Минув рік відтоді, як підприємства Донбасу по той бік лінії розмежування були, так би мовити, «націоналізовані» окупаційною адміністрацією. Перехід заводів і шахт, що стабільно працювали, під так зване «зовнішнє управління» нові «господарі» назвали своїм великим досягненням. А лідер «ДНР» О. Захарченко вже звично побачив тут черговий початок кінця України. Він радісно назвав цю ситуацію… блокадою України з боку «республік» і запевнив, що наша держава відтепер протримається всього 60 днів і припинить існування.
Річницю абсурдних заяв у Донецьку, звичайно, не відзначали. Тим більше, що якраз у березні минулого року почався занепад «віджатих» українських підприємств і подальший різкий спад всієї економіки «республіки». Дійшло до того, що вже он навіть російські куратори донецьких колаборантів кинулися виправляти ситуацію. Бо під час перемовин у Мінську назвали повернення колишньої ситуації в економіці до провальної «націоналізації» серед головних завдань на 2018 рік.
«Кремль скраю, нічого не знаю…»
«Торішній оптимізм Захарченка після введення зовнішнього управління на українських підприємствах зайвий раз доводить, що до влади дорвалася дуже нерозумна персона чи взагалі недоумок! — емоційно каже фахівець одного з підприємств, яке ледве виживає на окупованій території. — Навіть дурню була б зрозуміла безперспективність такого кроку, а він, навпаки, дуже радів. Хоча все елементарно: ці підприємства стабільно працювали до того часу, поки отримували сировину з України, а туди відправляли продукцію. А коли цю просту схему та зв’язки з «великою землею» обірвали, виробництва почали зупинятися».
Втім, існує ще одна версія, яка трохи виправдовує «економічний геній» лідера окупаційної адміністрації. Подейкують, його просто вкотре використали і «кинули» кремлівські ляльководи. Адже навесні 2017-го «вождь» був переповнений надіями і перспективами щодо тісної економічної співпраці з Росією та успішного виходу донецької продукції на російський ринок.
«Натомість ми отримали величезну дулю! — обурюється мешканець Донецька. — Хтозна-що росіяни наобіцяли із «націоналізацією», але ситуація дуже нагадала весну 2014-го. Люди тоді також кричали «Путінвводівойска!», бо нас переконували: тільки-но проведемо референдум за відокремлення від України, Росія нас забере під своє крило… Ми знову наступили на ті самі граблі! Власними руками все знищили, розграбували чи порізали на брухт, а російські куратори тільки співчутливо головами хитають: Кремль скраю, нічого не знаю…»
Негативних емоцій у людей не бракує, бо результати економічного падіння за рік після «націоналізації» вражають. Про це навперебій свідчать не тільки люди, що втратили роботу, заробіток тощо, а й сухі статистичні дані щодо «розвитку» економіки. Взяти хоча б головну галузь — металургію. «Міністерство промисловості і торгівлі ДНР» оприлюднило такі цифри: у 2017 році металургійні підприємства «республіки» виробили 1,53 мільйона тонн чавуну, 1,1 мільйона тонн сталі, 0,87 мільйона тонн готового прокату. Тепер порівняємо ці показники того ж «міністерства» за 2016 рік (без «націоналізації»). Виробництво чавуну — 2,7 мільйона тонн, сталі — 2,1 мільйона тонн, готового прокату — 1,2 мільйона тонн. Тобто відбулося стрімке зменшення виробництва за всіма видами металопродукції відразу вдвічі!.. І це при тому, що частка металургії в економіці «республіки» становить майже половину — 46 відсотків.
Може, металургія єдина галузь, що різко «пікірує»? Візьмімо наступного економічного «кита» — вуглевидобуток. За офіційною інформацією їхнього «міністерства вугілля та енергетики», у 2016 році тутешні шахти видобули трохи більше, ніж 12 мільйонів тонн вугілля. Про результати роботи гірників у 2017-му, після «націоналізації», поки що не дуже розповідають. І, мабуть, неспроста. А висновок щодо стану справ можна зробити хоча б із планів на 2018 рік: той самий О. Захарченко пообіцяв, що шахти піднімуть на-гора «близько 8 мільйонів». І це тільки у планах… А який вигляд мають ті плани на тлі торішніх 12 мільйонів? Нове спростування пропагандистських вихвалянь про економічний «розвиток і процвітання».
«Гвардійці праці» стали кавалерами продуктових пакетів
«Останні роки живемо одночасно у трьох часових вимірах, — розповідає мешканка Макіївки. — Перший: нам втовкмачують по телевізору про занепад і всілякі жахи в Україні та Європі. Другий: та сама місцева пропаганда переконує, що «республіка» і ми у ній розвиваємося, міцніємо і багатіємо. І третій — це наше реальне життя, точніше, виживання в неймовірно важких умовах, порівняно з яким довоєнне життя тепер здається раєм земним!..»
Всюдисуща пропаганда справді намагається створити ілюзію «розвитку» економіки на тілі її занепаду і спотворює дійсність примітивними фейками. Чого тільки вартий «прорив» у… автомобілебудуванні, про який з гордістю повідомили «вожді» минулого літа.
Жителів окупованої території раптом почали переконувати, що в Донецьку вдалося налагодити випуск власних автобусів «Донбас». Насправді, і це не секрет для багатьох донеччан, процес складання техніки обмежився тільки тим, що у місті прикріпили таблички із назвою «Донбас» до пригнаних сюди новеньких ПАЗиків із Росії.
До речі, підтримку «головних стратегічних економічних партнерів» таки трохи відчули і в металургії. Щоправда, росіяни діють за звичною для себе схемою «іхтамнєт».
Зокрема, тимчасовим адміністратором на деяких підприємствах металургійного циклу стало ЗАТ «Внешторгсервис», що підпорядкувало заводи у Єнакієвому та Макіївці, Харцизький трубний завод, рудоуправління, коксохімічний завод. Ця структура зареєстрована у Південній Осетії, а у «ДНР» заснувала дочірнє підприємство за місцевими правилами. Тутешні підприємства значаться як філії: Донецький металургійний завод — «№1», Єнакіївський — «№2» і т.д. А сировину — залізну руду для «націоналізованих» заводів — постачали з Росії. Але не відкрито, а вже звично, гібридно — як гуманітарну допомогу для Донбасу.
Тобто обдурені мешканці окупованої території Донбасу знову переконалися: росіяни ніколи не мали і не мають наміру відкрито співпрацювати із невизнаною «ДНР», аби не потрапити під чергові санкції. Але людей тут вже довели до такого стану, що деякі з них тихенько радіють, що їх ще не звільнили із заводу, скажімо, «№2», який нині працює тільки на третину своєї потужності.
«Металурги і шахтарі — «гвардія праці», колись були гордістю краю, а в «республіці» нас перетворили на рабів! — сумно зітхає житель Єнакієвого. — Нам по «ящику» розповідають, що все добре, а ми працюємо за копійки. Коли нас рік тому брали під «зовнішнє управління», обіцяли зарплату на рівні колег в Україні — 8—10 тисяч гривень. Де вона? Маємо вдвічі меншу, і ту дають частинами. В Україні до свят чи ювілеїв ми отримували премії та ордени, а тепер я змушений радіти подачці — продуктовому пакету із харчами сумнівної якості, на які ще 3—4 роки тому я навіть не глянув би…»
До економічних і соціальних бід, яких різко збільшилося за рік «націоналізації», додалася й екологічна проблема, що не забарилася через нехтування теперішніми власниками потужних підприємств відповідних елементарних вимог. Причому проблема постала настільки гостро, що до цієї теми наша газета повернеться в окремому матеріалі.
Ми в Google+