Незалежна Україна дедалі голосніше озвучує гордо-болісне і крилате: нашого цвіту — по всьому світу. Відкривають нові славні імена видатних співвітчизників у всіх сферах життя світової спільноти. На жаль, найчастіше — далеко за межами рідної землі, привласнені й прописані на скрижалях історії інших країн. Такою була гірка наша бездержавність: талановиті представники українства шукали там змогу реалізувати себе. Тож видатних особистостей українського походження вважають вченими російськими, польськими, радянськими, німецькими та іншими, тільки не українськими.

Усе це ще раз засвідчила недавня презентація четвертої книжки «Нехай не згасне світ науки» доктора фізико-математичних наук Василя Шендеровського. Автор представив читачам розповіді про 30 мало- або й зовсім не відомих досі широкому загалу на рідній землі геніальних співвітчизників, довівши число виведених ним із чиєїсь тіні славетних наших земляків майже до 200. Серед них психолог Степан Балей, математик Ігор-Орест Богачевський, фізик-теоретик Дмитро Іваненко, історик українського права Лев Окіншевич, мікробіолог Василь Омелянський, історик античного світу Михайло Ростовцев, гідролог Нобелівський лауреат Євген-Зенон Стахів, до речі, син спаплюженого О. Фадєєвим молодогвардійця Євгена Стахова, інженер-аеронавт Михайло Яримович та багато інших.

Гідролог Євген-Зенон Стахів став Нобелівським лауреатом. Фото з сайту zn.ua

Як зазначає автор, майже 200 видатних українських науковців лише наприкінці XIX — на початку ХХ ст. опинилися за кордоном. Там розквітав їхній талант, там вони отримували світове визнання. То чом же ми обділені Нобелівськими лауреатами, запитає читач, осягнувши світову славу наших співвітчизників. Певно, ця думка свого часу виникла у відкривача природи Х-променів уродженця Тернопілля Івана Пулюя. На що авторитетний Альберт Айнштайн (Енштейн, як прописала його російська граматика) зауважив: а хто за вами стоїть? Ні уряду, ні держави, ні грошей… А за Рентгеном усе це є.

Четверта книжка В. Шендеровського «Нехай не згасне світ науки» має три розділи. Крім нарисів про подвижників, вміщено проект виставки «Трагічні скрижалі української науки» (данина світлої пам’яті вченим, знищеним кремлівською системою), а також короткі відомості про тих, пам’ять про кого варто повернути і внести їхній науковий доробок у скарбницю української науки.

Як це зробити? На думку автора, вирішенням цього питання в Україні стало б створення інституту історії науки і техніки, який би працював над популяризацією історичного минулого та здобутків українських науковців. В. Шендеровський нагадав, що такий інститут існує в Російській Федерації. Започаткував його наш Володимир Вернадський ще 1921 року. Там працює понад 200 науковців. Із самого початку він розчиняв і розчиняє наукове українство у своїх імперських догматах. До речі, до того доклав зусиль і син В. Вернадського, який у тому самому дусі написав історію Росії.

Створення такого інституту — справа нині важка. Отож потрібні доступніші шляхи популяризації наукових здобутків українства. Один з них Василь Шендеровський проторував ще на початку 2000-х: разом з журналісткою Еммою Бабчук вів радіопрограму «Нехай не згасне світ науки» на Українському радіо. Упродовж п’яти років прозвучало понад 200 передач, які дістали схвальну оцінку громадськості. А потім «мудре» керівництво радіокомпанії сказало: досить говорити про мертвих. Але й не забажало знати живих.

PS Нині ще складніша ситуація. Новоявлені реформатори вітчизняного радіопростору не хочуть чути в ефірі передач ні про наукові досягнення першовідкривачів, ні про духовні пристані українства. Велика наша культура і мистецтво, волають колеги, в загоні. Натомість панують пустопорожні спецпроекти, що частенько породжують бажання вимкнути приймач. У цьому зв’язку як не згадати з болем і про інші мізерні можливості такої пропаганди (газету, книжку, масові заходи), щоб на повен голос услід за Шевченком сказати: «От де, люде, наша слава, слава України!»

Ось такі думки навіяла презентація цікавої, але, певно, завершальної книжки невтомного літописця науки В. Шендеровського. Трохи невеселі, але не безнадійні. 

Микола МАХІНЧУК
для «Урядового кур’єра»