ДАТА

Сто років тому народився наш земляк,  який урятував знамениту колекцію картин

Навіть далеким від мистецтва людям хоч щось говорять імена Рембрандта, Рафаеля, Рубенса, чиї картини є гордістю і окрасою знаменитої колекції Дрезденської картинної галереї. Значно менше відоме ім’я нашого земляка, завдяки самовідданості, розуму і, не побоїмось цього слова, героїзму якого безцінні музейні скарби не потрапили до розряду навіки втрачених. Тим часом у «Записках командуючого фронтом» маршал Іван Конєв чесно визнає, що ці шедеври врятовано завдяки «великому ентузіазму офіцера трофейної бригади за посадою і художника за освітою Л. Н. Рабиновича». Отож чи не дивно, що тривалий час його ім’я залишалось фактично напівзабутим як в СРСР, так і на Заході, де єврейське походження рятівника безцінних картин аж ніяк не було ганджем?

Естафета  гуманізму

В офіційних біографіях письменника Леоніда Волинського (такий літературний псевдонім обрав Рабинович) вказується, що він народився в Одесі. Та фактично дитинство і юність майбутнього рятівника скарбів Дрезденської галереї пройшли в Житомирі, куди батьки хлопчика переїхали, коли йому виповнилось лише півтора року. Тут він навчався у школі та опановував навички малювання в художника Олександра Карцерова. Згодом вступив до Київського художнього інституту. Закінчивши його, вже дипломованим фахівцем повернувся до дорогого серцю міста, де працював художником-оформлювачем у місцевому театрі.

— Ніколи не забуду рідного мого Житомира, — писав згодом Леонід Волинський, — старовинний бульвар з пам’ятником Пушкіну, Тетерів (місцева річка. —  В. Ш.), де з друзями змагався у плаванні і стрибках у воду, театр, де працював художником у свої молоді літа.

У місті донині зберігся будинок по вул. Першого Травня, 45, в якому мешкав Леонід Рабинович після одруження. До речі, його дитинство пройшло по сусідству в нині вже знесеному будинку, який у дореволюційні часи належав учителю словесності німцю Францу Зентфлебену. Серед його житомирських учнів — майбутній видатний письменник-гуманіст Володимир Короленко, один з перших українських академіків Володимир Липський, славетний поль?ський піаніст Юліуш Зарембський. Як бачимо, добро, посіяне на Поліссі педагогом-німцем у дитячих душах, дало щедрий урожай, у тому числі для німецького народу, безцінне національне надбання якого — унікальну колекцію картин — врятував хлопець з українського Житомира.

Руїни музею. 8 травня 1945 року. Фото надані автором

Вічний  молодший  лейтенант

Усі чотири роки війни Леонід Рабинович пройшов у незмінному званні молодшого лейтенанта, що є гідним подиву фактом. Найімовірніше, це пояснюється не тільки суто мирною професією художника, який у трагічні дні оборони Києва номінально числився на посаді «начальника маскувальних майстерень», а фактично у складі саперного батальйону підривав мости при «візуальному контакті з ворогом».

Необізнаним з військовою термінологією цей термін нічого не говорить, хоч за ним — напружене очікування тієї миті, коли потрібно миттєво знищити переправу, на яку услід за останніми відступаючими червоноармійцями вже вриваються гітлерівці. Згодом Леонід Волинський опише події тих днів у автобіографічному оповіданні «Перший комбат», який на голову вищий за гори псевдопафосних романів і повістей на тему війни.

Не дивно, що сапери, які відходили останніми, у вересні 1941 року опинились у сумнозвісному котлі під Лохвицею. Попри відчайдушні спроби військ Південно-Західного фронту вирватися з кільця, більшість оточених склали голови у нерівних боях чи потрапили у полон. Долю останніх розділив Леонід Рабинович, єврейська національність якого та командирські кубики в петлицях прирікали молодшого лейтенанта на смерть. Яким дивом йому тричі (!) щастило уникнути розстрілу під час чергових селекцій військовополонених, а згодом врятуватися з того пекла, він не розумів сам.

Натомість пильним особістам це видавалось не дивом, а підозрілим фактом біографії, через що, найімовірніше, Леонід Рабинович став вічним молодшим лейтенантом трофейного батальйону. Його бійців, малопридатних до стройової служби, контужених чи навіть фактично однооких солдат, головні убори яких уже навіть у Німеччині ще прикрашали саморобні зірочки, вирізані із консервних бляшанок, — Волинський згодом зі щирою теплотою зобразить в автобіографічній повісті «Сім днів», в якій розповів про пошук картин Дрезденської галереї.

Корреджо. «Свята ніч»

Сім днів пошуків

На відміну від сучасних російських телесеріалів, в яких пильні і розумні смершівці та військові розвідники напрочуд швидко і професійно розгадують ворожі таємниці, в реальному житті саме глибоко цивільному за складом душі Леоніду Рабиновичу вдалося добитись неможливого. Вже 8 травня 1945 року — в день визволення Дрездена від гітлерівців — зодягненому в армійський однострій художнику завдяки підказці колишніх працівників картинної галереї вдалось відшукати добре замаскований вхід до підземного бункера. Перед очима ошелешених вояків постала вражаюча мистецькою довершеністю музейна колекція скульптур і, головне, потрапила до рук так звана німа карта без назв населених пунктів, зате з позначками, які допомогли у подальших пошуках вивезених з Дрездена картин.

Нині вже важко сказати, на скільки годин чи навіть митей художник випередив гітлерівських професіоналів плаща і кинджала, адже, як з’ясувалось, сховище було замінованим, а з німецькою педантичністю прокладені проводи вели до облаштованого на поверхні тайника із підривною машинкою.

За сім днів пошуків вдалося встановити місця зберігання картин — від спекотного горища старовинного замку і дерев’яного фільварку поміщицької садиби до забутих навіть місцевими жителями покинутих каменоломень, в яких волога безмовно і безупинно нищила безцінні шедеври живопису.

Часто без сну і навіть перепочинку, під постійною загрозою напоротись на ще блукаючих у сільській глибинці гітлерівців чи підірватись на залишеному ворожими мінерами сюрпризі, зате майже кожного дня  з усвідомленням особистої причетності до порятунку мистецьких надбань людства. Для молодшого лейтенанта Рабиновича це стало вищою відзнакою, значно вагомішою за звання і нагороди.

Напевно, саме в дні, коли він власноруч виносив з кам’яної могили штолень «Сікстинську мадонну» Рафаеля чи радів різдвяному диву «Святої ночі» Корреджо, відбулось чудо перетворення художника у письменника. Надто багато випало на долю ще зовсім молодого лейтенанта, щоб обмежуватись лише полотном написаних ним картин. Наперекір усім смертям хлопець із Житомира вижив, щоб зі сторінок своїх книжок розповісти світу не так про війну, як про велич людського духу та безсмертя створеної смертними майстрами Краси.

Тричі врятовані

Згодом мистецтвознавці назвуть колекцію Дрезденської галереї двічі врятованою. Вперше — солдатами-визволителями у травні 1945 року, вдруге — радянськими реставраторами, які в Москві, Ленінграді і Києві скрупульозно повертали до життя видатні твори живопису. На жаль, мало кому навіть з фахівців відомо, що серед 1240 картин, повернутих в 1955 році до Дрезденської галереї, 478 творів реставрувались у Київській науково-дослідній реставраційній майстерні.

Крім того, заради історичної правди варто визнати, що насправді йдеться про тричі врятовані шедеври. Якби їх заздалегідь не вивезли за межі Дрездена, картини неминуче загинули б у вогні масштабного бомбардування. В ніч з 13 на 14 лютого 1945 року понад півтори тисячі англійських і американських літаків фактично зрівняли місто музеїв і старовинних палаців із землею. За приблизними оцінками, тоді загинули майже 135 тисяч людей, переважно жінок, дітей, престарілих, пацієнтів тилових госпіталів, адже чоловіки призивного віку були на фронті. Подробиці цієї жахливої трагедії надовго стали забороненою темою для істориків «цивілізованого» Заходу. Чи не через це подвиг молодшого лейтенанта Рабиновича теж потрапив під негласну заборону, щоб зайвий раз не нагадувати про злочин, який за своїми масштабами сумірний хіба що зі звірствами гітлеризму та сталінського тоталітаризму?

ДОСЬЄ «УК»

Леонід ВОЛИНСЬКИЙ (справжнє прізвище — Рабинович) (1 січня 1913, Одеса — 28 серпня 1969, Київ) — письменник і художник, організатор робіт з пошуку і порятунку експонатів Дрезденської картинної галереї у період закінчення війни з гітлеризмом. Перед нападом Німеччини на СРСР працював художником у Київському театрі опери та балету. Після війни повернувся до Києва.

Під псевдонімом Леонід Волинський опублікував низку книжок, з яких найвідоміші «Сім днів» (1958, про пошук картин Дрезденської галереї), «Дім на осонні» (1961, про Вінсента Ван Гога), «Обличчя часу» (1962, про російських художників-передвижників), «Зелене дерево життя» (1964, про французьких імпресіоністів), «Сторінки кам’яного літопису» (1967, про шедеври російської архітектури), автор автобіографічних оповідань і есе, в тому числі на воєнну тематику. Разом з Віктором Некрасовим став засновником неформальної Київської школи післявоєнної російської прози.