У Вінниці під час загальних зборів громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО» голова правління спілки Анатолій Слівінський вручив сертифікати на двокімнатні квартири Ігореві Личаному та Романові Шепітку. Кошти на придбання квартир спілці надали меценати. Кореспондент «Урядового кур’єра» поспілкувався зі щасливими новоселами.

Рядовий командував взводом

Ігор Личаний 45 років жив в Алчевську, мав мирні помисли. Та коли на початку квітня 2014 року до приміщення міської ради під’їхали УАЗ та КамАЗ, із якого висипали люди з автоматами і за 20 хвилин над міськрадою вже майорів російський прапор, вирішив іти боронити Україну. Добравшись у Дніпро, прийшов в обласний військкомат.

— Наш мотопіхотний батальйон формувався у Дніпрі, — каже Ігор Личаний. — Половина бійців — демобілізовані, друга половина — добровольці з Донецька, Луганська, Криму, Рівного. У травні поблизу Волновахи отримали перше завдання ставити й утримувати блокпости. Потім була Прохорівка, Кам’янка. Я був на тому блокпосту, де вперше супротивник застосував чеченську тактику: під’їхала машина і зірвалася. Як потім стало відомо, найняли вантажне таксі, яке начинили вибухівкою. Водій про це не знав, бо я бачив, як він пішов відчиняти двері, і тут стався вибух. Тоді загинуло 5 наших військових, 7 поранено.

Ігор Личаний зі своєю родиною. Фото автора

Ігор розповів, як на початку не мали важкого озброєння, а лише гранатомети та АГС. На початку серпня біля Старобешевого дали гармати «Рапіра», але ними майже ніхто не вмів користуватися.

Розказав і про те, як начальник штабу проводив армійський всеобуч. Малював на листочку зірочки і пояснював, у кого яке звання. Адже строкову службу боєць не проходив. А як батальйон зазнав втрат і не вистачало офіцерського складу, волею долі став командиром взводу.

На грудях захисника відзнаки від міністра оборони, Української православної церкви, волонтерів і добровольців.

— Розвідка батальйону доповіла, що ми в оточенні. Виходити без наказу не мали права, а зв’язок обірвався. Наступного дня отримали наказ. І вже виходили з боєм через Гранітне. Прорвалися, не потрапивши в коридор, — переповів пережите боєць.

Рівно чотири місяці повоював Ігор:

— Під час мінометного обстрілу в Обільному Донеччини, який, здавалось, не припинявся цілу вічність, зазнав поранення. Неподалік у бетонний блок поцілила міна. Він розколовся і привалив ноги, мене контузило, знепритомнів. У вересня 2014 року комісували.

В Ігоря третя група інвалідності. Вона не дає права на пільгове забезпечення житлом. В Алчевську залишилася трикімнатна квартира матері й Ігорева однокімнатна. На Вінниччині винаймає помешкання за 1300 гривень із пенсії 3 тисячі. Робота? Фізично він не може працювати. Ледь ходить після контузії. У відчай не дають впасти дружина Катерина і донька третьокласниця Маринка. Підтримує і старший син від першого шлюбу. Він студент, майбутній архітектор. Часто приїжджає в Іллінці провідати батька.

— Ми поїхали з дому з двома маленькими сумками. Ігор уже в армії був, — приєдналася до розмови Катерина. — Коли визволяли Лисичанськ, Сєверодонецьк, сподівалися, що наш дім теж визволять. Та довелося 9 разів змінювали місце проживання. Радіємо, що тепер маємо власну квартиру.

Таких людей, як Ігор, багато. Згідно із статистичними даними, які є у відкритому доступі, добровольців з Донбасу — близько двох тисяч.

— Крім офіційних добровольців, були й такі, що самі організовувалися в напівлегальні загони. Хто про них знав? Я на один такий, було, натрапив. Кажу їм, що мені треба рапорт написати, вказати втрати, питаю: скільки вас було? А вони мені: «А ми що, знаємо: нас хіба хтось рахував?» — розповів Ігор Личаний, якому останнім часом важко зрозуміти, чому там так, а тут інакше.

У його групі всі залишилися живими

54-річний Роман Шепітко родом з Чечельницького району Вінниччини, професійний військовий. На обласній дошці пошани «Праця і звитяга вінничан» є його портрет, під яким зазначено: «Учасник бойових дій, старший лейтенант Сил спеціальних операцій». В АТО пішов добровільно.

— До початку війни займався бізнесом, — каже Роман. — Був у запасі у званні лейтенанта. Попри академічну військову освіту, так і залишався лейтенантом. Нормально служив, ніколи не мав нарікань на службі. І під час АТО також.

Брати Шепітки Ігор і Роман. Фото автора

Військовий поділився спогадами, як усе починалося, як колишні грушники (спецпризначенці ГРУ) допомагали створенню Сил спеціальних операцій.

— Ми виїжджали у відрядження в АТО не мобілізованими. Далі діяв наполегливіше. Пішов добровольцем, бо мав понад 50 років. Вдалося знайти свою особову справу, яку загубили під час передачі з одного відомства в інше. Через це, виявляється, у запасі й звання не підвищували. За 2 дні мобілізували у 3-й полк спеціального призначення. Через тиждень був у зоні бойових дій. Рік і тиждень нас звідти не виводили, — згадує спецпризначенець.

Роман щиро розповідає, що почувається в армії як риба у воді. Чи не найголовнішою запорукою успішного виконання завдань вважає відсутність у групі випадкових людей. Він сам її формував із бійців, яких знав ще раніше. І недарма. Жоден з них не підвів. Звісно, у пригоді став досвід, здобутий під час строкової служби.

АТО для бійця — це переважно перша лінія: Щастя, Станиця, Золоте. Луганщина стала сектором відповідальності його групи. На щастя, доля вберегла їх усіх від поранень. Пояснює: якщо відповідально ставитися до виконання завдання, то це вдається.

— Щоб ви мали уявлення про нашу роботу, скажу таке. Коли йшли в зону АТО, я важив 105 кілограмів, мій рідний брат, на 10 років молодший, — 115, Василь Сколотяний (депутат Вінницької облради) — теж понад 100. Коли повернулися, я вже важив 85, брат — 87, Василь — 81 кілограм. Ось вам і результат. Ніколи ніхто з моїх бійців не вживав у зоні АТО алкоголю. У вільний час ми бігали, повзали, займалися бойовим навчанням, з машини на ходу вистрибували, збивали лікті, лоби набивали. Хлопці трохи ображалися, що доводилося багато тренуватися. Однак усе було досить просто, і жодних питань ні в кого не виникало, — розповів Роман Шепітко.

Нині брати повернулися в мирне життя мирної Вінниці. Нагородами боєць не вихваляється. Каже, ніби ніяких не має, крім подяк. Пояснює це особливостями служби.

— У нас така служба, за яку не нагороджують. Хіба що посмертно.

І радіє найбільшій нагороді, подарованій долею: він виконав головне завдання — завів хлопців у точку призначення і вивів їх усіх звідти живими і здоровими.

Зніяковів і навіть трохи обурився, що його портрет несподівано з’явився на обласній дошці пошани. Саме тоді, коли він перебував у зоні АТО.

— Не знав про це. Щиро кажучи, це був провал. На дошці написали не так, як треба. Розумію, що гарно звучить ССО, але я проти того, щоб світитися, бо що менше знають, то краще всім. Туди треба йти людям, для яких слава і почесті нічого не варті. Треба жити без них, — пояснив позицію боєць.

Із зрозумілих міркувань жодних деталей про групу боєць не розкриває. Напівжартома цитує шкільну вчительку: «Наразі не можемо говорити на цю тему, бо тема не відкрита». Головне — результат. Про нього ми, можливо, дізнаємося лише через кілька років, а може, зовсім не дізнаємося.