Цю жінку з двома дітьми бачу щодня в їдальні Герцаївського ліцею імені Георге Асакі Чернівецької області, де тимчасово проживаю з сім`єю з іншими внутрішньо переміщеними особами. Помітив, що пані починає їсти лише тоді, коли стають порожніми тарілки в її сина та дочки. Також звернув увагу на те, що  жінка жодного разу не посміхнулася...

Рік, що перекреслив життя

Сьогодні ж ми нарешті познайомилися: серйозну (пізніше зрозумієте, чому) симпатичну пані звати Анастасія. Родом вона з міста Рубіжного Луганської області. Але ще до школи переїхала разом із батьками до Ворошиловграду (нині Луганськ). Там закінчила спочатку середню школу, а затим - Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, оволодівши фахом математика-програміста. Працювала в Луганську на одному з підприємств, поки не запросили на державну службу. І, можливо, жила б і досі пані Анастасія у Луганську, якби не 2014 рік, який, як сама зазначила, став переломним для неї.

- Коли почалася війна, я перебувала в декретній відпустці за другою дитиною, - ми сидимо в одному з класів гімназії, де щойно закінчився онлайн урок для дочки пані Анастасії другокласниці Марійки. - В Луганську жили в новому будинку, який побудував чоловік В`ячеслав (новосілля відсвяткували як раз напередодні бойових дій на Донбасі в 2014-ому), мали хороші з ним роботи (наш тато працював на Луганському тепловозобудівному заводі). Радувалися  двійку діток: чотирирічному Єгорку та красунечці Марійці, яка народилася в квітні 2014 року. І тут...

Пані Анастасія замовкла. Я бачив, що їй важко було згадувати той перший воєнний рік, який перекреслив усі мрії та сподівання.

- Довго приймати з чоловіком рішення, залишатися чи їхати, не довелося, - жінка нарешті опанувала себе. - Бо події почали так швидко розгортали, що вже не їхати, а тікати з Луганська потрібно було. Від тих людей, котрі заполонили місто. З перших днів перебування їх у Луганську вони стали чужими та ворожими для нас: пам`ятаю, їхала до лікаря в громадському транспорті, а навпроти сіли ці двоє чужаків. Вони весь час не зводили з мене очей, через що стало страшно. Від їхніх мутних поглядів й тупого виразу обличчя. Я ніколи раніше не бачила таких сірих людей.

Коли Луганськ почали вже по-справжньому обстрілювати, мені стало зрозуміло (на відміну від багатьох інших місцевих жителів), що робить це не українська армія. Бо ЗСУ стояли тоді неподалік від міста Металіст (це - в 10-ти кілометрах на північ від обласного центру - О.К.) і звідти обстрілювати так прицільно та вчасно Луганськ було проблематично - далеко. Я людина не військова, але, як математик, могла визначити, що били по місту з близької відстані. Пізніше мої здогади підтвердилися: Луганськ обстрілювали оці сірі, неприємні мовчазні страшні російські чоловіки. Вони завантажували у швидкі допомоги військове обладнання, виїжджали за місто й стріляли по вулицях.

Жителям же Луганська, які не розуміли, як летить снаряд чи міна, скільки секунд, хвилин, росіяни говорили, що це укропи б`ють по місту. І частина луганчан цьому вірила. Це було нестерпно. І коли недалеко від нашого будинку по позиціях ЗСУ почали стріляти Гради (складалося таке враження, що бахкають вони із сусідського двору), я вирішила негайно покинути Луганськ.

Рубіжне, Сєвєродонецьк...

На випадковій машині пані Анастасія ні з чим виїхала з міста. Поїхала з чоловіком та дітьми до Рубіжного, де проживали на той час її бабусі. В`ячеслав, правда, невдовзі повернувся до Луганська (шкода було власного будинку, який важко споруджував). Але в серпні 2014-ого він назовсім переїхав до сім`ї, бо воювати проти своїх не захотів.

- До речі, те, що коїться сьогодні на Донбасі, - продовжувала розповідь пані Анастасія, - в тисячу разів страшніше, ніж була війна в 2014 році. Але ні тоді, ні тепер я не сумніваюся, що ми обов`язково переможемо. Якою ціною - то вже інше питання. Але не перемогти рашистів ми не можемо, бо надто дорого заплатили за це вже і платимо понині...

За час нашої розмови я помітив перші сльози на очах у пані Анастасії. Якої сили духу, подумалося, повинна була бути ця жінка, щоби з маленькими дітьми на новому місці розпочати нове життя?! Після декретної відпустки потрібно було виходити на роботу, яка була в Сєвєродонецьку. Їздити туди щодня з Рубіжного було дуже не зручно. Тому сім`я  переїхала на орендовану квартиру в Сєвєродонецьку. Чоловік не міг працювати на Луганському тепловозобудівному заводі, бо то була вже тимчасово окупована територія. Трохи посидів з малими дітьми, а потім... підписав контракт і пішов воювати на фронт. Нині він теж захищає Батьківщину. Там же, на Донбасі, але де - пані Анастасія не знає. Бо коли спілкується із В`ячеславом по телефону, ні про що інше як про здоров`я не розпитує. Чоловік теж зайве не розповідає. Єдине, що відзначила пані Анастасія, настрій у коханого бойовий і він каже, що Донбас росіянам та сєпарам ЗСУ ніколи не віддасть. Будемо битися, мовляв, до перемоги.

Друга евакуація

Вдруге від війни Анастасія (вже сама і знову - ні з чим) тікала з дітьми з Сєвєродонецька Анастасія 24 лютого 2022 року: подзвонила рідна сестра Анна, яка мешкає в Києві, й сказала, що нічого доброго від повномасштабного вторгнення рашистів в Україну чекати не можна.

- Я тоді відчинила вікно й почула далекий гул, - пані Анастасія знову поринає у спогади. - Знову стало страшно, бо згадався 2014-ий: перед очима постала картина збитого над Луганськом літака з нашими десантниками. Він упав уночі (наш будинок від аеродрому знаходився недалеко, тому на відкритому просторі не лише вибух було чути, а й видно його наслідки). Тож я вирішила на цей раз тікати  вже подалі від Донбасу - в  Київську область, куди запросили знайомі. На щастя, не в Бучу чи Ірпінь потрапила, а в Бориспільський район. Але і там мене з дітьми  дістала війна через деякий час: знову зібрала нехитрі свої пожитки й сіла на потяг - до Чернівців. Бо думала лише про те, як рятувати дітей.

До речі, так зробили майже всі знайомі пані Анастасії з Сєвєродонецька. І добре, що встигли на самому початку повномасштабної війни! Бо сьогодні місто та інші сусідні на Луганщині остервеніло бомблять та обстрілюють російські окупанти. Окрім того, як дружина військовослужбовця, Анастасія розуміла, що краще виїхати з Луганщини зразу, аніж потім вириватися звідти з великими проблемами.  Бо так буде краще для наших вояків: без цивільного населення їм ефективніше буде бити рашистів. Коли ж у місті залишаються люди (Маріуполь - яскравий тому приклад), ЗСУ не може використовувати важку техніку, вести наступальні атаки на ворожі позиції, обстрілювати їх...

У купе столичного поїзду такі ж друзі по нещастю - внутрішньо переміщені особи - порадили Анастасії обрати місто Герца для безпечного тимчасового перебування.

- Зрештою, 13 березня ми опинилися тут, - важко здихнула пані Анастасія. - Син Єгор, якому сьогодні 12 років, добре пам`ятає першу луганську війну (все запитував тоді, мамо, а нас не вб`ють?). Нині він «ходить» до шостого класу. Хоча навчанням це навряд чи можна назвати: Єгор отримує  домашні завдання, виконує їх, фотографує, а потів відправляє вчителеві. Той перевіряє і виставляє оцінки. Дочка Марійка - вчиться в Герцаївській українській школі дистанційно (в Сєвєродонецьку взагалі немає ніякого навчального процесу). Сьогодні в мене з нею були уроки з математики, української літератури та мови. На останньому Марійка вчила види речень: розповідне, спонукальне, окличне. Дівчинка старається, працьовита, любить, коли її хвалять. Я взагалі вважаю, що дітям потрібно вчитися, бо без школи вони становляться дикими.

З дітьми та чоловіком в Анастасії - повне порозуміння. А от двоюрідна сестра, українка теж, яка все життя прожила в Рубіжному, а перед війною виїхала до Росії, у сьогоднішніх подіях на Донбасі та Україні в цілому звинувачує... українців. Пані Анастасія сказала, що та обізвала її... фашисткою в 2014 році. Це було дико та неприємно.

- Я не можу пояснити ці зміни в людях, з якими ріс, спілкувався, ділився радощами та бідами... Мабуть, таке поняття як патріотизм їм не вклали змалечку в голову. Тому в них немає зараз рідної землі, рідної країни. Я навчалася в російській школі, а українську мову почала вивчати з третього класу. Кожного літа їздила до бабусі в село Миловатка Сватівського району Луганської області. Там усі спілкувалися українською. Я спочатку не розуміла, що таке рушник, бо при союзі все українське на Донбасі  принижувалося, навіть винищувалася. Тому частково росіянам вдалося створити тут людей, які нинішню війну сприймають, як справедливу кару українцям. За що?

На Буковині - найбезпечніше

Що буде далі, пані Анастасія не знає. За кордон виїжджати - це не її. Її Батьківщина тут і чоловік захищає дружину з дітьми на фронті. Самій з двома дітьми, звичайно ж, важко. Але, перебуваючи у Герці, жінка отримую визначену їй законодавством зарплату. Вистачає, дякуючи тому, що тут і житло, і харчування є безкоштовними. Отримала вже другу довідку переселенця (першу забрали). Якщо вона «дотягнеться» до «Дії», то буде матеріальна допомога, як переселенцю. Ні - знову доведеться іти в соцзабез і переробляти документи. Чому поїхала на Буковину, а не, скажімо, до Львова, Івано-Франківська чи Ужгорода? Тут - безпечніше, ніж деінде.

- Найбільше, - на очах у пані Анастасії вдруге за час нашої розмови з`явилися сльози, - переживаю за майбутнє дітей... Оця невизначеність... Хочеться просто спокійно жити... Батьки залишилися в Київській області. Не схотіли більше нікуди їхати. Мою бабусю забрали, на щастя, нарешті з Рубіжного. Лише тоді старенька погодилася виїжджати, коли не стало в неї ні світла, ні газу, ні води. Бабусю завезли спочатку до Дніпра, а нині вона їде до Києва.

Переживаю за Марічку... В неї відсутнє поняття дому, тому що ми - без кінця бродимо. На щастя, луганська домівка досі ще цілою стоїть. А що буде після війни...

На цьому розмова закінчилася. Я захотів зробити кілька знімків, але пані Анастасія відмовилася. Її, мовляв, знають багато людей і в Луганську, і в Сєвєродонецьку. Та й чоловік воює...

Я не наполягав далі. Подумав лише про себе, скоріше б ця війна закінчилася, щоби українці (насамперед, зі сходу) перестали усього боятися.