Нещодавно ЮНЕСКО визнало козацькі пісні Наддніпрянщини нематеріальною культурною спадщиною людства. Про те, що дає цей статус, який загалом сучасний стан дослідження українського фольклору, говоримо з методистами групи аналізу у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Марією МАРФОБУДІНОВОЮ та Вікторією КАРПОВИЧ, які готували відповідні матеріали для цієї організації. Їхнє попереднє місце роботи — науково-дослідна лабораторія фольклору, народного говору та літератури Нижньої Наддніпрянщини, яку пані Марія очолювала, а музикознавець Вікторія Карпович працювала науковим співробітником. Установу заснували 1988 року, а 2013-го через брак фінансування закрили.
— Маріє Михайлівно, Вікторіє Євгенівно, розкажіть, як готували досьє про козацькі пісні.
М.М. — Одне із завдань лабораторії, де ми раніше працювали, — проводити моніторинг сучасного стану народної творчості. Ось книжечка «Рай-поле», яку ми видали 2001 року. Це знайомство із самодіяльністю саме нашого краю на той час. Два роки ми мандрували областю й готували цей огляд. На обкладинці — вишивка петриківською гладдю. Ніякого хрестика, який нині заполонив вишиття, немає.
З 2003-го ми щороку видаємо книжечки «Калита». У них результати наших експедицій з вивчення фольклору, який розуміємо широко. Це те, що об’єднує, важливий для людини елемент культури. У «Калиті» за 2006 рік зібрано саме козацькі пісні.
В.К. — Тобто робота тривала довгий час, а не тільки 2014 року, коли до нас звернулись посадовці облради зі словами: «Чи є на Дніпропетровщині щось, що могло б стати для ЮНЕСКО цікавинкою у плані збереження?» Загалом у нашому регіоні до фольклору було дуже цікаве ставлення. Була унікальна лабораторія, такого спектра досліджень в Україні не вели.
М.М. — На початку 1990-х був величезний національно-творчий підйом. Люди щиро говорили: «Не можу співати сидячи — це ж народна пісня!» У Петриківці нам сказали: «Нам соромно за тих артистів, які приїжджають. Сидимо в залі й не знаємо, як поводитись. У нас культура вища».
Духовне багатство цієї території величезне. Воно ніби притишене, адже глибокі річки течуть тихо. Маємо два елементи у списку ЮНЕСКО — петриківський розпис і козацькі пісні, а могло бути більше.
— Наприклад?
М.М. — Що ставить за мету ЮНЕСКО? Зберегти те, що унікальне і зникає. На жаль, у нас зникає багато. До прикладу, козацька пісня: можна зі свічкою ходити шукати, де співають саме в такій манері. І кобзарство, і місцеве мистецтво вишивки, і характерна для Нижньої Наддніпрянщини писанка також могли претендувати на статус нематеріальної спадщини людства.
Наша територія унікальна з багатьох точок зору. Наприклад записи ХІХ століття: легенди, дуже багато казок, зокрема віршованих. А нині в селі звичайну казку до кінця доказати не зможуть, не те щоб у віршованій формі. А таке на нашій території було. Віршовані казки унікальні, а їх збереглося лише кілька у записах фольклористів ХІХ століття. Є дуже рідкісні. Здається, що у нашому фольклорі всього дуже багато і це буде завжди. На жаль, покоління змінюються, і кожне наступне втрачає частину духовного спадку.
В.К. — До визнання ЮНЕСКО чомусь ніхто не приділяв уваги нашому фольклору. Раніше казали: «Це біла пляма, не Україна взагалі». А коли ми поїздили, то побачили, що ми не просто українці, а ті, хто зберігає українське, серцевина всієї України. Ось фестиваль «Червона рута» — молодці! — привертає увагу саме до автентичної манери виконання. А це і є народний спів. Нас оточує величезне поле звуків, чуємо майже весь світ. А себе? Залишилися окремі острівці, що й підтвердило ЮНЕСКО. І це не просто козацькі пісні — це історія краю, надзвичайно важка для виконання манера співу.
— Ви казали — наддніпрянська розспівна манера.
В.К. — Так, виконується з особливою технікою дихання. Нині таким народним співом майже не співають. А коли переходять на інший, осучаснений спів, ця манера втрачається. У ній головне — розспів: не просто ноту в кінці ставимо, а величезні канони виводимо і виходимо з однієї фрази в іншу. І потім, коли думаєш, що немає змоги взяти дихання, наші співачки знаходять і беруть його!
Пісні Нижньої Наддніпрянщини поліритмічні, тобто мають змінність ритму. Керівник відомого українського фольклорного колективу якось нам сказав: «Ваші нудні й нецікаві пісні». Ця «нудність» — наше тяжке життя у краї, де бракує дощів і буває важко щось виростити. Так люди передавали свою журбу. Наша сила в цій журбі й багатоголоссі. В Україні є регіони, які тяжіють до сольного співу. А ми співаємо у три, чотири, п’ять голосів. Співаємо потужно, бо нам треба цим звуком викликати силу землі.
— А за змістом які пісні?
М.М. — Скажімо, «Три доріжки різні» — про кохання. «Горіхове сіделечко» — про походи. Тематика найрізноманітніша, унікальне джерело для історії, етнографії. Це втрачений дух часу, який є в кожній пісні. Збереглися давні українські пісні, але майже всі вони трансформувалися. Бо українська пісня багатокуплетна — їх може бути 15 і більше. А нині шість — уже дуже довга пісня. Тобто до нас дійшли рештки, фрагменти пісень, які колись були довгими.
У давніх піснях не знайдете прямолінійності. Наприклад, наприкінці ХІХ століття були популярними балади. Мене вразила одна, де жінка накладає на себе руки і каже: «світить місяць полуденний, який тільки світ блуденний». Вона бачить сонце як місяць — в неї вже темно в очах. Усього два слова — уявлення про життя як філософський концепт. А ми нині про що: «червоненький бурячок, зеленая гичка». Бачимо предмет плоско, а раніше люди відображали все об’ємно, бачили суть речей. Був символ, а тепер — буквальність.
Велика різниця між минулим і сучасним навіть у жартівливій пісні. Припустімо: кум до куми хоче піти, а вона його відмовляє так: «наварю тобі холодця із горобця». І ще в тих піснях не знайдете жодного лайливого слова. Є в них і народна педагогіка. Бабуся може сказати онучці помити посуд. Чому, з якої причини? Бо в чистій хаті ангели літають вночі. А в брудній чорти бісяться. І не треба довгих повчань. І ставлення до жінки завжди поважне.
— Чим важливий статус ЮНЕСКО?
В.К. — Він дає всесвітній алгоритм, як треба зберігати культурні явища. ЮНЕСКО також перевіряє діяльність для збереження зареєстрованого елементу. Тож на кінець 2017 року маємо надати перші звіти про заходи, зазначені у плані дій номінаційного досьє. Там розписано все по роках, місяцях і напрямах, що треба зробити для збереження козацьких пісень. Наприклад, мають бути щорічні експедиції. У Дніпропетровській області 22 райони, а ми в процесі підготовки досьє змогли зробити лише 13 експедицій у п’ять із них.
М.М. — Також у плані дій записано такі пункти: проведення фестивалів, семінарів, конференцій; створення фільмів і роликів, рекламна діяльність тощо. Поза сумнівом, усе це було б простіше зробити, аби відродити нашу лабораторію.
В.К. — Головне, на чому ЮНЕСКО акцентує, — відродження культурного елементу має відбуватися не в професійному мистецтві чи навчальних закладах, а у громаді. Записи нотами — це непогано, але діти мають бачити і переймати те, як бабця бере це унікальне дихання. За Союзу робили все для зміни нашого унікального коду нації. Він і нині під загрозою.
Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр
Ми в Google+