Очікуване теленькання дзвоника біля вхідних дверей ми зустріли з радісним пожвавленням і піднесенням.

— А кого чи чого нам усім дуже не вистачає? — патетично і водночас риторично запитав господар помешкання, де ми саме зібралися за святковим столом.

— Смартфона! — голосно і трохи ображено підказав з іншої кімнати його син, який так і не дочекався цього бажаного для нього подарунка ні від Святого Миколая, ні під ялинку, ні до Різдва.

Ми засміялися і не звернули уваги на дитячу репліку. І даремно. Похапцем пригадуючи, де дрібні гроші для колядників лежать, гуртом посунули до дверей, бажаючи почути прадавні пісні у виконанні сучасних дітей.

— Колядувати можна? — традиційно запитав один із трьох хлопчаків із червоними щоками, які бадьоро ступили на поріг. А оскільки ми на знак згоди дружно закивали головами, він заклопотано кивнув одному із супутників: «Починай ти!» Той усміхнувся, прокашлявся і… підняв догори руку зі смартфоном, звідки почулося професійне виконання відомого твору: «Добрий вечір тобі, пане господарю!»

Спершу подумав, що винахідливі хлопці бодай удаватимуть спів, роззявляючи роти під цю симпатичну фонограму. Та де там! Це тільки ми розкрили роти. Але не тому, що підспівували, а від подиву.

— Макс, не зівай! — не втрачав пильності верховода гостей, коли стихли останні акорди.  Макса не треба було зайвий раз прохати: він миттю дістав свій айфон, і ми почули не менш відоме: «Нова радість стала...» А на завершення свого виступу меткі хлопці потішили нас, виконавши хором — одночасно увімкнули три гаджети, невмирущий хіт усіх часів і колядників: «Коляд, коляд, колядниця…» із категоричним проханням до дядька дати як мінімум п’ятака.

— Бач чого захотіли — п’ятий айфон! — впівголоса буркнув син господаря. — Та тумака їм треба дати, а не цього п’ятака! Або взагалі дрючка! Бо взяли моду хвалитися своїми смартфонами.

Віддячити колядникам — то святе, і ми хоч трохи розгубилися, таки обдарували підприємливих візитерів грішми й цукерками. А коли за ними зачинилися двері, помалу почали обговорювати побачене й почуте. Дуже конкретну й конструктивну пропозицію інакше зустрічати подібних гостей вніс наймолодший мешканець квартири.

— Якби в мене був такий гаджет, — знову затягнув він своєї, — то я б записав на нього відео, де ви їм дякуєте і даєте гроші чи гостинці, і все — нехай ідуть собі! Або просто поставив лайк…

— Негоже вживати лайки у ці святкові дні! — категорично заперечила бабуся. — Навіть якщо дуже кортить! — вона ще енергійніше взялася натискувати на кнопки пульта, виразно глипаючи на телеекран з уже набридлими персонажами.

Та й ми самі, щиро кажучи, не були готові до якихось радикальних заходів. Тим більш колядники, треба віддати їм належне, таки завітали до помешкання власними червонощокими персонами, а не пропонували нам щедрівки, скажімо, через Фейсбук чи скайпом. Хоч хто може дати гарантії, що у недалекому майбутньому не відбуватиметься саме так? Бо фейсбукізація таки внесла корективи й у традиційні зимові свята: замість того, щоб, як було споконвіку, ходити одне до одного в гості, наші люди здебільшого активно спілкуються через соціальні мережі. І такий приклад, звісно, насамперед подають дорослі. Тому й не дуже здивувався, коли недавно розповіли про лист одного з малюків до Діда Мороза. Знаєте що він попрохав у подарунок собі й усій родині? Щоб той не приніс йому новенький айпад «із наворотами», а забрав у мами, яка, нарікає хлопчик, весь вільний час сидить у соцмережах і майже не приділяє уваги дитині. Навряд чи це звернення дійшло до адресата. Бо ви ж знаєте сучасних дідів морозів (точніше, тих, хто натягає на себе кожух, шапку та бороду)! Писати їм тепер бажано на електронну адресу, у Фейсбук чи звертатися через скайп. Або у крайньому разі скинути побажання ммс-кою.