Ні для кого не  секрет, що небувале загострення у відносинах між Польщею та Україною спровокувало минуле, радше його оцінка. Якщо  бути ще точнішим, каменем спотикання стала Волинська трагедія, чи, як визначає польська сторона, волинська різанина.

Навіть побіжного погляду на бурхливу дискусію, яка триває впродовж останніх десятиліть, досить, щоб виокремити щонайменше три виміри цього питання, які пов’язані між собою: науковий, політичний і суспільний.

Час від часу у волинській дискусії лунає: віддаймо історію історикам. Справді, потреба академічного вивчення українсько-польського протистояння на Волині, Східній Галичині, Холмщині, Підляшші в роки Другої світової війни, усталення та інтерпретації фактів очевидна. Єдиний шлях наближення позицій національних історіографій — діалог професіоналів з обох сторін. Та вже на цьому рівні постають проблеми. Можемо говорити про недостатню кількість вузьких фахівців  цієї тематики з українського боку (їх насправді можна порахувати на пальцях однієї руки). Можемо закидати польським колегам інертність мислення та прив’язаність до вже напрацьованої  концепції. Далеко не завжди праці, присвячені волинським подіям, відповідають фаховим вимогам об’єктивності. Однак найбільша проблема — брак діалогу.

Фото з сайту fakty.ictv.ua

Ця тенденція стала очевидною після припинення багаторічних семінарів «Україна — Польща. Важкі питання» та нестачі спільних наукових заходів у 70-ті роковини волинських подій 2013 року. Тобто  спроби налагодження розмов між науковцями обох країн завершуються нічим.

У волинському питанні, як у жодному іншому, очевидна політична складова. Від початку більшою чи меншою мірою можна простежити зацікавленість тих чи тих політичних середовищ використати дражливі сторінки українсько-польського минулого із власною метою. Проблема, однак, у тому, що якщо на певному етапі це було поле зацікавлень крайньої правої нечисленної (хоч і галасливої) частини суспільства і на офіційному рівні вдавалося не допускати, щоб суперечки про минуле впливали на сучасні міждержавні відносини, то з часом ситуація змінилася.

Від 2008 року розпочався перегляд польською стороною формули примирення, проголошеної 2003 року в Павлівці (Порицьку) президентами України та Республіки Польща Леонідом Кучмою та Александром Квасьнєвським «Пробачаємо і просимо пробачення». Спроби політиків окреслити, чим були ці події, використавши для цього, врешті-решт, поняття геноциду — найважчого з можливих злочинів проти людяності — стали шляхом в нікуди і зводили перспективи українсько-польського примирення нанівець.

Нині чимало говорять про те, що на загострення українсько-польських відносин вплинув прихід до влади у Республіці Польща партії «Право і справедливість». Вочевидь, заяви та кроки очільників цієї політичної сили («з Бандерою Україна в Європу не ввійде»; демарші на території України у Львові перед такими символічними місцями, як тюрма на Лонцького, протест проти означення «польська окупація»; натяки на усунення окремих українських політиків, запровадження «чорних списків» небажаних на території Польщі українських посадовців, підтверджене історією з  головою міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій Станіславом Шереметою) роблять ці закиди обґрунтованими. На моє глибоке переконання, використання окремими політичними силами волинської трагедії навряд чи відповідає інтересам  Польської держави.

А те, що перед загрозою російського агресора вони псують наші міждержавні відносини — без сумніву. Невже нас, українців і поляків, історія так нічого не навчила?

Діалог — це  вміння почути

Навряд чи мають рацію ті, хто спрощують і вважають, що зі зміною керівної політичної сили ситуація відразу поліпшиться.  Нині сформувався консенсус польського політикуму та суспільства в баченні волинських подій. Вони стали елементом історичної політики держави, а тому сформовано певний запит на «волинську різанину» як спосіб мобілізації електорату. Отже, зміна еліт не стане розв’язанням проблем.

У будь-якого вдумливого читача може виникнути запитання: що в такому разі залежить від України? Адже на ситуацію в Польщі не маємо впливу. І, вочевидь,  він матиме рацію. Однак дещо  можемо зробити. Діалог можливий лише рівних з рівним. У Польщі питання Волині’43 державне, над яким працюють такі поважні  інституції, як Інститут національної пам’яті. В Україні  його досі розглядають як проблему Західної України. Доки розмову про волинські події не  вестимуть на рівні держав, доти не зможемо зупинити розгойдування українсько-польських відносин.

Криза в міждержавних відносинах між Україною та Польщею пов’язана з переходом їх на новий рівень. Тривалий час вони розвивалися в контексті сприйняття Варшави як адвоката Києва у Брюсселі. І саме впевненість, що українці повинні робити поступки в історичних питаннях, оскільки залежать від позиції Польської держави, нині не спрацьовує. Вочевидь,  чітке формулювання Києвом власної позиції так дратує Варшаву. Маємо говорити про  налагодження рівнопартнерських відносин.

Напруження у сприйняттіукраїнсько-польського протистояння в роки Другої світової війни відчувається і в суспільствах. Його наростання дуже вдало передає еволюція характеру історичних фільмів: від «Вогнем і мечем» Єжи Гоффмана до «Волині» Войцеха Смажовського. Проблема останнього не в натуралістичності кривавих сцен,  не в тому, що у стрічці правда, а що ні, трагізм  кінотвору в тому, що він спрямований на відтворення та зміцнення негативних стереотипів. До того ж, події, які мали багато відтінків, подано в типовому чорно-білому зображенні, чого не приховує сам режисер. А це вже не минуле, а сьогодення і прийдешнє.

У  природному бажанні вшанувати власних співплемінників польське суспільство перестало помічати і пам’ятати жертви іншої сторони. А сльози не мають національної ознаки. У тому взаємопоборюванні гинули невинні українці, про яких ми теж не маємо права забувати. Жертви Красного Саду, Охнівки, Ставків волають до нащадків так само, як жертви Горішина, Домінополя, Острівків. Чи не найповчальніший для українського та польського суспільств приклад звичайного волинського села Стенжаричі на Володимирщині (яке, до слова, викарбували на сумновідомій таблиці на могилі Невідомому солдатові у Варшаві). На його цвинтарі знайшли спочинок і українські, й польські жертви протистояння 1943—1944 років.

Хто зацікавлений у принципі Македонського?

У всій цій розмові про волинську дискусію, оцінки історичного минулого (як, зрештою, у самих відносинах між українцями та поляками у роки Другої світової) є ще один надважливий момент. Нині перебуваємо у стані гарячої та гібридної війни, яку провадить Росія проти України та Європи, хоч би як хто це заперечував. Ігнорувати це неможливо, бо звинувачення, які лунають на адресу українців, сприймаються особливо гостро. І якщо історичні дискусії Варшави з Берліном, Вільнюсом чи навіть Тель-Авівом болючі, але не критичні, то на лінії Київ — Варшава вони сприймаються на рівні оголеного нерва. Провадити дискусії в той момент, коли потрібен єдиний фронт, надзвичайно важко.

Очевидно, що російська сторона зацікавлена в ескалації напруження між українцями та поляками. Від 2014 року почастішали провокації, спрямовані на загострення українсько-польських непорозумінь. Систематично нищать українські пам’ятники в Польщі і відповідно польські в Україні. Врешті, дійшло до наруги та нападів на дипломатичні представництва ( у Львові та Луцьку). Чимало  українських і польських експертів звертають увагу на так званий російський слід та називають це провокаціями.

І тут річ навіть не в конкретних виконавцях цих злочинів. Значно важливіша реакція влади та суспільства на такі дії. А вона навряд чи може задовольняти і українців, і поляків.

Особливо знаковим був скандальний випадок з монументом у Грушовичах, який став приводом до нового витка загострення. Річ навіть не в демонтажі меморіалу, а як вчинили з його залишками. Те, що ними  вимостили дорогу, як і обіцяв війт ґміни Стубно Януш Слабіцький, не можна сприймати спокійно. Нагадаю,  коли зруйнували пам’ятник у Гуті Пеняцькій, що на Брідщині, його відновили силами громади у стислі терміни.

Невже невідоме ім’я режисера, який використовує принцип «розділяй і владарюй» і після польської національної катастрофи під Смоленськом  наратив «Катинь» нині успішно змінює на «Волинь»?

Невже нам, брати поляки,  наступати на ті  самі граблі?

Найкраща пам’ять про тих, хто загинув у роки Другої світової війни, — дружні відносини між нашими народами. Не секрет, що в 1940-х від колотнечі між українцями та поляками виграли ті, хто нею скористався, — совіти і німці. І українські, й польські владці мають погодитися, що наростання напруження в міждержавних та міжнаціональних відносинах не відповідає інтересам наших народів. Ті, хто вимагають пам’ятати про кривди, завдані українцями полякам чи поляками українцям, мають згадати і про те, чим скінчилося виснажливе протистояння для обох народів, які врешті-решт виявилися надовго невільниками на власній землі. 

Як поляки не погоджуються з «окупацією», оцінкою ролі Польщі у подіях на Західній Україні 1918—1919 років тощо, так і українці — з «геноцидом» на Волині. І в цьому немає нічого надзвичайного.

Однак це не може бути виправданням нездатності сторін упровадити конструктивний порядок денний двосторонніх відносин заради майбутнього. Нам слід пам’ятати уроки історії — процеси розпочинаються раптово і стають некерованими. Цунамі ненависті, запущене нині, залишає по собі руїни доль і безодню болю в майбутньому. Тому, сподіватимемося, політикам обох країн вистачить здорового глузду, щоб  не загострювати відносини.

Насамкінець. Сусідів не обирають. Як не обирають Батьківщину. Ми приречені на сусідство. І від нас залежить, чи ми залишимо прийдешнім поколінням зорану ниву, на якій проростуть зерна порозуміння і злагоди, чи їм доведеться збирати розкидане нами каміння. І кожен з народів повинен про це пам’ятати. Нам усім по обидва боки Бугу варто повторювати, як мантру: «Немає вільної Польщі без вільної України!» — і навпаки. 

Оксана КАЛІЩУК,
доктор історичних наук,
для «Урядового кур’єра»