Мир в Україні, Європі та всьому світі на умовах Кремля має очевидні прикмети цинічного геополітичного шантажу, якому не видно ні кінця ні краю. Невже хтось вірить, що лідера мілітаризованої РФ задовольнить відмова України вступати в НАТО і він нарешті бодай трохи вгамує очевидні загарбницькі наміри? Навряд. Бо дедалі частіше «збирач земель» публічно висловлює інші претензії до нашої держави: стосовно історії, культури чи мови. А представники патріотичного руху — добровольці та волонтери, які 2014 року стали на захист Батьківщини і вщент зруйнували реалізацію зловісного імперського проєкту «Новоросія», путінському оточенню досі сняться у снах-жахах. Отож можливо, що черговою забаганкою і вимогою кремлівського геополітика може стати, скажімо, категорична заборона в Україні волонтерського руху. Надто що на восьмому році гібридного протистояння з РФ українці напрацювали чималий досвід роботи і допомоги, якої у важкий час знову потребують не тільки  ЗСУ, а уся держава.   

«Кожен охочий міг надати посильну допомогу»

Із початком гібридної війни та бойових дій на території Донбасу чимало жителів краю взялися  добровільно допомагати українській армії. Не залишилось осторонь і місто Слов’янськ, а ініціаторами створення 2014 року волонтерської групи для плетіння захисних маскувальних сіток стало подружжя Лариси й Геннадія Марапулець. На жаль, кілька років тому пані Лариси не стало. Але група небайдужих активістів, яку назвали «Славні дівчата», продовжує працювати і з 2018 року навіть набула статусу громадської організації. А робочим майданчиком для волонтерів стала Слов’янська центральна міська бібліотека імені Михайла  Петренка, де вони працюють уже восьмий рік. 

«Тоді, 2014-го, ентузіазм місцевих людей вражав. Та інакше й бути не могло: всі зблизька побачили потворний «рускій мір», від якого нарешті звільнили наше місто.

Починали із плетіння маскувальних сіток та пошиття балаклав для бійців. Громадяни приносили до бібліотеки різноманітні речі, а дівчата вирішували, як їх можна використати. Наприклад, зі старих вовняних  шаликів робили теплі пояси, з курток — утеплені жилети, ще шили солдатам спідню білизну, плели рукавички, шкарпетки, фіксатори для рук, а для розвідників — маскувальні костюми та «кікімори». Чому тоді взялися саме за це? По-перше, маскувальних сіток не виготовляли на державному рівні. А, по-друге, кожен охочий міг надати посильну допомогу військовим, яка не потребувала великих фінансових витрат», — згадує Геннадій Марапулець. 

За його словами, слов’янські волонтери не думали, що війна затягнеться на довгі роки. Та поряд з накопиченням моральної втоми зміцнилося розуміння того, що ця допомога дуже важлива і потрібна. 

Звісно, за цей час склад групи «Славні дівчата» поступово змінювався, та є учасники, які починали волонтерську діяльність ще восени 2014-го і працюють досі. Серед них Людмила Савчук і Тетяна Алефіренко, яка приїжджає у Слов’янськ із сусідньої Миколаївки.

Є у волонтерському колективі й переселенці з окупованої території Донбасу. Зокрема пані Майя приїхала 2016 року з Донецька. «Чим можу, тим і допомагаю українським бійцям-захисникам, аби наблизити час перемоги і повернення у рідне місто», — каже вона.

За сім років діяльності групи «Славні дівчата» волонтери виготовили 670 маскувальних сіток загальною площею 30 тисяч квадратних метрів. Плетіння сіток, яких досі потребують військові для маскування техніки та позицій, залишається провідним напрямом їхньої діяльності. Бійці звертаються з відповідними заявками на виготовлення, і без роботи жінки не залишаються. Тому, як і раніше, щодня у свій час вони приходять до міської бібліотеки, де працюють для потреб фронту. І для перемоги.

Маріуполь був, є і буде українським 

Відомо, що українська національна ідентичність — немов кістка в горлі для російських ідеологів, які на всіх перехрестях волають про начебто «адіннарод» та нібито «ісконно» російську територію Донбасу. За цих умов нагадування про власне історичне минуле, зокрема про те, що тут споконвіку жили українці, теж залишається важливим напрямом роботи місцевих волонтерів. Отож спростовуючи всюдисущу бридку російську пропаганду, українські активісти реалізовують кілька цікавих культурних і освітніх проєктів у Маріуполі, на території якого в минулі часи були запорозький козацький форпост і поселення Домаха. Приміром, віднедавна у місті, що має українські традиції, волонтери взялися збирати колекцію історичних світлин маріупольців у вишиванках. 

Попри певний скепсис щодо перспектив цієї ідеї, досі організаторам майбутньої експозиції українського національного вбрання та предметів козацького побуту «Нація» вже вдалося відшукати чимало колоритних унікальних фото, зроблених у Маріуполі в минулому чи позаминулому століттях. Ці світлини місцевих жителів, одягнених у вишиванки тощо, теж сприяють головній ідеї проєкту, бо переконливо підтверджують: Маріуполь був і залишається українським. 

А поряд із цим суто міським задумом маріупольські волонтери розпочали створювати цікаву експозицію, до якої ввійдуть предмети козацького побуту та елементи  національного вбрання з кожного регіону України. Цей культурний і освітній проєкт — аж ніяк не перший, що його активісти реалізують при храмі Святителя Петра Могили і соборі Успіння Пресвятої Богородиці ПЦУ. Тут уже створили розкішну громадську бібліотеку української літератури ім. Василя Стуса, громадську школу бандури та українського живопису ім. Василя Сліпака. А нині збирають експонати для майбутньої експозиції. 

«У нас є шафа з різноманітними предметами козацького побуту — від зброї до прикрас. Спеціально для виставки виготовляють копію козацької шаблі. Що стосується вбрання, то є чотири полтавські строї й один чернігівський. І подальше поповнення колекції триває завдяки меценатам чи пересічним людям, які відгукуються на наші звернення і пропозиції щодо створення цієї експозиції», — розповідає місцевий активіст Кирило Долімбаєв.    

До речі, і сам храм у Маріуполі, де втілюють у життя культурницькі національні проєкти, став унікальним прикладом української ідентичності. Адже він єдиний в Україні та світі розписаний самобутнім національним петриківським розписом. Торік це досягнення навіть зафіксовано у Книзі рекордів України.