Боєць «Правого сектору» Степан Циріль дотепер не може в’їхати у Крим, щоб провідати родичів і друзів. Коли на півострів прийшли окупанти, він був одним із тих, хто активно протидіяв окупації. Сміливців було не надто багато: кримськотатарські активісти, демократично налаштовані патріоти України різних національностей та українські націоналісти. Друг «Степ» (з таким позивним його знали у «Тризубі», а потім і в «Правому секторі») належав саме до останніх.

Не одразу зв’язуємося по телефону, кілька разів переносимо зустріч, але врешті спілкуємося в мальовничому осінньому парку. Мені хочеться з допомогою «Степа» не лише відновити в пам’яті події далекого березня 2014 року, а й поцікавитися ставленням патріота до подій, які передували окупації.

Нам часто бракувало наступальності

— Держава робила надто мало для формування національної ідентичності в Криму. Пригадую, як приблизно у 2009—2010 роках їхав я у сімферопольській маршрутці з дружиною та її сестрою. Вони розмовляли російською, я українською. Поряд чоловік дуже негативно реагував на мою українську. Врешті-решт він не витримав, зробив нам зауваження, мовляв, вас двох добре розумію, а вашого чоловіка — ні. Моя дружина тоді на нього так накинулася: «А тебе ніхто не змушує слухати чужі розмови!» Але той не вгамувався, навіть пропонував мені вийти і поговорити.

Бійки тоді вдалося уникнути, але цей випадок свідчить про настрої певної частини кримчан. Хоч і були вони в меншості, симпатії були не на боці української мови. Люди остерігалися розмовляти в Криму державною. Я на російську ніколи не переходив, мене дуже важко образити. А що говорити про жінок, дітей? Вони пристосовувалися. А обстоювати позиції української мови можна було лише в один спосіб, — демонструючи силу і впевненість у собі.

Якось я допоміг затримати кишенькового злодія в сімферопольському тролейбусі. Це було 2012 року. Помітив, як один із пасажирів витягнув портмоне в сусіда. Я голосно, щоб усі чули, вигукнув: «Водію, не відчиняйте двері, викличте міліцію! Пасажири, будь ласка, зверніть увагу, чи всі ваші речі на місці». І все це українською. У цьому разі всі сприйняли державну мову цілком позитивно, адже нею супроводжувалася добра справа: викриття злодія. Пасажири мені потім дякували, дехто навіть українською. А одна жіночка, хвилюючись, подякувала одночасно і за мою позицію, і за сміливість, і за українську мову.

— Отже, Крим був небезнадійним, адже там був не такий уже й слабкий проукраїнський сегмент. Просто нам традиційно бракувало наступальності.

— Кожен крок уперед коштував великих зусиль. І якщо Росія постійно демонструвала послідовну імперську державну політику, то з нашого боку за кожною проукраїнською справою стояла ініціатива патріотичних одиниць або невеликих осередків. Широкомасштабні недружні дії Росії проти України почалися вже в 1992 році. Програма-мінімум для росіян була такою: не ділитися Чорноморським флотом! А підстави для хвилювання були: тоді українську присягу склав 880-й окремий батальйон морської піхоти — один з найкращих і найбоєздатніших підрозділів Чорноморського флоту. Головний штаб ВМФ у Москві одразу видав директиву розформувати батальйон. У квітні 1992 року поблизу школи прапорщиків, де розмістилась організаційна група з формування ВМС України, чергувала машина з комплексом радіоелектронного придушення. Російські радисти перешкоджали нашому зв’язку.

У селищі Новоозерному росіяни розформували тамтешній взвод охорони, бо військовослужбовці склали українську присягу. До озера Донузлав увійшли два ракетні катери й два корвети, заблокувавши наші кораблі, особовий склад яких склав українську присягу. Через два десятиліття історія із протистоянням на Донузлаві набула продовження. Її непогано відображено в художньому фільмі «Черкаси».

А історія зі сторожовим кораблем СКР-112 влітку 1992 року? Наші моряки, піднявши український прапор, здійснили перехід із Донузлава до Одеси. Росіяни переслідували направлені з командного пункту ЧФ кораблі, застосовуючи застережний артилерійський вогонь. Навіть намагалися висадити на СКР-112 групу захоплення. Проте й наші військові не дрімали: спрямували до місця подій український винищувач і прикордонні катери. Перед загрозою бойового зіткнення російські моряки не стали виконувати наказ штабу ЧФ, який полягав у тому, щоб зупинити корабель «у будь-який спосіб».

— Шкода, що про це не було ні фільмів, ні книжок. А росіяни, схоже, робили висновки з кожної своєї невдачі.

— Вони завжди єдині в думці про своє військове домінування. А в нас так багато політиків-пацифістів і охочих домовлятися з агресором. А це безнадійна справа — домовлятися з Росією. Практично неможлива для виконання, бо імперські інтереси в них завжди на першому місці. Тоді, у 1990-х роках, російські моряки називали своїх колег-прикордонників, які склали українську присягу, зрадниками. Інколи навіть висаджували з міського транспорту. Одного з офіцерів побили за кокарду з тризубом.

А позитивний результат був лише тоді, коли ми чітко демонстрували свою позицію. Наприклад, 1992 року командир бригади спецпризначення капітан 1 рангу Анатолій Карпенко одягнув камуфльовану форму з нарукавними емблемами ВМС України. А потім озброєний ручним кулеметом Калашникова й пістолетом для безшумної стрільби АПБ їздив Севастополем на чорному мотоциклі. Ця демонстрація рішучості українців спричинила приголомшливе враження на містян, цькувати українські підрозділи на деякий час припинили.

Захищати своє важливо

— Та якби ж усі діяли так рішуче. У нас був шанс перемогти у Криму? Може, варто було чинити опір?

— Щодо подій лютого-березня 2014 року, то скажу так: у Криму варто було воювати! Хоч би захищати місця дислокацій військових частин. Думаю, що Крим росіяни ніколи б не віджали, якби не заїжджі люди Гіркіна і не прислані з Чечні кадировці. Вони були і навчені, і достатньо мотивовані.

До речі, під час відомого лютневого протистояння біля Верховної Ради Криму ми бачили переодягнених у цивільне моряків російського Чорноморського флоту. Їх упізнавали люди: «О, Чорноморський флот приїхав!» Вважаю, що нашій «Альфі» тоді варто було зайняти й утримувати владні будівлі. Місцева поліція вимушена була б стати між проукраїнськими і проросійськими силами. І співвідношення сил між патріотами і колабораціоністами було б не настільки безнадійним. Тоді й українські військові, що дислокувалися в Криму, бачили б приклад опору. А так захисників України вдалося роздробити.

Кримські татари тоді стали першими волонтерами, допомагали українським військовим. Але це була гуманітарна підтримка, яка не впливала на загальний перебіг протистояння.

Після цього виловлювали активних учасників протесту. Одного з них, Андрія Щекуна, підстерегли на вокзалі представники так званої оборони Криму. Кинули його в автомобіль і вивезли на свою базу. Катували, допитували, скільки бійців «Правого сектору» перебувають у Криму. Із травматичної зброї йому прострелили ноги, руки, щоб змусити вивести їх на координатора «Правого сектору». Він непогано показав себе, але один із наших не витримав тортур, зламався. Не хочу називати його прізвища.

— А чи можна було уникнути здачі Криму? Маю на увазі не конкретні акції в березні 2014 року, про які ми говоримо, а тривалий попередній курс держави, спрямований на боротьбу із сепаратизмом.

— Упевнений, що окупації можна було запобігти. Працівники СБУ, командири частин ЗСУ не мали набирати з місцевих. Крим — регіон особливий, відверто проросійський, тому варто було на ротаційній основі пропускати через півострів офіцерів з різних регіонів України — начальників поліції, контррозвідників тощо. Давати їм лише службове житло і сприяти подальшій кар’єрі тих, хто добре себе показав. Ми виховали б певний прошарок силовиків, добре знайомих з темою сепаратизму. Вони могли б ефективно працювати і в інших регіонах України. Хіба можна ефективно чинити опір, якщо немає довіри навіть до своїх спецслужб?

Тоді, 2014 року, мене ледь не заарештували співробітники кримського відділення СБУ. Очевидно, мене визначили за номером телефону, який знали. Зателефонували, а я перебував у центрі Сімферополя, номер не визначається. Через мить мене вже постукали по плечу. Двоє чоловіків у цивільному пильно дивилися на мене, нецензурно висловлювалися і пропонували сісти в їхній автомобіль. Я, звичайно, відмовився і засунув руку в сумку, де був пістолет. Може, діяли б і рішучіше, якби їх було трохи більше. Я змусив їх показати свої посвідчення. Таки СБУ! Тобто люди, які мали б захищати територіальну цілісність України, а не виловлювати патріотів. Я теж показав своє посвідчення. Колись працював в охоронній структурі, і на моєму посвідченні було два важливі слова: «Служба безпеки». Силовики трохи розгубилися і сказали: «Ой, ізвінітє, ошибочка вишла». А інший: «Ми нє зналі, что наши даже там работают». У відповідь я промовив: «Наші працюють всюди!» — і так уникнув тоді арешту. Але зрозумів, що більше в Криму мені залишатися не можна. У середині березня виїхав.

— Прикро, що, обстоюючи Крим, не можна було спертися навіть на своїх. Очевидно, що ФСБ працювала з багатьма ще до окупації.

— Безумовно! Вони завжди використовують усі можливості. Знаю, що через своїх найманців вони зв’язувалися із кримінальним середовищем України. Пропонували великі гроші, щоб ті переправили мене до Криму в будь-якому стані. На той момент, а це був 2016 рік, пропонували 100 тисяч доларів. Але часи були патріотичні, загравати з Росією було небезпечно, тому львівські кримінальники вирішили не ризикувати і... звернулися в СБУ. Так операцію ФСБ було зірвано.

З Донбасом буде непросто

— Тепер трохи про Донбас. Під час бойових дій на сході України Росія активно використовувала бурятів, осетинів, чеченців. А чи були в зоні АТО представники інших народів, які воювали за Україну?

— Добре показали себе кримські татари. Вони воювали в різних підрозділах, зокрема в батальйоні «Арата». Але ж вони свої, тобто громадяни України. Знаю, що на нашому боці воювали грузини, і це була своєрідна подяка за позицію України під час російсько-грузинської війни початку 1990-х років. Воювали за Україну і чеченці. А тих вихідців із Чечні, які воювали на боці Росії, патріоти презирливо називали кадировцями. Підкреслювали, що це меншість чеченського народу. На сході я трохи спілкувався з грузинами. Про них склалося непогане враження. І побратими добре відгукувалися про них. Ще білоруси були та представники інших народів.

— А що думаєте про реінтеграцію Донбасу?

— Коли ми його визволимо, то сепаратистам буде запропоновано виїхати з України. Проукраїнські люди й ті, хто усвідомив свою провину, можуть залишатися. На інтеграцію населення ОРДЛО в Україну потрібен буде певний час. Зрозуміло, що повністю тріщина, яка пролягла між нами, ще довго не зникне. Державну мову після повернення територій треба буде впроваджувати поступово та неухильно і не дозволяти утворювати якісь замасковані українофобські зони під вивіскою «автономій». З Донбасом буде непросто, але, впевнений, ми впораємося.

Сергій ЛАЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»