть бути нахабами у ставленні до природи?

Принагідно згадалося, як у 1989 році вперше побував у Німеччині. Літо, спека, тому біля одного з туристських об’єктів пішов до великої річки, яка поряд, щоб освіжити обличчя. Лише нагнувся зачерпнути воду, але мені сказали, що купатися в річці не можна. Німці ще тоді зіткнулися із проблемою і почали  шукати золоту середину відносин із природою.

Людина — дивна істота: створює собі проблеми, потім їх переборює і називає це науково-технічним прогресом, себто рухом уперед. Невже розвитком можна назвати те, що в криницях не стає води? Хіба суттю руху може бути збільшення пацієнтів в аптеках і лікарнях? Видається неймовірним, але, на думку  спеціалістів, майбутні війни будуть за воду та їжу.

У ставленні до природи людина блудна істота. Придумає щось химерне, а потім  прагне повернутися до давнішнього. Наприклад, до скляної тари, пакунків із паперу, органічного землеробства. Та як бути з островами з пластикових пляшок і не лише з ними? Хто більше накоїв, знають океани й небо. 

Рівень цивілізованості кожної країни можна визначити за станом домашніх річок. В Україні найбільша домашня річка, яка починається і закінчується в її межах, — Південний Буг. Хвалитися нам нічим. За даними МОЗ, лише у Вінниці на трьох пляжах у ній не можна купатися. Самі  створили проблему, самі маємо розв’язати.

Цього року на Вінниччини розпочали відновлювати гідрологічний режим та поліпшувати санітарний стан річки Десенка. Ще півроку тому вона була  замулена і поросла очеретом там, де впадає в Південний Буг. Нині завдяки комплексу робіт із застосуванням земснаряда, який придбали коштом обласного бюджету, на цій її ділянці відкрилося майже 200 руслових джерел, що позитивно позначиться на головній водній артерії області. Ще один земснаряд, який купила Вінницька міська рада, працює на Південному Бузі  в межах міста. Підвищення якості води в найбільшій домашній річці країни потребує комплексного підходу й залучення державних структур та органів самоврядування відповідних областей. За рік ситуацію не змінити, але початок є.