– Громада нашого району проти спорудження ЦСВЯП і ми, депутати, їх у цьому одностайно підтримуємо, — зазначено у  цьогорічному зверненні Іванківської райради до Верховної Ради України, Київської обласної ради та  місцевих рад сусідніх районів Київщини. 

Валерій Потієнко, голова Іванківської райради,  був доволі категоричним і  на мій аргумент про п’ятнадцятирічне безпечне функціонування на Запорізькій АЕС  сховища ідентичного  тому, що планують  побудувати в Чорнобильській зоні,  безкомпромісно заявив: «Нехай кожна атомна станція, що  має намір вивозити сюди  відпрацьоване ядерне  паливо, будує  такі могильники у себе».

Володимир Удовиченко, колишній Славутицький міський голова, а нині депутат Київської обласної ради недержавницьку позицію   Іванківської та Поліської районних рад, яка, за словами їхніх керівників, відбиває думку всіх жителів цих районів, пояснив  стисло: «Позиція громад відображає роботу депутатів з населенням цих районів». Такої самої думки і голова Поліської райдержадміністрації Андрій Анісімов. 

Громада Славутича, до слова, в особі депутатів міськради, яку 25 років очолював пан Удовиченко,  ще 2008 року погодилася на будівництво ЦСВЯП  у 30-кілометровій зоні ЧАЕС.  При цьому   «вибили» непогані умови  і для славутчан, і для іванківців, і для жителів Поліського району: 10 відсотків  кошторисної вартості  проекту цього сховища  має бути  спрямовано на будівництво об’єктів  соціального призначення  на територіях  згаданих міських громад. І цю вимогу  вже  підтримала Верховна Рада Законом  України  «Про поводження з відпрацьованим ядерним паливом щодо розміщення, проектування та будівництва централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива реакторів типу ВВЕР вітчизняних атомних станцій».

Фото з сайту npp.zp.ua

Шукають цапа-відбувайла

Розпочав   розмову   саме з історії  тривалого  блокування спорудження ЦСВЯП    місцевими громадами українського Полісся навмисно. По-перше, реакцію його населення  на заплановану новобудову можна  частково зрозуміти  — ці райони найбільше постраждали  від наслідків аварії на

ЧАЕС.  На сьогодні тут фактично знищено  промисловість, значно зменшилася  кількість населення, неохоче йдуть сюди інвестори, високий рівень захворюваності. По-друге,   саме  іванківців та поліщуків  нині  прагнуть  зробити чи не одними з  головних  винуватців понад п’ятирічної затримки початку будівництва і  введення в експлуатацію згаданого об’єкта. Роблять це насамперед ті чиновники й народні депутати, хто  був і є безпосередньо  причетний до створення   ЦСВЯП та повинен хоча б морально відповідати за зрив  термінів  здачі  його першої черги.

Історія, звичайно, дасть усім оцінку, але вже сьогодні можна констатувати, що за роки підкилимного блокування потужним проросійським лобі вкрай потрібного нам сховища Україна вже виплатила нинішньому агресорові та окупанту за вивезення   ВЯП з наших атомних станцій   на  підприємства  «Росатома» щонайменше  півмільярда доларів. «Папєрєднікам»  знадобилося аж два роки для прийняття  рішення про  надання  в чорнобильській зоні відчуження для потреб  ЦСВЯП двох земельних ділянок загальною площею 45,2 га (для приймання, нагадаємо, відпрацьованого палива лише з Хмельницької, Рівненської та Южно-Української АЕС). Чимало  зусиль  до опосередкованого  затягування зі створенням під цей проект відповідної законодавчої бази доклали також  нардепи і чиновники, які «сиділи на паливі» та  суто з «альтруїстичних»  мотивів «кришували» й «кришують» вивезення українського ВЯП до Росії. Їхні прізвища добре відомі, а деякими з них вже займається ГПУ, щоправда, поки що  з  розслідування їхньої участі  в реалізації інших резонансних проектів, які курує  НАЕК «Енергоатом».

Як у драмі Шекспіра:

«Мавр зробив свою справу…» Саме внаслідок   корупції і лобіювання російських інтересів в енергетичній сфері Україна опинилася сьогодні в ситуації, коли  «Росатом» з подачі Кремля може будь-якої митті  розпочати шантаж  не лише щодо припинення вивезення  на його територію відпрацьованого палива з наших  АЕС, а й  із  негайним поверненням  в  Україну вже осклованих продуктів  переробки  відпрацьованого ядерного палива з  блоків ВВЕР-440 Рівненської  АЕС. Для нас  це дуже болюча тема, оскільки терміни повернення  цього високоактивного «добра» в Україну стартували ще у 2011 році. На прохання  НАЕК «Енергоатома»  росіяни  вже кілька разів їх переносили. Останній раз — до 2018 року.

Такий сценарій, від якого «Урядовий кур’єр» застерігав  владу ще  шість років тому («Тяганина ціною в мільярди» від 16 березня 2010 р.), сьогодні ще більш   загрозливий. Недавнє рішення  Путіна  про зупинення  дії угоди зі США про утилізацію плутонію — своєрідний  попереджувальний сигнал «хохлам». Росія починає шантажувати  американців: згадану угоду буде  реанімовано, якщо  Вашингтон  скасує санкції  і так званий закон Сергія Магнітського, скоротить чисельність військових сил НАТО біля російських  кордонів і відмовиться від «недружньої політики щодо РФ».

Вкотре переконуємося: досвід 90-х років минулого століття нічого не навчив ні законодавчу, ні виконавчу гілки  української влади.  Адже  тоді, після розвалу СРСР, Росія  вже відмовлялася  «на вимогу «зелених» приймати для технологічного зберігання та переробки на свої заводи ВЯП з наших АЕС. Відходи почали накопичувати на блоках станцій, колореакторні  басейни витримки почали переповнюватися. Як вихід із ситуації, довелося модернізовувати  на атомних станціях технологію зберігання ВЯП, встановлювати стелажі ущільненого зберігання  відпрацьованих ТВЗ.  А це потребувало великих коштів.

Переконливий досвід ЗАЕС

Щоб не опинитися  за кілька років до межі зупинки, найбільшій станції в Європі — Запорізькій — довелося терміново створювати  на своєму промисловому майданчику  за американськими технологіями  та  на їхні кредити проміжне сухе сховище для зберігання  відпрацьованого ядерного палива. Знадобилося чотири  роки, щоб реалізувати проект першої черги  першого на пострадянському просторі СВЯП  і  24 серпня 2001  року встановити на майданчику  сховища 144-тонний вентильований залізобетонний контейнер зберігання  ВЯП за  №1.

— Контейнери з відпрацьованим паливом, які  доставлятимуть на ЦСВЯП в 30-кілометрову чорнобильську  зону, зовні будуть приблизно такі самі, — пояснював мені свого часу Володимир Бронніков, колишній директор ЗАЕС. — Лише всередині все буде досконаліше, сучасніше.

Цю складну ситуацію, з якої країні вдалося достойно вийти, в Законі  «Про  основи національної безпеки України», ухваленому в 2003 році, характеризували як реальну загрозу національним інтересам і національній безпеці  України.

Навряд чи ті депутати Іванківської та Поліської райрад, які  організовували збір підписів мешканців цього регіону проти будівництва  ЦСВЯП у 30-кілометровій зоні відчуження, розповідали людям про  загрозливу ситуацію  для атомної енергетики країни, до якої призвели у 90-х роках імперські амбіції  Кремля. Сьогодні на такий крок РФ може піти  із суто   політичних та економічних мотивів.

Не думаю також, що місцеві депутати  говорили своїм потенційним виборцям і про  технологію «сухого» поверхневого  зберігання відпрацьованого ядерного палива, яка ідентична тій, що використовують у таких високорозвинених країнах, як  США, Канада, Франція, Німеччина, Чехія та інші. Як і про те, що  згідно з Конвенцією про  оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (Конвенція Еспо) Україна провела консультації та отримала ще у  2008 році погодження будівництва ЦСВЯП від Республіки Білорусь. Варто, мабуть, нагадати і про те, що Запорізька АЕС, побудувавши своє сховище, заощадила за перші  десять років  майже півмільярда доларів США.

Обнадійлива перспектива для місцевих громад

Нині практично всі юридичні перепони  для  проектування та початку будівництва ЦСВЯП  усунуто. Державне агентство з управління зоною відчуження, до компетенції якого  належить питання правового режиму території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, дало нотаріально засвідчену згоду НАЕК «Енергоатома» на вилучення зі свого користування земельних ділянок для будівництва сховища. Техніко-економічне об∂рунтування інвестицій ЦСВЯП, до речі, було затверджене розпорядженням  Кабміну №131-р ще 04.02.2009 року. У цьому   документі  зазначено, що пусковий комплекс сховища має бути споруджено протягом 36 місяців за 1,23 мільярда гривень. А вартість всього будівництва сховища, за даними прес-служби «Енергоатома», тоді оцінювали в 3 мільярди 680  мільйонів гривень. Сьогодні,  коли наша національна валюта значно девальвувала, цю цифру треба як мінімум помножити на два. Тому десять відсотків, які повинні  відповідно до закону про ЦСВЯП отримати  від кошторисної вартості цього сховища місцеві громади Славутича, Іванківського та Поліського районів на будівництво  об’єктів соціальної сфери, — доволі обнадійлива  для них перспектива. Поліська районна рада в одному з листів (їхні пропозиції щодо  використання  очікуваних «своїх» відсотків) на адресу ДП

«НАЕК «Енергоатом» просить, наприклад,  передбачити необхідність будівництва районного будинку культури та фізкультурно-оздоровчого комплексу, 26  житлових будинків у  кількох селах, дитячого садка в селі Млачівка та хоспісу в с. Радинка. Всі  згадані місцеві громади роками благають  найвищі  гілки  влади  вирішити також питання пільгового забезпечення електроенергією населених пунктів, прилеглих до зони розташування ЦСВЯП.

Однак   надання  коштів на спорудження  соціальних та інших об’єктів у згаданих регіонах може розпочатися лише з  початком будівництва сховища,  відтермінованого на тривалий час. Адже з дня оголошення  міжнародного тендера (липень 2003 року)  на проектування та спорудження ЦСВЯП підписання контракту (грудень 2005 року) з переможцем тендера  компанією Holtec International та публікації офіційної заяви НАЕК «Енергоатом» (25 грудня 2007 року) про намір будувати ЦСВЯП, минуло понад десять років. 26 серпня 2014-го Юрій Недашковський (президент «Енергоатома»), Сергій Божко (голова Державної інспекції ядерного регулювання України) та доктор Крис Сингх (президент компанії Holtec International) урочисто дали старт початку  будівництва сховища. Це відбулося безпосередньо в 30-кілометровій зоні ЧАЕС, недалеко від комплексу «Вектор», де  заплановано  спорудити  ЦСВЯП. Тоді й  визначили  конкретний термін завершення пускового комплексу сховища — 2017 рік.

Уже сьогодні всім зрозуміло, що  цього не відбудеться. Майбутній  об’єкт, який  вважають стратегічним пріоритетом атомної енергетики,  на паперах   проектної  документації ще на стадії з’ясувань, погоджень та обов’язкового затвердження урядом. Завершують  процедури щодо передачі  технологій  Holtec і практичного залучення харківського «Турбоатома» до виготовлення  контейнерів для зберігання ВТВЗ. А це  теж  потребує часу.  Вже зрозуміло, що раніше 2020 року на майбутній майданчик сховища не завезуть перший контейнер з відпрацьованим ядерним паливом вітчизняних АЕС. Одне можна сказати напевно: за всі ці  чергові обіцяні три або більше  років  до офіційного початку експлуатації  ЦСВЯП Україні доведеться  і надалі  зміцнювати економіку Росії,  перераховуючи  країні-агресору сотні мільйонів доларів.