Координатор благодійного фонду «Восток SOS» Юлія Красильнікова вважає: жителі Донбасу мають прагнути, щоб їхня позиція та думки впливали на подальшу долю рідного краю. Під час організованого фондом і проведеного у Сєверодонецьку «Фестивалю думок» вона ділилася: «Ми маємо впливати на те, що відбувається з нашим містом, областю, країною. Нині в нас немає культури дискусій. Люди дуже часто агресивно реагують на те, що вважають неправильним, не вміють домовлятись. Особливо гостро це відчувається в регіоні, де вже четвертий рік триває збройний конфлікт».  Цей захід, спрямований на пошуки шляхів облаштування майбутнього Донбасу, — тільки один з великої кількості щоденної роботи протягом трьох років благодійників з фонду «Восток SOS». Юлія Красильнікова разом з колегами нещодавно організувала у Сєверодонецьку, за лічені кілометри від лінії розмежування, де так і не дотримуються оголошеного шкільного перемир’я,  дев’ять дискусійних майданчиків open space.  

З думкою про майбутнє

Тут місцеві жителі разом з учасниками з усієї України, а також Естонії мали змогу обговорити 25 соціально важливих для Донбасу тем і подивитися фільм від фестивалю кіно та урбаністики «86». Щоб дискусії були змістовними, організатори запросили модераторів і спеціалістів відповідних галузей. Є логіка в тому, що такий захід на Донбасі влаштував саме «Восток SOS».

Ми зустрілися в приміщенні Сєверодонецького відділення благодійного фонду. Ця громадська організація за три роки збройного конфлікту пройшла нелегкий шлях становлення. Фонд організували колишні жителі Луганської та Донецької областей. Він починався з гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям. Спершу активісти проводили моніторинг стану справ на КПВВ і надавали юридичну допомогу постраждалим. Згодом започаткували освітні програми разом і завдяки фінансовій підтримці міністерства закордонних справ Естонії та естонської організації Mondo.

Співробітники Сєверодонецького офісу українських благодійників розповіли чимало цікавого із трирічного досвіду роботи. Світлана Баннікова згадала, що працювати у фонді почала оператором «гарячої лінії». Не розлучалася з телефоном, не вимикала його навіть у вихідні, «адже бувають ситуації, коли допомога потрібна тут і зараз».

«Біля витоків становлення фонду«Восток SOS» у Сєверодонецьку стояла й Марія Гуляєва. Вона і нині керівник та найкреативніший генератор ідей. І моя подруга з дитинства, — розповідає Світлана Баннікова. — Якось вона запропонувала працювати разом. Мене все тут вразило!»

Сама Світлана із сім’єю свого часу, коли на Донбасі з’явилися незаконні військові формування, змушена була виїхати до Києва, до брата. Туди приїхала її сестра з Луганська. Сєверодонеччанка із сім’єю 6 серпня 2014 року змогла повернутися додому, у рідне визволене українським військом місто. А ось сестра-луганчанка змушена була залишитися в Києві, бо Луганськ і нині перебуває за лінією розмежування. Може, саме тому оператор «гарячої лінії» сприймала так близько до серця кожен дзвінок?

Захист із жіночим обличчям

«Моїм обов’язком було зібрати відомості про всі організації та фонди, які працюють із переселенцями у всій області. Тож коли ми самі не могли допомогти, я спрямовувала людей в інші організації, — згадує Світлана Баннікова. — Нам було важливо знати правдиву інформацію про ситуацію на місцях, хто й чим може допомогти. Наприклад, є організація «Врятуємо Україну». В інтернеті складно було знайти її телефони. Виявилося, що ми знаємо цих людей. І допомагали зв’язатися з ними переселенцям, особливо тим, хто опинився в сірій зоні, де майже не працюють інтернет і мобільний телефон».

За словами Світлани, потреби і запити були дуже різними: люди щойно перебралися на нове місце проживання. Іноді їм потрібно було дізнатися навіть просто телефон лікарні або паспортного столу.

«На окуповану територію інформація з нашими телефонами теж потрапляла. Люди звідти здебільшого просили гуманітарну та юридичну допомогу. Запам’ятався дзвінок інваліда, який дуже хотів перебратися в Україну, — розповідає Світлана Баннікова. — Телефонує і плаче, мовляв, не можу вже тут перебувати і виїхати не можу. Тоді була гуманітарна місія «Пролісок». Вона евакуювала людей з непідконтрольної частини Луганської області. Ми змогли їх скоординувати, і людина оселилася на підконтрольній Україні території».

Коли Світлана Баннікова прийшла працювати в Сєверодонецький офіс фонду «Восток SOS», колектив складався з трьох людей. Нині тут удвічі більше працівників. Раніше переважно видавали гуманітарну допомогу, надавали юридичні послуги та вів прийом психолог. Тепер тут працює ще й швейна майстерня для переселенців, де кожен охочий може безкоштовно відремонтувати одяг. Для роботи майстерні купили швейну машинку. Вже утворилася ціла бібліотека з українських книжок, які передали благодійники. І весь тиждень тут розписаний заняттями різних гуртків за інтересами.

«У нас дуже багато дитячих заходів, — розповідає Світлана Баннікова і починає перелічувати: — дітлахи майструють, грають, ліплять. Працюють клуб для дорослих, безкоштовні курси англійської мови. Щотижня у нас проходить якийсь майстер-клас, теми найрізноманітніші. Я недавно вперше провела заняття з ліплення з гончарної глини. Проводила його з помічницею Уляною Брекаловою. Дівчинці 11 років, жила в Полтаві й займалася гончарством. У Сєверодонецьку, на жаль, таких студій немає. Після майстер-класу Уляна зізналася, що тут здійснилася її мрія: нині гончарна майстерня з’явилася і в рідному місті».

Сама Світлана Баннікова працює асистентом координатора за освітнім напрямом. «З цієї весни в нас відкрився освітній проект. Тепер мої основні обов’язки — допомагати в організації тренінгів для місцевих активістів та проводити такі заходи на виїзді. У нас в області сім центрів активності, де працюють наші активісти: у Станиці Луганській, Щасті, Гірському, Золотому, Трьохізбенці, Попасній, Рубіжному. Сподіваємося, що з посіяних нами зерен виросте, сформується громадянське суспільство», — каже Світлана Баннікова.

А роботи не меншає!

Завдяки протекції Світлани я потрапила до складу мобільної групи і познайомилася з психологом Русаною Дикою, юристом Юлією Калюжною та майстром-рукодільницею Оленою Корою. «Коли працюєш з дітьми, особливої напруги немає, — розповідають жінки. — Попри пережите й тяжкі обставини, вони дуже швидко адаптуються навіть у такій ситуації, як у нас. А ось із дорослими дуже багато проблем. Людям потрібно комусь розповісти про пережите, поділитися болем», — ділилася враженнями від поїздок і спілкування з людьми психолог Русана Дика.

«Я переселенка і рада, що працюю саме тут, у фонді, не пішла в іншу структуру, бо тут багато спілкування з людьми. Розумієш, що допомагаєш, і дуже важливо, коли людина тобі дякує», — підкреслила Юлія Калюжна.

А майстер-рукодільниця Олена Кора вперше прийшла у фонд «Восток SOS» разом із сином Данилом. «І колектив мене підкорив ставленням до дітей, дорослих, проведених заходів», — зізнається Олена Кора. Запропонувала свої послуги і залишилася.

Тепер мало не щонеділі проводить якийсь майстер-клас у Сєверодонецьку і кілька разів на місяць — на виїзді, у селах та селищах, де, як у Сотенному Станично-Луганського району, немає навіть ігрового майданчика для дітей. Коли сюди приїжджає мобільна бригада благодійного фонду «Восток SOS», це для жителів свято. Бачила це на власні очі. І щоразу, поки дітлахи розмальовують, майструють, прикрашають кольоровою присипкою стаканчики з морозивом і розмовляють із психологом фонду «Восток SOS», їхні мами й бабусі можуть отримати консультацію юриста. Отже, благодійники везуть допомогу, радісний настрій і відчуття захищеності Цього дуже не вистачає у так званій сірій зоні.