25 грудня 1979 року в Афганістан було введено обмежений контингент радянських військ. Пригадую, як ми, люди військові, сприйняли повідомлення ТАРС про це. Розуміли, що нічим добрим таке не завершиться. Бо чітко усвідомлювали, що війни розпочинають політики, а за їхню недалекоглядність, часто злочинну, розплачуються життями солдати. Так було після введення військ СРСР в Угорщину 1956 року, а потім у Чехословаччину 1968-го. Так сталося і в грудні 1979-го, коли політична верхівка СРСР ухвалила рішення про введення військ у ДРА. Проти цього виступали деякі високопоставлені військові, застерігаючи тодішніх керманичів країни про катастрофічні наслідки військового вторгнення. Та до їхньої думки не дослухалися.

Отже, 25 грудня о 15.00 радянські війська ввійшли на територію Афганістану. Першими розпочали бойові дії спецпризначенці загонів «Гром», «Зеніт» і «Каскад». Доки у нічному небі летіли до Кабула бійці 103-ї повітряно-десантної дивізії, мотострілецькі й танкові частини лише вийшли з Кушки і Термеза й подолали перші десятки кілометрів територією Афганістану, бійці-спецпризначенці тих підрозділів під час 43-хвилинної операції штурмом узяли палац генерала Хафізулли Аміна. Бо цей диктатор, як наголошувало радянське керівництво, був ставлеником міжнародного імперіалізму, агентом ЦРУ. А з такими ворогами коротка розмова. Замість нього у керівне крісло посадили, як тоді повідомляли засоби масової інформації, справжнього друга радянського народу Бабрака Кармаля. Кремлівська пропаганда стверджувала, що під його керівництвом Афганістан упевнено рухатиметься від феодалізму до соціалізму, а населення зустрічатиме радянських «шураві» як носіїв нового життя. 

Та не все так склалося, як гадалося. Радянське керівництво не врахувало, що свободолюбний народ Афганістану завжди виступав проти поневолювачів. Така доля спіткала і Радянський Союз. Обмежений контингент його військ, озброєний сучасними зразками бойової техніки, за десять років війни так і не спромігся досягти перемоги у ній. Згорілі танки, бронетранспортери, остови підірваних автомобілів — усе це стало свідченням запеклих боїв, у яких гинули наші воїни. Особливо багато їх полягло на п’ятому році війни, коли місцеві польові командири оголосили 1994-й роком помсти. Тоді загинули 2342 військовослужбовці. Для порівняння: 1979-го втрати становили 86 осіб. А всього радянський контингент за роки війни в Афганістані втратив понад 13 300 людей. Випробування війною за 10 років пройшли 525 тисяч радянських військовослужбовців, серед них понад 160 тисяч були вихідцями з України. З них 3360 загинули. Імена всіх їх викарбувано на понад 40 гранітних плитах Меморіалу полеглим співвітчизникам неподалік Києво-Печерської лаври. 

Коли радянські бійці виходили з Афганістану 15 лютого 1989 року, то з цього приводу командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Борис Громов заявив, що він останнім залишив цю країну і за його спиною не залишилося жодного солдата. А насправді за річкою ще до 28 квітня 1989-го виконували покладені на них завдання прикордонники, військовослужбовці деяких підрозділів.

Готуючи цей матеріал, ще раз перечитав публіцистичну книжку Володимира Паська «Ніч забутих пісень». Він два роки на афганській війні був начальником медичної служби 108-ї мотострілецької дивізії, потім очолював Українську військово-медичну академію, обіймав посаду заступника міністра оборони України. Володимир Пасько на підставі аналізу понад 60 аматорських афганських пісень, автори яких переважно невідомі, зробив такий висновок щодо значення військового обов’язку. Він писав, що існує велика різниця між працею і боєм, орачем і воїном, бо одна річ — обливатися гарячим солоним потом праці й зовсім інша — гірким потом смертельної небезпеки. 

Гадаю, що під цими словами підпишеться кожен з воїнів-афганців. Особливо тих, хто вдруге добровольцем побував не на чужій, а на своїй війні. Сотні воїнів-афганців брали участь в антитерористичній операції. Багато з них загинули, виявивши на полі бою мужність і героїзм. Одним з перших серед них відбув захищати рідну землю сотник 8-ї афганської сотні самооборони Майдану Олег Міхнюк. На війні в Афганістані гвардії сержанта Олега Міхнюка було двічі поранено, і обидва рази — під час виведення з-під обстрілу ворога підлеглих. Потім, уже на Донбасі, Олег знову здійснив подвиг, прикривши собою бойових побратимів від мінометного вогню супротивника. 20 серпня 2014 року він загинув у бою. Президент України Петро Порошенко присвоїв йому звання Героя України посмертно. Вручаючи орден «Золота Зірка» дружині Героя Ірині, глава держави так визначив роль, яку відіграла афганська сотня та її керівник у подіях Революції гідності: «Коли хтось втрачав надію, емоційно висловлювався, кричав, Олегові вистачало мудрості, твердості, сили й авторитету забезпечити, організувати і скоординувати дії».

Нині про учасників бойових дій в Афганістані, на сході України піклується дружина загиблого Героя Ірина, яка очолює Всеукраїнське громадське об’єднання «Крила восьмої сотні». Її активісти багато роблять для соціального захисту сімей загиблих воїнів-афганців, увічнення їхньої пам’яті.

Володимир ТКАЧЕНКО,
ветеран військової служби
для «Урядового кур’єра»