Професор Національної музичної академії 
імені П. І. Чайковського
Діана ПЕТРИНЕНКО:

Ця вродлива тендітна жінка з ім’ям богині Місяця і полювання нагадує мені польового жайворонка, який тче своє життя з мелодій між Землею і Небом, майже вертикально злітаючи із безперервним співом до високості і стрімко повертаючись до гніздечка в полі.

Визначна українка Діана Петриненко теж співає все життя — змалку в селі, на великих сценах України і зарубіжжя, а нині біля фортепіано в музичній академії, виховуючи особистості з талановитих вокалісток. Своїм божественним голосом торкалася небес у піснях і аріях, здіймаючи на крилах мистецької наснаги і душі глядачів, а в земних буднях її часто не цуралися зовсім не богемні турботи й клопоти. Смішить співбесідників кумедними ситуаціями із власної долі, яких у неї багато, а потім зронить: «Не така я весела, як здаюся»…

Для Діани Петриненко сцена продовжується в її учнях. Фото Укрiнформу

— Діано Гнатівно, ви вже понад півстоліття викладаєте в консерваторії, нині музичній академії, чимало ваших учениць стали відомими співачками, Людмила Монастирська — світовою зіркою. Ось її слова з інтерв’ю: «Найбільше я щаслива, коли бачу в залі свого педагога Діану Петриненко». А хто для вас був таким учителем? Чим запам’яталося ваше студентство?

— Тоді консерваторія була біля Сінного базару, студенти й викладачі бігали туди щось купувати. Я — до однієї продавчині по глечик ряжанки, що, зі шматком хліба, часто ставала моєю їжею на увесь день. Одного разу навіть випало продавати там маминих гусей, бо вона сказала, що робити цього не вміє. Для мене це яка ганьба — на очах у всієї консерваторії! Дивлюся, йде моя концертмейстерша. Я шасть під стіл. Чую її голос: «Чей это гусь?» Жінки: це дівчини, он вона сидить. «А где она? Я хочу купить гуся, он такой хороший, жирный». Мусила виповзати. «Дианочка, а ты что тут делаешь?» Я в сльози. Купила вона того гусака…

Мій перший сольний концерт пройшов у консерваторії, коли навчалася в аспірантурі. Два відділи, по 12–15 творів у кожному. Моя професор Марина Іванівна Єгоричева так хвилювалася за мене: бо на іспитах проспівати 5 творів — це одне, а виконати 25 на сцені — це вже страшно. Народу тоді ходило на такі концерти стільки, що сиділи навіть на підвіконнях і на краю сцени. Я, мабуть, просто перелякалася такого багатолюддя. Дуже складна арія Шемаханської цариці з опери «Золотий півник» Римського-Корсакова починається з надто високих нот. У мене ноги трусяться… Бачу, Марина Іванівна сидить у першому ряду з червоним обличчям. Я ще більше розгубилася. Починаю співати, а мені важко. Ледве домучила цю арію. Повертаюся до концертмейстера Зої Юхимівни Ліфтман і шепчу (бо люди майже поруч на сцені): «Я піду звідси, мабуть, зірвала голос». А вона так ніжно й мило усміхається і відповідає теж пошепки: «Идиотка, вы будете стоять рядом и петь!» Далі у творах не було дуже високих нот, і я трохи заспокоїлася. Концертмейстер потім вибачалася: не знала, мовляв, як на мене подіяти…

А у професора Марини Іванівни Єгоричевої, яка мені завжди дарувала на концертах великі кошики квітів, я бувала вдома. Вона любила зі мною потеревенити про щось цікаве. Знала три мови. Походила з багатодітної родини священика. Розповідала: «У нас если кто-то из детей заслуживал что-то вкусненькое, тому дарилась одна конфета. Не так, как теперь, — запихивают детям килограммами».

— Сільських дітей няньчать і виховують переважно бабусі, доки батьки на роботі. А на ваше захоплення співом вони якось вплинули?

— У бабусі по тату, Надії Паливоди, не було слуху. А від маминої мами, Насті Риженко, я малою перейняла і такі частівки: «Батько в Созі, мати в Созі, діти лазять по дорозі. Як побачать ГПУ, ховаються в кропиву». «Ленін вказує рукою, куди їхати за мукою»… Бабуся Настя була неграмотною, коли її діти пішли в школу, вона сідала з ними за домашні завдання і так навчилася читати. Потім пізнавала Євангеліє.

— У моєму дитинстві дуже любили й шанували в нашому селі народний спів, хор Верьовки, а коли по телевізору показували оперні чи оперетні вистави, зазвичай перемикали на іншу програму — «щоб не верещали»…

— А мене в селі увесь час просили: заспівай по-патіфонячому — тобто академічно. Я вже у 5 років копіювала Оксану Петрусенко, дорослим голосом, верхні ноти брала. Спочатку виконувала заявки родичів за шафою, щоб мене не бачили. У 10 років уже соромилася, що дядьки й тітки, як зійдуться, всі тягнуть на руки, гладять мене по голові, як малу. Почала втікати від них.

Батько працював директором МТС, я там нагнулася над порожнім бункером комбайна, подала голос: він як зазвучить! Щоранку бігала туди розспівуватися. У полі знайшла невелику цистерну, відкриту й порожню, видерлася на неї і над тим отвором свій вокал випробувала. Звідти аж заревло! Я відсахнулася, але концерт свій не припинила. Спочатку виконала українські пісні: мамину улюблену — «Летить галка через балку», бабусину — «Усі гори зеленіють», де й плакати треба було, адже «сіла бідна вдова, а чаєчка в’ється, об дорогу б’ється»…

Як Тарасик маленьким був, ми часто їздили на Полтавщину в Сазонівку, де через кожну хату родичі. Там динамік висів на стовпі, все село його чуло. І от одного разу диктор оголошує: «Перед мікрофоном — Діана Петриненко». А моя тітка: «І тут брешуть! Перед яким мікрофоном? Он вона на вишні сидить». Я в цей час рвала ягоди на вареники. Тітка мені: «Як же це так: ти тут, а співаєш там?»

— Які з виступів Тараса для вас особливо пам’ятні чи й несподівані?

— Найперші з них були поетичними: вже у три роки на ходу римував деякі слова, а я ці віршики записувала. Ще погано говорив тоді, тож згадаю один його витвір без невимовлянь деяких літер: «Я вчора сів у 6-й трамвай, щоб їхати у Святошино. А в ньому, мамо, — їжаки, піджаки, мужики… Я вискочив звідти. Іду, дивлюся — за високою горою чорні брови виглядають. А там цар і цариця та три дочки. В одної коса розпущена, у другої — морда полущена, третя — зовсім лиса…». Я слухала уважно і старалася не розсміятися…

Пам’ятаю, розучувала вдома, за піаніно, арію Норми. Через місяць Тарас почав наспівувати італійські слова з цієї опери.

А вже коли син став співаком і працював у Москві, зустрілася з його піснею непередбачено. Я гастролювала на БАМі. Якось ніяк не могли вилетіти через погану погоду. Мороз страшенний, в аеропорту всі аж поскручувалися в кріслах, щоб зігрітися. Мене ще й туга охопила… І раптом там по телевізору — передача «Чиста криниця» з Києва, яку вів мій чоловік Гарринальд Петриненко… А зранку почула з телеекрана ще й голос Тараса: «Перелетная птица, одинокая птица, эту боль мы разделим с тобой на двоих». Немов зібралася разом наша сім’я у тій холоднечі на чужині. Я аж розплакалась…

Знаєте, як він цю свою «Птицу» написав? Приїхав одного разу додому з Москви. А ми пташку чималу, що упала з гнізда, забрали до себе на дачу. І до того перегодували її черв’яками, що й літати не вміла. Тарас обідрав усі руки й ноги в кущах, доки її цього навчав. Інші пернаті вже на дротах вишикувалися, в далеку дорогу збиралися. А наша пролетить трохи і сяде. Потім десь поділася.

Наступної весни повернулися пташки з теплих країв. Одна прибилася у наш двір — і одразу до дверей. Сіла там, дивиться й не тікає. Потім подалася прямо туди, де копали їй черв’яків, почала там длубатись. Тарас теж був тоді вдома, ми ще всі сперечалися, чи це та сама, що з нами в кімнаті жила.

— Ви співали й на зарубіжних сценах. А зал там був у чомусь незвичним?

— В Італії дуже сподобалася моя «Чому вода каламутна», деякі глядачі чомусь навіть плакали. Але там теж був переляк: вони дуже свистіли, я подумала, що мене проганяють зі сцени. А перекладачка-італійка захоплено: «Бачите, як вони вас слухають!»

Забула вже, в якій країні: коли верхню ноту взяла на півгодини, глядачі піднялися з місць і стояли, доки я доспівала. Аж розгубилася. Не знала, що там заведено так: якщо їм щось сподобається, слухають стоячи.

— З вашого роду у мистецтві утвердився рідний брат Іван Паливода, чудовий педагог, котрий, зокрема, виховав у музичному училищі імені Р.Глієра знамениту оперну співачку Вікторію Лук’янець. Творчих вершин досягли і стали визначними особистостями України ви із сином Тарасом. Багато людей, гадаю, вважають вас, вродливу успішну жінку, щасливою…

— Я щаслива, якби не було нещасть. Під час війни у 12 років втратила батька. Коли мама провідувала його в тюрмі у Пирятині, він попросив її: «Ти залишся, Полю, бо сьогодні нас будуть розстрілювати, ми вже викопали собі яму». Вона хотіла дізнатися, куди їх німці відправлять. Але батька в машині не побачила — їх везли лежачими. Тепер у Пирятині три величезні могили розстріляних: в одній — такі, як мій батько, в другій — євреї, а в третій — цигани. Мама прийшла з Пирятина додому, розказала, що тата вже немає, наш дід рвав на собі чуб і так страшно кричав: «За що?!!» І тоді почув від неї: «Тату, я вас прошу, не треба, ніхто не вийде на вулицю і не плакатиме. Благаю вас! Я не хочу, щоб хтось радів». Бо й такі односельці були.

Мама лишилася з трьома дітьми, ми були голі й голодні, але всіх нас вивчила, вивела в люди.

Доля вдови рано не минула й мене. Я теж, як і мама, плачу, щоб ніхто цього не бачив. Буває, так гірко й тяжко ридаю, щоб потім довго не було й сльозинки.

— Знаю, дуже любите свою дачу в Халеп’ї…

— Тарас там усе переробив. Але будувала її я (мій чоловік, який рано помер, встиг тільки закласти фундамент), бо син жив тоді в Москві. Трудилася як ішак. Сама водила машину, треба було на дачу з двох робіт приїжджати. Пам’ятаю, в селищі Українка цемент накидала в мішки і в багажник склала. По дорозі ще й смоли прикупила, бо протікав дах. Привезла, вся в куряві. А у філармонії ввечері концерт для делегації з Болгарії. Я бігом помила голову, вже мала вирушати. Приїхала ні жива ні мертва, всі там уже готуються. Я підфарбувалася, одяглася. Попросила всіх вийти з кімнати на півгодини. Лягла, простягла ноги, щоб трохи відпочити. А тут уже прибігають: ти — через номер. Я встала, помахала руками-ногами, ніби струшуючи втому, — і ще й добре тоді заспівала, хоч так хвилювалася після того цементу.

Люблю працювати фізично. Нині на дачі доглядаю квіти. А колись тракторець маленький купила, косила ним траву. Мала невеличкий город.

Людмила ЯНОВСЬКА,«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Діана ПЕТРИНЕНКО. Визначна українська співачка. Народилася 1930 року на Полтавщині в селі Білоусівка, яке нині Черкаської області. Закінчила Київську консерваторію, її аспірантуру. Працювала солісткою капели «Думка», Київської філармонії. Народна артистка України. Лауреат Шевченківської премії.