Багатьом нашим співвітчизникам ще пам’ятні учнівські й загальні зошити родом із селища Понінка Полонського району Хмельниччини. Чверть загальносоюзного обсягу їх виробництва забезпечував місцевий картонно-паперовий комбінат. У Росії і Білорусі та навіть у далеких середньоазіатських республіках тодішні школярі вчилися писати перші слова саме у виготовлених українськими паперовиками зошитах.

Фото надані прес-службою ТОВ «ПКПФ — Україна»

Що спільного між соломою і шампанським?

Перша згадка про папірню князя Понінкського, на якій трудилося всього-на-всього четверо кріпаків, датована 1787 роком. Сировиною для виробництва паперу слугували старі речі з домотканого полотна, які згодом замінило волокно льону і конопель. Останнє, до речі, досі додають у паперову масу, що йде на виготовлення доларів США. Завдяки цьому вічнозелені бакси, на відміну від української гривні, напрочуд міцні. Причому не лише у прямому сенсі цього слова.

Двісті років тому папірні ще називали паперовими млинами, адже до появи парових машин обладнання приводила у рух сила води. Крім того, поряд мали бути лісові масиви, деревина з яких ішла не на виготовлення целюлози, як ми нині звикли, а на «варіння» рідкої маси, з якої виготовляли папір.

Завдяки вдалому розташуванню Понінка мала вдосталь відновлювальної гідроенергії від річки Хомора та деревного палива, а ось лляне волокно з кожним роком ставало все дефіцитнішим і дорожчим. Отож із 1912 року тут почали виробляти целюлозу для паперу із… соломи. Середньодобовий обсяг її споживання у пору розквіту підприємства сягав 25 тонн.

За тодішньої врожайності жита і пшениці місцевим селянам у деякі роки було вигідніше продавати солому, ніж зерно. Однак ситуація кардинально змінилась після тотальної колективізації, коли все довкола стало колгоспним. Сировину доводилось возити вагонами аж із Херсонщини і Дніпропетровщини, доки у 1964 році завідомо збиткове за такої системи господарювання солом’яно-целюлозне виробництво нарешті закрили.

Новою спеціалізацією Понінківського картонно-паперового комбінату стало виробництво паперу із деревної целюлози, яку доставляли з Росії, та виготовлення вже згадуваних зошитів у кількості 1 мільярд штук на рік! Крім них, Понінка забезпечувала потреби країни у десятках найменувань продукції — від спеціальних видів паперу і картону для «оборонки», включно із жорсткою основою околишів для військових кашкетів, що особливо не афішували, до цілком мирної продукції на кшталт так званого підпергаменту для фасування вершкового масла і картонних фільтрів для виробництва шампанського.

Підприємство, яке зберігає 100 га лісу щомісячно

Розрив традиційних економічних зв’язків унаслідок розпаду СРСР особливо болюче вдарив по виробництвах, зав’язаних на всесоюзну кооперацію. Не оминула ця біда й Понінки, де целюлозу отримували із Росії, а вироблені зошити відправляли навіть на Камчатку.

2002 року підприємство стало банкрутом, а 2005-го остаточно зупинилось. Із трудового колективу, що налічував понад 3000 працівників, залишилось 250. Вони справно ходили на роботу, однак зарплатню не отримували місяцями. Виживали за рахунок «вирізання» заводу на металобрухт. Із шести папероробних машин, кожна з яких є фактично окремим міні-заводом, залишилось лише три.

Інвестори з Об’єднаної картонної компанії виявили неабияку сміливість та віру в потенціал фабрики зокрема і української економіки загалом, узявшись за відродження підприємства. Нині тут трудиться майже 1 тисяча працівників із достойними не лише за селищними мірками зарплатами. На сьогодні Понінківська картонно-паперова фабрика — не тільки бюджетоутворююче підприємство для свого селища та району, а й один із найважливіших для всієї Хмельниччини промислових гігантів.

Не менш вагомим є вклад паперовиків у збереження довкілля, адже на зміну імпортній целюлозі прийшла… макулатура! Виробництво у Понінці щомісячно споживає понад 7 тисяч тонн цієї сировини, що рівнозначно збереженню 30 тисяч кубометрів деревини або майже 100 гектарів повноцінного лісу, вирощування якого триває близько 70—90 років.

Лише цим екологічна користь підприємства не вичерпується, бо тисячі тонн макулатури, які не потрапляють на звалища, не тільки роблять Україною чистішою, а й, як банально це не звучить, перетворюють відходи у доходи. На відміну від радянських часів, коли збором паперового мотлоху добровільно-примусово займались лише піонери, нині нікого не треба агітувати за повторну переробку використаних картонних ящиків та вже не потрібних газет, книг, зошитів. Завдяки роботі Понінківської фабрики та аналогічних підприємств ринок сформував достойну ціну на макулатуру, що стала дійсно цінною сировиною.

У папероробному цеху найбільше вражають його розмах і малолюддя, адже керувати складною технікою допомагає автоматика. Фото надані прес-службою ТОВ «ПКПФ — Україна»

На користь бізнесу й громаді

Зрозуміло, що кардинальні зміни у виробничому процесі змусили коригувати технологічні підходи та оновлювати обладнання. Чи не найскладніше було із папероробними машинами, які, образно кажучи, є душею і серцем всього заводу. Продовжувати експлуатувати енергонеощадну техніку, вироблену за радянських часів, було би собі на збиток, а закупити новітнє іноземне обладнання, як добре знають українські господарники, — надто дороге задоволення. Отож можна зрозуміти фахівців-паперовиків, які годинами готові розповідати про модернізацію наявних на заводі папероробних машин та закупленого в Англії їх іноземного аналогу, що вже був у використанні. Саме він продукує нині понад половину обсягу паперу, виробленого у Понінці.

Зате у цеху гофрованого картону, який є чи не головною фішкою оновленого підприємства, майже все обладнання суперсучасне. Це дає змогу виготовляти не лише папір чи картон, а й паперово-картонну тару різноманітних типів і розмірів під конкретне замовлення. Крім того, високопродуктивне поліграфічне обладнання дає можливість друкувати логотип чи будь-яке інше повнокольорове зображення, потрібне клієнтам. Завдяки цьому коробки і ящики слугують ще й рекламним цілям.

За словами генерального директора ТОВ «Понінківська картонно-паперова фабрика — Україна» Сергія Прудкого, йдеться як про диверсифікацію виробництва, що на користь підприємству, так і про створення додаткових робочих місць. Зокрема, дві третини працівників зайняті саме на склеюванні гофролистів та викроюванні з них компактної тари, що набуває об’єму вже у замовників під час пакування продукції.

Тандем економіки та екології

Старожили згадують, як раділи у Понінці появі природного газу. Нині, коли блакитне паливо стало золотим за ціною, у фабричній котельні запрацювало два твердопаливні котли, які використовують привезене з Львівщини буре вугілля. Це економічно вигідно як для самого підприємства, так і для України в цілому, адже раніше кошти, сплачені за імпортний газ, фактично інвестували в економіку чужої країни.

Мінусом стало збільшення шкідливих викидів у атмосферу, адже спалювати газ і вугілля — це, як кажуть у Одесі, дві великі різниці. Отож коли доводилося робити багатомільйонні інвестиції в оновлення виробничих потужностей, слабкою ланкою певний час залишалась заводська труба містоутворюючого підприємства, розташованого фактично у центрі смт Понінка. Однак після модернізації обладнання та встановлення трьох фільтрів-циклонів нарікань на викиди в атмосферу поменшало, а впровадження мокрої очистки дасть змогу остаточно розв’язати проблему.

Набагато складніше із рідкими стоками, що потрапляють до річки Хомора. Назва цієї невеличкої водної артерії відома всій Україні, адже за найменшого замору риби у цьому відразу звинувачують паперову фабрику. Однак аж п’ять позапланових перевірок, які цього року пережило підприємство, засвідчили, що йдеться про комплексну екологічну проблему.

Зрозуміло, що будь-яке промислове виробництво не покращує стан довкілля, однак очисні споруди Понінківської картонно-паперової фабрики доводять рідкі скиди до рівня, встановленого вимогами нормативних документів. Та коли у літню спеку річку фактично повністю перекривають вище по течії, а в обміліле русло по всій протяжності масово йдуть неочищені побутові стоки, то екологічна біда стає неминучою. Їй не зарадять лише «кавалерійські наскоки» перевіряльників на єдине платоспроможне підприємство. Тільки останнім часом воно спрямувало понад 4 мільйони гривень для вирішення екологічних цілей на самій фабриці та сплатило лише у 2017 році понад 2 мільйони гривень  екологічного податку. Ці гроші мали б піти насамперед на комплексне розв’язання  проблем ріки Хомора, а не безслідно розчинитися у загальному котлі. 

ПРЯМА МОВА

Сергій Прудкий, 
генеральний директор ТОВ «ПКПФ — Україна»:

— Для мене честь очолювати підприємство із дійсно унікальною історією. Причому його справжнє багатство — не техніка, яка з часом зношується, а насамперед професіонали із безцінним досвідом і золотими руками. Особливо хочу виділити представників потомственних династій паперовиків — Бабіцьких, Гончаренків, Ткачуків, Драганів, Островських. Саме завдяки людям праці кується слава і приростає достаток як підприємства так і селища Понінки.

Віктор Солодкий,
голова Полонської райдержадміністрації:

— Для нашого району Понінківська картонно-паперова фабрика не лише бюджетоутворююче підприємство, а й найбільший роботодавець. Нині тут працюють люди як із багатьох населених пунктів Полонщини, так і з сусідньої Житомирщини. Тому нам не байдуже майбутнє унікального виробництва. 

Зрозуміло, що ніхто не втручається у суто бізнесові справи ТОВ «ПКПФ — Україна», однак проблеми, які виходять за межі обов’язків і повноважень власників підприємства, мають розв’язуватися за участі влади. Насамперед це стосується комплексного оздоровлення ріки Хомора, важливим вкладом у яке стане ініційоване головою Хмельницької облдержадміністрації Олександром Корнійчуком виділення 14 мільйонів гривень на реконструкцію очисних споруд у місті Полонному, розташованому вище за течією від Понінки.