Засніжена і залита сонцем скеля, що аж дзвенить від морозу. Ланцюг слідів. Вдалині, де гора зливається з небом, — силуети людей. Відчуваєш, як їм важко і як вони рвуться вгору. А там — у сяйві сонця — найвищий у світі пам’ятник Поета — пік Шевченка.
Це одна зі світлин виставки «Від земного до небесного», розгорнутої в Національному музеї Тараса Шевченка. Вона розповідає про історію сходжень на вершину альпіністів Дніпропетровщини в 1939—2014 роках.
Історія справді незвичайна: 24 серпня 1939 року, коли святкували 125-річчя з дня народження Кобзаря, дніпропетровські спортсмени під керівництвом відомого альпініста Олександра Зюзіна підкорили безіменну вершину Суганського хребта (Центральний Кавказ), яку назвали піком Шевченка. Відтоді вона як магніт притягує до себе українських альпіністів. 9 березня 2014 року з нагоди 200-річчя з дня народження Кобзаря вони піднялися на неї всьоме.
Відвідувачі виставки мають змогу побачити унікальні світлини піку Шевченка, копію пам’ятної дошки на честь 175-річчя з дня народження Т. Шевченка, закріплену на вершині, спорядження і особисті речі учасників експедицій та видання історика — члена редакційної колегії науково-популярного журналу «Світогляд» НАН України Володимира Платонова, який став літописцем усіх сходжень. Особливе хвилювання викликає примірник третього тому творів Кобзаря, що пролежав на вершині 25 років.
— У 1964 році, — розповідає кандидат технічних наук Віта Буліг, — я була у складі експедиції, що встановила на вершині гори погруддя Тараса Шевченка. Сходженням керував Олександр Зайдлер, який, до речі, своє 80-річчя теж відзначав на піку Шевченка. Було важко. Але ми діяли за покликом серця. Зверніть увагу: пам’ятник простояв у найсуворіших умовах п’ятдесят років, але й нині як новий.
Це й не дивно, адже виготовили його на «Південмаші» із секретного матеріалу. Хоча зробити це було ой як не просто. Власне, тоді, каже Володимир Платонов, і Дніпропетровськ, і завод, і люди, які там працювали, були засекречені. Найбільша проблема — як його винести з території підприємства, адже дозвіл на це ніхто не наважувався дати. Але українці і з цим завданням впоралися. Хто скаже, що тоді Дніпропетровськ був менш патріотичним, ніж нині?
Лідія Соловйова піднімалась на пік двічі. Кожне сходження, ділиться враженнями, незабутня подія. А коли знаєш, що йдеш до Шевченка — емоції подвоюються.
Додамо, що Володимиру Платонову писати розповідь про сьоме сходження було не легше, ніж альпіністам підніматися на вершину гори. А ще складніше зібрати кошти на видання книги. За його словами, ходив із шапкою по колу. Вистачило на 480 екземплярів. Для книги, яка має бути у кожній шкільній бібліотеці, це — краплина в морі. Наша історія потребує більшої уваги.
Микола ОЛЕКСАНДРЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+